Сьогодні пропагандистська машина Росії на повну потужність штампує образ історично невдячних «хахлів», які були забитими  та затурканими провінціалами, диким племенем, яке росіяни за чуба витягли з того історичного багна, в якому українці опинилися через свою мов би то відсталість. Тобто, все, що в нас є передове – то від росіян. І на підтвердження цього наводяться слова відвертого українофоба Віссаріона Белінського: «Залишившись навіки з єдинокровною Росією, Малоросія відчинила для себе двері цивілізації, освіти, мистецтва, науки, від яких доти непереборним муром відділяв її напівдикий побут». Сьогодні в Росії це сприймається як аксіома. Фактично вся пропаганда російська на цьому побудована: витягували «хахлів» з болота, витягували роками і десятиріччями, а вони бач знову туди ж посунули.

Але як же ж було насправді? Хто кого в ті часи підтягував до рівня тодішньої цивілізації? А правда така: якось князь М.С. Трубецькой ще у ХІХ столітті звернувся до українців, пояснюючи, чому їм немає сенсу відокремлюватися від Росії: «Стара великоруська культура, московська культура в часи царювання Петра вмерла; та культура, яка з часів Петра живе і розвивається в Росії, є органічним і безпосереднім продовженням не московської, а київської, української культури. Таким чином, на межі ХVІІ і ХVІІІ століть відбулась українізація великоруської духовної культури… З часів Петра І українська культура стала для Росії столичною…»

Те, що царі ще до Переяславської угоди звертались за допомогою до українців – загальновідомо. Вони укладали з ними угоди про охорону  своїх південних кордонів, запрошували також і для забезпечення свого духовного та культурного розвитку. У 1652 році, наприклад, цар Олексій Михайлович запросив до себе 12 київських «вспєваков». Але про яку таку різку переміну в московському житті розповідає М.С. Трубецькой? Ми всі чудово знаємо, що Петро І, образно кажучи, підняв московського коня на диби, розбудив сплячу Московію, примусив її рухатися та розвиватися.  І це прекрасно відобразив у пам’ятнику Петру І геніальний Фальконе, передавши образно подвиг Петра. Бо для Росії Петро І дійсно подвижник.

І якщо продовжувати аналогію започатковану Фальконе, то потрібно сказати, що вуздечкою для взгнуздання московського коня  Петру І слугували українці. Їх талант, освіченість, висока духовність. Без українців Петру  не вдалося б так відродити Московію і перетворити її на Росію. З цього приводу Іван Франко писав: «Замість одного вікна, котре де Петро І прорубав у Європу, він позатикав ті вікна в Європу, котрі перед тим були у нас на Україні. І коли через те, у нас на Україні, стало глухо і темно, всі найліпші наші сили йшли в центральне вікно, І душилися, і ниділи в нім, повертаючи свою працю на службу не своєму, а чужому народові». Ось так на протязі 300 років і працювали українці «повертаючи свою працю на службу не своєму, а чужому народові».

Український внесок у російське духовне життя неперевершений. Так, із 127 архієреїв, які в 1700-1762 рр. обіймали російські кафедри, було 70 українців, 47 росіян, 3 греки, 3 румуни, 2 серби та 2 грузини. Багато керівних посад у Синоді обіймали саме українці: у 1721 році з 11 його членів – 5 українців, у т. ч. президент і віце-президент; у 1746 році з 8 членів – 6 українців; у 1751 році з 10 членів – 9 українців. У 1700-1762 рр. 5 українців  були митрополитами, при чому Іоасафа Білгородського, Іннокентія Іркутського та Дмитра Ростовського (Туптало), автора «Житія святих», канонізовано, як святих. У 1758 році на 10 вакантних кафедр призначено 9 українців і лише 1 росіянина. Українець Стефан Яворський був митрополитом Рязанським, «місцеблюстителем» патріаршого престолу, президентом Синоду; ректор Київської академії Феофан Прокопович – заступником президента Синоду і автором «Духовного регламенту» - трактату, що узаконив владу царя над церквою. Він був також автором трактату «Правда волі монаршей», який став своєрідним статутом російського самодержавства.

Українці засновували в Росії школи та семінарії. Зокрема, Гаврило Бужанський був префектом Слов’яно-греко-латинської академії в Москві (ректорами до 1757р. та префектами до 1753 року тут були виключно українці), Сильвестр Головацький – ректором Казанської колегії; Варлаам Ієницький заснував семінарії в Суздалі, Пскові, Коломні, Астрахані; Вельямин Пуцек-Григорович та Іларіон Роголавський заклали підвалини Казанської духовної академії. Амвросій Юшкевич, майбутній президент Синоду, заснував Новгородську семінарію; Гедеон Вишневський – слов’яно-латинську школу в Смоленську і школи в Рильську, Білій, Дорогобичі, В’язмі; Лаврентій Горка – семінарію у В’ятці; Герман Концевич - слов’яно-латинську школу в Холмогорках; Арсеній Моцієвич – семінарію в Ярославлі; Серапіон Латушевич – семінарію у Владі мірі; Кирило Флоринський – семінарію у Троїцько-Сергіївському Посаді; єпископ Іркутський Іннокентій (Кульчицький) – три школи для монголів, інший єпископ Іркутський Іннокентій (Нарунович) – навертав до православ’я тунгузів, а Філофей Лещинський – камчадалів.

