У 1981 році я вчився у п’ятому класі. Багато читав, тож твори і перекази з мови та літератури писав добре. Після написання одного з контрольних творів на задану тему (писали про війну) до нас додому прийшла класна керівничка. Почувши знайомий голос, я вийшов у коридор, але мама, встигнувши обмінятися з керівничкою кількома словами, наказала мені залишатися в кімнаті. Прихід вчительки нічого доброго не віщував, бо моя шкільна поведінка інколи шкутильгала. Але я відчув й інше: керівничка не прийшла сваритися. Відчув, помітивши змовницький вигляд обох педагогів (мама теж учителювала – в іншій школі). Це заінтригувало, тож я із нетерпінням чекав, коли з’ясується причина раптової появи класної керівнички. Коли вчителька пішла, мама – а вона тримала в руках сторінки із зошиту – сказала: «Твір, який ти сьогодні написав на уроці літератури, – добрий, але його слід переписати, трохи скоротивши». Тоді я зрозумів: мама тримає мій опус, принесений класною керівничкою.

При переписуванні слід було викинути кілька речень, де я написав, що напередодні війни з фашистською Німеччиною Сталін знищив військову еліту, а сам до війни не приготувався, тож Червона Армія була змушена відступати – панічно, з колосальними втратами. Я не допитувався, чому маю скорочувати твір: мама нотацію не читала, а значить, і справді написав непогано – чому ж було не переписати? У згаданому творі я майже дослівно транслював батькові думки, висловлювані ним у розмовах зі мною. Заключне ж батькове резюме завжди залишалося незмінним: «Якби над генералісимусом Сталіним був вищий за званням, то Сталіна розстріляли б першим». Я хоч був і малий, проте ці батькові слова у творі не навів: він попереджав, аби нічого зайвого нікому не казав. Я й не казав. А от узяв і чомусь написав. Батько, розмовляючи зі мною, не боявся казати такі речі. Можливо, тому, що спілкувався з фронтовиками, а деякі з них думали так само. Коли ж вони випивали – у свята чи будні, – тоді на словах й узагалі не економили.

Мій батько Іван Архипович Клименко (5.04.1925, с. Липняжка, Кіровоградська область – 23.05.1988, м. Коростишів, Житомирська область) – фронтовик. 244 дивізія, 907 полк, 37 армія Третього Українського Фронту. Воював з 5 жовтня 1944 року до кінця війни. Дійшов до Болгарії. Сержант, радист. А ще – художник, музикант, дописувач місцевої газети, читець-декламатор гуморесок Павла Глазового (напам’ять знав їх безліч), вчитель по класу баяна у Коростишівській музичній школі та Коростишівському педагогічному училищі ім. Івана Франка.

У домашній бібліотеці батько мав чимало військових мемуарів, але з художніх книжок визнавав лише «Війну» Івана Стаднюка: вочевидь, знаходив у романі бодай натяки на ту правду, якої не було в хрестоматійній радянській макулатурі. В останні роки життя він завзято купував газети і журнали, де з’являлась інформація про сталінську тиранію.

Це від батька я вперше почув про етапно-загороджувальні комендатури, атаки голіруч і страшні втрати серед червоноармійців. Тому не вагаюсь, розмірковуючи, як батько, який визнавав День Перемоги найбільшим святом, сприйняв би сьогодні – якби дожив – День пам’яті та примирення.

Не вагаюсь, спираючись на такий факт: батько був у приятельських стосунках з моїм троюрідним дядьком по маминій лінії Михтодем Івановичем Волинцем – дисидентом, правозахисником, в’язнем сталінських таборів, письменником, автором десятитомної епопеї «Я бачив пекло на землі». Про дядька Михтодя у нас в родині говорили не часто. Так само, як і про двоюрідного дядька – теж по маминій лінії – відомого бандуриста Петра Потапенка, учасника Капели бандуристів ім. Тараса Шевченка, який жив та помер в Америці. Натомість пам’ятаю, як батько розповідав мені про Михтодя Івановича, коли ми прогулювались біля приміщення редакції коростишівської газети «Ленінським шляхом». Батько добре відгукувався про Волинця, а ще розповідав мені про його ув’язнення – ні від кого в родині я цього не чув. На моє ж запитання, за що дядька Михтодя кинули за грати, батько – а він міг сказати таке, що радянській дитині ніби й не слід було знати – відповів скупо: «Ні за що. Розповів у ненадійній компанії політичного анекдота». Відповів саме так, хоча, на відміну від учасника національно-патріотичної підпільної організації «Спілка вільної української молоді» Михтодя Волинця, був людиною, сформованою в радянській системі координат. Але батько знав справжню правду про ту війну.

У грудні минулого року я відвідав у Ворзелі Михтодя Івановича. І дуже вдячний був йому за такі слова: «Ми з твоїм батьком Іваном Архиповичем товаришували. Він був дуже талановитою і доброю людиною».

…Йшов 1988 рік. Горбачовська «перестройка» була у розквіті, тобто – у «розквіті». А батько помирав від онкологічного захворювання. В аптеках не було елементарних ліків, а сильних анальгетиків – і поготів. Помирав, стоїчно поборюючи муки, бо мав залізний характер. Коли за тиждень до його смерті я зайшов у кімнату (я тоді вчився на другому курсі Житомирського музичного училища), батько лежав обличчям до стіни. Не повертаючись, звернувся до мене: «Синку, заграй “День Перемоги”». На стільці стояв батьків інструмент – тульський трирядний баян «Ясна поляна». Батько слухав улюблену пісню, яку я грав крізь сльози, востаннє.
 
травень 2015 р.