За що поліг ти, змучений боєць...

Був звичайний спекотний, червневий ранок на блокпості... Здавалося, що з кожною хвилиною, а то й секундою повітря стає таке, неначе прямуєш із прохолодного раю до пекла. Кожна хвилина— це крок до того диявольського обійстя. Соняшники, якими був оточений наш пост тягнули свої голови до сонця, ніщо не передбачувало біди. Кулеметник Семен якраз чистив свого самостріла. Робив цю справу дбайливо, наче вкладаючи частину своєї душі і намученого серця в кожен рух. Всі бійці були змучені своїм існуванням тут на цьому місці, в цій країні. Однак у кожного борця в душі курличать білі голуби, а в тих інших душі самотні, "некаяні". У когось є надія на спасіння, у когось на повернення до свого гнізда, а у деяких тільки на смерть.

Та раптом сонце зайшло за хмари і почалася гроза, проте це не проста блискавка, грім і дощ. Це набагато страшніше...

Несподівано на блокпост рушив дощ він був не частий, але забрав на Небеса сімох. Неначе грім серед ясного неба зацокотів Семеновий кулемет, але ці хмари кулями не розігнати. Почався свист і шум "Градів", який поніс за собою під землю ще декількох. Земля тряслася від тих блисковок. . Юнак-кулеметник вправно косив, та раптом закінчилися патрони. Він прудко побіг взяти ще один ящик з кулями, але його перестріла гроза і блискавичний снаряд влучив прямо в нього. Він впав від пекельної болі, та не здав дияволу себе. Він лежить і кричить диким голосом, неначе тисячі чортів вселилися у нього і поїдають його. Біль пронизувала його від шкіри до костей. Семен хотів подивитися на своє тіло, проте не зміг підійняти голову навіть на декілька сантиметрів...

Блокпост горів вогнем, в живих не залишилося нікого... Семен "палав" синім вогнем, сила його покинула. За деякий час приїхала за ним біла машина та не одна, але згодом вони всі поїхали, окрім однієї— вона його й забрала. Ось вони вже на дорозі до пункту. Авто їде повільно, бо дорога розбомблена та ще й за вікном метуть "Гради". Семен вже навіть не мав сили кричати, пробираючись через свист і грім снарядів і "блискавок" вони домчали до пункту.

Вже везуть, підіймаючи, сходами страшними, розбомбленими, брудними. Вікна побиті, в деяких немає шибок, далі дверей немає. Всередині вже хтось чекав на нього. Все було біле, на стіні висіла Шевченкова "Мадонна", стеля була теж біла, вся потріскана. Везуть далі, та раптом він зривається і йде, його голову заслонив дурмановий дим.

Спочатку він іде великими червоними коридорами, підлога пофарбована у чорний колір. Обабіч стоять столи, а на столах багато квітів і рослинності. Квіти посаджені в сіруватв глиняні горщики, а вазони в керамічні горщики із золотими узорами. І тут він згадує ці горщики— такі самі, які стояли на його робочому столі коли він ще працював. Зверху побачив кришталеву люстру, всіяну діамантами та рубінами. Далі лежать потовчені квіти мальви, але все ще зберігають свій колір та трішки форму.

Справа від нього стояли бронзові вази, а у вазах зів'ялі, зате не погнивші плоди калини. Біля них висіли прогнивші соснові полиці, а на них вирізані золоті фігури Володимира. Їх було близько ста штук. Прямо— зрізаний дубок, зверху— велика голова Шевченка, а знизу все всіяно штрайлами і капами.

А зразу за стіною портрет київських владарів і все перечеркнуто ізраїльською зіркою.

За ним стіна потім— велика бочка з водою, просто велитенська, а над нею висять маки і купка землі. Семен хотів попити її, але була дуже солоною і гіркою...

Поступово почав змінюватися колір стін на блакитний. Тут вже замість ламп горить вогонь, а в стінах скло, всередині якого золоті тризуби, а в кінці коридору— в повен ріст монумент Ярослава вилитий із чистого золота, проте хтось облив його голову чорною фарбою. А під ним спалені жовто-блакитні прапори. Далі на стінах висіли різні вишиванки Семен дійшов до кінця коридору і побачив металеві двері, а на підлозі до сотні різних ключів. Він перепробував усі ключі і жоден не підійшов. Почав бити в ті двері і їх відчинила молода симпатична дівчина у вишиванці, яка з якої текли краплини крові і вона мовила:

— Заходь!

І вмить щезла, залишивши, лише вінок та двері зачинилися. Кімнатка була маленька без світла, однак Семен зумів роздивитися кулі на підлозі і свої побиті дерев'яні двері, які трималися на крихкому, іржавілому цвяху. Він намагався вибити його, але марно— був добре вбитий бідою. Побачив, що від дверей стирчить мотузка— почав тягнути, проте вона була обірвана. Подивившись угору він роздивився невеличке вікно. Зав'язав на мотузці петлю і накинув на дверцята ручки— тим самим відчинивши його. І тримаючись за неї заліз до вікна і стрибнув, тяжко зітхаючи. Падаючи його підхопив білий голуб,взявши, кігтями і дзьобом за сорочку. Пролетів декілька метрів, як на нього накинувся чорний, наче смерть крук і голуб випустив з лап Семена та почав боротися з вороном, видерши йому декілька пір'їн. Хотів знову підхопити змученого солдата, проте було вже пізно...

Олександр, 13 років.