В праці під назвою «Феофан Прокопович», що була написана у 1881 році, професор Морозов, до речі росіянин, писав, що Петро Великий бачив, як безмежно московське духовенство було позаду київського в справах освіти, і що в Москві не було компетентних людей для навчання церковного причету і для того необхідно було шукати поради у науковців з Києва.

У своїй «Історії російської літератури» академік Пипін, теж росіянин, писав: « В 17-му столітті нові сили пробилися і в кінці верховодили в Московському культурному житті; тими силами були: освіта, література, загальна культура, що розвинулися в Південній Русі, особливо у Києві. Справжніх особистостей не було вдома, Москва мусила звертатися до мужів з Києва для наукової та педагогічної праці».  Англійський історик Ланселот Лаутон, як би у продовження цієї думки писав: «Петро Великий посилав людей до Києва і Чернігова вчитися друкарського мистецтва. В першій половині 18 століття студентів-українців назначувало професорами Московської академії. У 1786 році постали в Росії публічні школи і українців призначено було вчителями. У 17-му столітті українці займали високі пости в країні. В той час Київська академія була вищою школою вчителів для цілої Росії».

Петро І розумів, яку роль відігравали та можуть ще відіграти українці в Росії і він спеціально з цього приводу звертається до Сенату, заповідаючи своїм послідовникам та нащадкам, як потрібно будувати відносини з українцями: «Цей малоросійський народ і дуже розумний, і дуже лукавий: він як та бджола працелюбна дає російській державі і кращий мед розумовий, і кращий віск для свічі російської освіти, але в нього є й жало. Доки росіяни будуть любити та поважати його, не зазіхаючи на волю та мову, доти він буде волом під’яремним та світоччю російського царства; але коли посягнуть на його волю та мову, то з нього виростуть драконові зуби, і російське царство залишиться не в ангаже». Коли ж після Полтавської битви холопи Петра І аж занадто захопились нищенням українців та всього українського на Україні, то він 24 березня 1710 року видав указ, який заборонив великоросам навіть звинувачувати малоросів так званою «зрадою» гетьмана Мазепи.

Підкреслюючи своє відношення до українців та їх ролі в російській державі, Петро І духовником своєї доньки Єлизавети призначив українця. При її дворі завжди були українські співаки, бандуристи, що розвинуло в Єлизаветі любов до української музики. Один із її співаків – Олексій Розумовський і став її неофіційним чоловіком та головою сенату. До речі, не лише один Розумовський займав тоді високу державну посаду. О. Безбородько був канцлером у Катерини ІІ, Віктор Кочубей – міністром, В. Завадівський – міністром освіти, Гудович – генеральним фельдмаршалом при Павлові І. Першим ректором Петербурзького університету був М. Балудянський, українець з Лемківщини. Внесок українців у розвиток російської держави, науки, культури, суспільства величезний.

Крім того, і росіяни їздили в Україну вчитись, переймати передове, новітнє, чого вони не могли знайти у себе в країні. Хоч би й той самий Михайло Ломоносов. Іван Нечуй-Левицький у листі до Ганни Барвінок писав: «Ломоносов забрав з Києва книжковий науковий язик, над виробкою котрого працювали років з двісті ще од часів Івана Вишенського, в котрого на народну українську мову вже був покладений чималий шар наукової мови, виробленої з церковно-слов’янського… Цю чудову працю Ломоносов забрав собі готовісіньку… Уся його послуга в тім, що він вмів вибрати з великої київської літератури підхожі слова й виречення… А вибирати й добирати було з чого, і він вибирав добре, поміняв слова чисто українські, бо вчився в Києві і певно знав, яка одличка між українською та церковною мовами.

А от історик Татищев за Катерини ІІ так брав, не розбираючи, і набрав багато й українських слів у свої утвори. Замість того, щоб виробляти свою книжну мову з живої народної мови, вони брали вже готове з київських книг і вставляли в свою. Та ще вставляли слова латинські і французькі і занечистили книжну російську мову».

І навіть такий українофоб, як В. Белінський не міг не признати роль українців в розвитку російської науки. В 1843 році в  рецензії на книжку М. Булгакова «Історія Київської академії» він писав: «Російська освіта і тепер пояснюється впливом Київської академії, через те, що всі наші великоруські державні училища або засновані її учнями, або утворені на дусі її вченості». Але це він писав для вузького кола фахівців, для загалу ж: дикі українці відчинили собі в Росії двері цивілізації і якщо й будуть далі триматися за російську спідницю, то їх чекає велике майбутнє.

Так що наші предки були не тягарем на плечах росіян, не паразитами на їх тілі, а «кращим медом розумовим і кращим воском для свічі російської освіти», донором, який давав живильні соки для розвитку російського суспільства. Така вона правда, так воно було, а ще хотів би нагадати одну історію з життя російського подвижника-царя, чи точніше їх першого імператора  Петра І. Коли кат відрубав голову коханці Петра І камерфрейлині Марії Гамільтон, Петро І підняв її відрубану та стікаючу кров’ю голову і поцілував в губи. Далі він показав та роз’яснив присутнім на страті призначення «різних частин у голові», демонструючи свою обізнаність у анатомії. Потім поцілував її вдруге та, кинувши голову на землю, перехрестився і поїхав. Ось така вона була тоді Росія.

Навіть у бажанні стати більш цивілізованою та обізнаною, вона залишалась непогамовано дикою та варварською. Саме в цій країні наші земляки відкривали школи, навчали дітей грамоті та наукам, щоб потім,  як вдячність, почути все те, що почули і відчули на собі наші предки  та й досі чуємо ми. Яка ж була вдячність – це тема вже іншої розмови.