USD 39.00 39.40
  • USD 39.00 39.40
  • EUR 39.25 39.50
  • PLN 9.76 9.94

«Я обов'язково туди повернусь», - кіборг із Ковеля про бої в Донецькому аеропорту

10 Лютого 2017 10:57
Минуло вже два роки з тих пір, як посеред зруйнованого донецького летовища його останні захисники власною кров’ю написали нову сторінку історії України на обледенілих і обстріляних плитах терміналу. Історії кіборгів, яким вдалося вижити, вражають, - пише ВІП.

Ковельчанин, десантник 81-ї десантно-штурмової бригади Віталій Пясецький із позивним "Турист" відвойовував аеропорт якраз у найважчі січневі дні 2015 року. Тож відтоді на все життя у його пам’яті – страшні спогади, а у серці – біль від втрати побратимів. Про те, у яких умовах доводилося воювати і жити, чому досі спокійно жити не дає відчуття провини та найважчі спогади – у розмові з Віталієм.

Розкажіть, чому стали військовим, як потрапили до 81-ої десантно-штурмової бригади?

Коли розпочались активні бойові дії на Сході, звісно, що, як і перед кожним чоловіком, постало питання: що робити? На початку я думав більше волонтерити. Але згодом передумав. Це не моє. Десь укінці червня 2014 року я прийшов у військкомат. Тоді мені запропонували іти на контракт. Оскільки це було між хвилями мобілізації, я взяв час на роздуми. Думав більше місяця. Все-таки на той час контракт підписували щонайменше на три роки. Коли все ретельно зважив і зрозумів, що осторонь залишатись не зможу, то прийшов вдруге. Мене направили на медкомісію. Я її швиденько пройшов. Дали направлення в 164-й навчальний центр Збройних сил України, тому що я не проходив строкової служби і не мав військової спеціальності. Мали готувати як солдата інженерних військ. Оскільки від сім’ї я все це приховував, то попросив, щоб мені принесли повістку. Принесли, поставив до відома дружину. Звісно, що вона це дуже важко все це переживала. Та й мені не легко було. Адже те, що я сам так вирішив і по факту її обманув, мене непокоїло. 18 серпня 2014 року мені зателефонували і повідомили, що я до 15-ї години маю з’явитись у військкомат із речами. Ці всі збори, сльози я не забуду ніколи. Прийшли проводжати друзі, зробили фото на пам’ять, завантажились, і я поїхав.

У Луцьку нас доукомплектували. В офіцера, який нас супроводжував, я напросився, щоб мене завезли у 80-у ОАМБр, оскільки на «гражданці» я займався парашутним спортом і здійснив на той час 95 стрибків. Офіцер пообіцяв, що посприяє. Позитивну роль ще зіграло і те, що я непитущий, особливо зважаючи на те, що більшість дорогою вже добряче випила. Так потрапив у 80-ту, 3-й батальйон якої тільки формувався на полігоні. Конкретно – у 9-ту роту. Там мене визначили навідником автоматичного гранатомета АГС-17.
Коли вперше взяли участь у бойових діях на Сході України?

Після трьох місяців підготовки. Ми вирушили в зону АТО 9 листопада 2014 року. Там наш батальйон передали в оперативне підпорядкування новосформованої 81-ої ОДШБ. Оскільки в батальйоні не було власної броньованої техніки, окрім вантажівок, газ-66, кількох КамАЗів, то ми не розуміли, яке бойове завдання ми можемо виконувати. Під час промови комбриг наголосив, що там, де ми будемо виконувати бойові завдання, техніка нам не буде потрібна. Ми пожартували з цього приводу. Мовляв, невже нас у Донецький аеропорт направлять? Посміялися та й забули. Виявилось, що ми були праві у свої здогадках. Участі в бойових діях, як тільки приїхали в зону АТО, не брали. Протягом місяця ми займалися налагодженням побутових умов. Розміщувались ми тоді в Костянтинівці. Це далеко від лінії зіткнення.

Як потрапили до Донецького аеропорту? На зустрічі з головою Волинської облдержадміністрації ви наголосили, що всі туди їхали добровільно.

Спочатку нам повідомили, що ми маємо заїжджати в ДАП у складі всього підрозділу, цілою ротою. Я служив на той час в 9-й роті. Але нагорі щось переграли і наш підрозділ повзводно відправили на охорону різних підрозділів на лінії зіткнення: когось охороняти штаб у Водяному, когось – артилерійську батарею. Наш взвод охороняв мінометну батарею поблизу Опитного. Це за декілька кілометрів від аеропорту. Там я зустрів Новий 2015-й рік. Після Нового року пішла чутка, що потрібні люди для доукомплектування одного підрозділу, який мав проводити ротацію в ДАПі. Командування вирішило від кожного взводу виділити п'ятеро добровольців і п'ятеро людей від управління роти. У сумі – двадцятеро людей. Звісно, я зголосився. Мотиви були різні: від якихось честолюбних до простого розуміння, що я вже досить зрілий, пожив, мотивований і таке інше. Приїхали на збірний пункт у Водяне, звідки через декілька днів мали виїжджати в аеропорт. Ночували в залишених жителями будинках.

