Осиротіла пуща золота

Подивися, любий друже, у вікно і ти побачиш наскільки змінився світ, як вкрився золотом доки ти бачив солодкі сни...

Чудова пора настала у Волинських краях, варто лиш придивитися до того світу, що засів у тебе десь далеко в душі, там де не дістає твоє буття через велику кількість непотрібних тобі справ. І ти побачиш, наскільки ти вкрився черствістю і став бездуховністю. Ти забув про все чудове, що є у світі. Зупинився час, однак не перестали битися людські життя. Так, стрілки годинника все ще гуляють колом, але це ілюзія. Немає вже нічого, що було раніше, ти змінився, більше не ходиш розумом, а біжиш вулицями у сірих буднях. Сонце не світить, люди забули, що таке весна, хто дав їм надію.

Так, прогрес іде вгору однак ми себе губимо. Ти не помічаєш, як випадає сніг, або, як народжується твоя дитина. Всі стали механізмами, світ ржавіє, ця іржа проникає у кожного. Людство закрилося на ключ, всі стали виснути на одному крюку, ми втратили міру думки та стали забивати залізо в руки, забувши все, чого їх навчив світ. Ми не бачимо небесних ліхтариків, перестали дивитися в гору, стали йти лише вперед не бачучи нічого далі довжини руки. Ми забули, як нас звати і живемо в стоячому на місці часі. Ми не відчуваємо землі під ногами. Ти став глухим і сліпим до іншим, перестав помічати жах, який відбувається у тебе в країні, а вірніше— у голові.

Ти сам можеш змінити цей стан... Варто лише подивитися угору і ти побачиш майбутнє. Поглянь, як пензлем розмальовані ліси гукають твоє ім'я, як ліси золоті, квітчані розігрались кольором веселки, як забуяли квіти вересові коло хати, як стали кипіти вина пурпурові. Тоді побачиш синю тріщину у небі, знову увільєшся з плином часу в ритм пісні життєвої. Ти усміхнешся до землі чорноземної, протягнеш руки до сонця і вхопишся за промінь світовий й захопиш світ своєй рукою. Ти перестанеш триматися однією рукою за диявола, а другою за Бога. Ми зрозуміємо, що сонце розгорнулось над усім світом, дощі перестали іти. Ти помітиш, як знову вода потекла і сонце сяйвом стало гріти, перестали громи нависати над долями люду.

Тобі знову стане м'ягке покривало, кришталь крихкий, а титан міцний. Ми усі розгорнемо крила і полетемо у вир разом із пташками до мети. Відкинемо усі негаразди у тартар, а самі подивемося прямо, полетимо на крилах сили до мети своєї. Обійме нас воля, ми станемо знову людьми тими, якими нам призначалося бути. Нашу дорогу простелять троянди, а солов'ї проспівають долю. Дзвони заб'ють сповіщаючи щастя і вікна наші стануть знов прозорими. Наші вуха почнуть чути, а очі бачити. Ми усі біжемо під одним дощем у лабіринті часу до чогось... Того, чого нам не зрозуміти, навіщо ж ми біжемо? Подивіться люди: квітнуть у золотому шатрі клени, облилися у багрянім смерканні трави, злилися пісні сердець наших.

Ми хочемо усе це побачити і побачимо, та деякі вже десятками років стоять із розплющеними очима і дивляться вперед і тільки вперед до мрій. Тож давайте дивитися не на потріскану від посухи землю, а на пшеницю, яка достигає, корінцями впившись у той чорнозем...

Олександр, 13 років