Борців за волю і незалежність України нині модно згадувати на велелюдних акціях і культурних заходах, що постійно відбуваються в області. Керівники краю, різні лідери та патріотично налаштовані громадяни, виступаючи перед натовпом, часто говорять про нелегку долю народу, кровопролитну національно-визвольну боротьбу та закликають молодь шанувати загиблих за батьківщину героїв. Молодь чує ці заклики (а може, і ні), проте живе своїм, далеким від сповненого патріотичних настроїв життям.

Плекати любов до вітчизни нас зараз ніби і вчать, проте результат чомусь виходить не завжди позитивний. До такої думки я прийшов, побувавши нещодавно на Київському майдані у Луцьку. Спочатку зрадів, що площу нарешті реставрувати взялися, проте настрій зіпсував монумент, споруджений на честь загиблих борців за волю і незалежність України.

Він, як виявилося, у вкрай незадовільному стані. Зверху монументу потік до низу густими і, на жаль, засохлими вже, ржавими потьоками на білому фоні, штукатурка споруди від вологи місцями повідпадала. А стіни пам’ятника із зовнішніх боків відверто і безсоромно попсовані не природними явищами, а людьми. Дивно, але вони місцями наче постріляні (хамськими набоями безкультур’я!?) продовбані до середини, а місцями пописані фломастерами (без нецензурних слів не обійшлося, звичайно). Тут же і пляшки з-під пива, і бички від курива, яким, мабуть, розважалися тутешні «шанувальники»  українських героїв.

Думаю, що такі речі залишили після себе не ветерани чи керівники області, які частенько проводили біля монумента урочисті заходи з нагоди якихось державних свят. Безумовно, тут відпочивала місцева молодь, яка полюбляє ось у таких місцях погадити, «поприкалуватись» – одним словом, потусуватися. На жаль, у такі моменти ці молоді люди навряд чи думають про Україну і про її незалежність, здобуту у важких умовах бездержавності і національного гніту.

Сумно, що ветерани, колишні вояки УПА, виступаючи біля підніжжя пам’ятника, згадують про свої молоді роки, віддані боротьбі за волю батьківщини, і наївно висловлюють надію, що сучасна молодь так само любить свій рідний край… На жаль, не всі здатні на це. Прикро, що ось на таких посіпак у недалекому майбутньому ляже відповідальна справа – будівництво держави. Тільки що ми зможемо збудувати з таким «руйнівним» електоратом?

Сергій ЖУКОВСЬКИЙ