Ви були в аеропорту вже в останні, найважчі дні. Що було з аеропортом, коли ви приїхали і що відбувалося далі?

Щось роздивитися спочатку ми не змогли, бо заїхали глибоко вночі. Просто ти швиденько вилітаєш із броні і починаєш спершу шукати свої речі. Потім миттю викидаєш боєкомплект та інші привезені речі. Перед тобою – дірява споруда, гуляє вітер, тихі команди, тихі розмови. Ніякого світла, мінімум шуму. Холод, специфічний запах. Іноді ще й зараз пригадую цей запах. Вервечкою нас завели в термінал, підвели до штабу, де напрямок на підлозі вказував ледь помітний хімічний «світлячок». Спочатку ти відхиляєш ряднину, за нею – металеві двері, в яких діра від попадання ручного протитанкового гранатомета. Прослизнув у двері. Праворуч і ліворуч, під стінами та посеред кімнати лежать ті, хто відходить після чергування на постах. Тьмяне світло ліхтариків. Чужі речі, рюкзаки, зброя, бронежилети. Зліва під стіною – стіл, на якому якісь папери, чаї та кава. В потрібний момент це все летить на землю, і це вже операційний стіл, де надають допомогу пораненим. Перше враження – це шок! Я знав, що буде важко, гнітюче, страшно, але не думав, що настільки. Розподілили на пости і ми відпочиваємо, чекаючи своєї зміни.
Ви можете якось охарактеризувати ворога? Знаєте, з ким воювали?

Я не можу цього знати. В полон нікого не брав, документи в руки не потрапляли. Єдине, що можу сказати, – з тієї сторони діяли грамотно, в атаку у повний зріст ніхто не йшов. І косити пачками, ніхто не косив. Принаймні я такого не бачив. Тому, розмови про те, як в терміналі раз за разом знищували російський «спецназ», у мене викликають скептичну посмішку. Але це моя думка, цілком можливо, що хтось думає по-іншому.

Розкажіть про умови, в яких довелося перебувати в аеропорту. У соцмережах ви писали, що доводилося навіть розтоплювати лід і гріти воду на спиртівці.

Усім терміналом гуляв вітер, напівморок навіть вдень. Ідеш на пост чи з поста, повідомляєш рацією сусідів, щоб свої не підстрелили. Спали на підлозі, на кинутих матрасах та туристичних килимках. Прийшов із поста, знайшов якесь більш-менш нормальне місце, розштовхав речі, заліз, накрився з головою спальником і так намагаєшся задрімати. Лунають вибухи, від яких тремтить весь термінал. Це сепарський танчик працює. Води не було. Тільки лід. У кутку – буржуйка з великою каструлею, в якій був шмат льоду. Ніякої можливості не те, що помитись, у туалет навіть сходити не мали. Це десь в куточку став і справляєш свої природні потреби. Єдине спасіння – це вологі серветки, які хоч трохи покращують особисту гігієну. Сам просто відчуваєш, наскільки ти смердиш потом, порохом і ще незрозуміло чим.
Можете пригадати найважчий день перебування на території аеропорту?

Звісно, для мене це 16 січня 2015 року. Це переломний день в історії оборони терміналу. Можна сказати – початок кінця. Це сепари під нами, у підвалі, і над нами, на верхніх поверхах. Це ми, затиснуті на першому поверсі терміналу. Гранати летять в отвори в стелі. Вбитий на очах побратим із 93-ї. Газова атака, тіла, що корчаться на землі в конвульсіях. Стрілянина, вибухи, від яких в голові починають співати пташечки. Палаючий БТЛБ (багатоцільовий транспортер (тягач) легкий броньований, – ред.) біля терміналу, його поранений і обгорілий водій, який невдовзі помре. Стогін поранених. Через отвори в стелі летять запальні суміші, від яких горить і вибухає боєкомплект. Це виклик вогню артилерії на себе. Словом, пекло. Картина, яка не зітреться з пам’яті ніколи. Але хочу наголосити – ніхто не здавався і пощади у ворога не просив.

Вам пощастило вибратися з аеропорту «трьохсотим». Які отримали поранення і коли?

Я отримав кілька дрібних, осколкових поранень від вибуху гранати. В ліве бедро та в обличчя. Це було ще 16 січня. Але я був боєздатним і був активним бійцем.

Були моменти відчаю, коли ви думали, що живим додому не повернетеся? Що казали в такі моменти рідним?

Після нічного бою 16–17 січня я боявся, що буде ще одна спроба штурму. Один вдалий приліт міни і я загину, не сказавши нічого навіть на прощання. Тому я написав дружині повідомлення, в якому просто сказав, що вона – найкраще, що було в моєму житті. Я не уявляю, що вона там переживала, особливо після цих слів. Можливо, це було якось неправильно щодо рідної людини. Але на той час мені здавалося це логічним. Після того я намагався спілкуватися тільки через повідомлення. Я не говорив прямо, що все, я загину і таке інше, але я вже був впевнений, що не повернуся. Тому що десь так вирішили нагорі.

Оборонців Донецького аеропорту тепер називають кіборгами. Як Ви особисто ставитеся до цього слова?

Колись мені це лестило і подобалось. Тепер трохи ріже вухо. Спокійно ставлюсь до того, що хтось вживає це слово щодо мене чи на адресу моїх побратимів. Розумію, що це певний символ, але сам про себе так ніколи не кажу. Навіть шеврона «кіборга» не маю. Роздарував.

У коментарях до ваших дописів у Фейсбуці ваші побратими і просто читачі пишуть, що вам варто написати книгу спогадів. Ви відповіли, що не пробачите самі собі, якщо не напишете. Будете втілювати це у життя?

Так. Ця думка оселилась вже дуже давно. Але зараз можна сказати, що я підійшов впритул до цього. Поки що перепрацьовую свої спогади, додаю деталі, які виринають з пам’яті. Крім того, ніде не згадують, що одним із останніх оборонців ДАПу був 3-й батальйон 80-ї ОАМБр. Тому відчуваю свій обов’язок, насамперед, перед загиблими хлопцями та їхніми рідними.

У тому ж таки Фейсбуці ви написали, що була навіть думка попросити у сепаратистів дозволити походити руїнами аеропорту. А потім у коментарях ви пишете, що мрієте туди знову повернутися.

Просто немає такого дня, коли я не згадую все те, що пережилося в аеропорту. Це має для мене велике значення. Дехто з нас, тих, хто там вижив, насправді там народився, а хтось, напевно, помер. Не у фізичному сенсі. Більше в якомусь духовному чи що. Взагалі це важко пояснити. Але те, що мене туди дуже тягне, це беззаперечно, хоча і комусь здасться незрозумілим. Я обов’язково туди повернусь.

Читаючи у соцмережах В\ваші спогади про ці події, помітила, що ви часто пишете про почуття вини, яке відчували, коли зрозуміли, що врятовані. Це відчуття вже минуло?

Колись під час перегляду фільмів, де один із героїв гине, а інший залишається живим, мене дивувало те, коли він починав себе «гризти» за те, що залишився живим. Мені здавалося це нереальним, незрозумілим. Адже треба радіти, що ти живий. Насправді все так і є. Ти живеш з почуттям провини, що не використав усі можливості, щоб когось із хлопців врятувати. Це почуття живе і досі. І невпевнений, що і через роки воно колись кудись зникне.

Як узагалі адаптувалися до цивільного життя і чим зараз займаєтеся?

Я сам собі психолог, тому аналізував свої відчуття та поведінку. Не намагався тиснути на жалість чи вимагати уваги до себе. Вважав це не прийнятним і недостойним звання десантника. Люди розділилися на дві категорії: одним ти нічого не хочеш розповідати, бо їм воно не цікаво і не зрозуміло. Інша категорія – це близькі люди, яким не хочеш щось розповідати, щоб не вразити чи налякати. Велику підтримку і розуміння я відчував від дружини, яка не вимагала від мене, щоб я був таким, яким я і був до війни. Все одно ми повертаємось іншими. Не тому, що «дах їде». Просто переоцінюємо цінності. Те, що мало значення, тепер не має такої ваги. І навпаки. А щодо того, чим займаюся, то зараз я підприємець у рекламному бізнесі.

Сьогодні часто звучить думка, що учасників АТО (зокрема, на Волині) часто використовують у політичних маніпуляціях. Ви це відчуваєте, що думаєте з цього приводу?

Це навіть не відчуття. Це впевненість. Варто поглянути скільки є різних спілок і так далі, проаналізувати те, що відбувалося на виборах, як лицями учасників бійців на біг-бордах заробляли голоси виборців. Нас втягують у боротьбу різних політсил та бізнес-кланів, а досить часто – у відвертий кримінал. Це дуже сумна тенденція, результат якої – мінімум дискредитація звання «учасник війни за незалежність». Я розумію, що звертатися до «кукловодів» марно. Але реально хотілось би, щоб хлопці пам’ятали, хто вони, за що воювали і втрачали побратимів.

Є щось, що хотіли б на завершення додати, сказати читачам, побратимам чи владцям?

Незважаючи на все пережите і ті втрати які поніс мій підрозділ, я не став «зрадофілом» і вважаю, що у нас дійсно триває війна за незалежність. Так, у цій війні ми понесли втрати там, де можна було б зберегти людей. Так, у цій війні є багато темних плям, є і зрада, але більшою мірою – просто некомпетентність командирів та слабка мотивація солдатів. Але я вірю в те, що колись це все закінчиться перемогою. Я не розчарований і готовий будь-якої миті повернутися в армію. Можна навіть сказати, що я та мої побратими чекаємо мобілізації.
Іванна Рудишин
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Редакція сайту прийняла рішення тимчасово закрити коментування під новинами, які стосуються військових подій на сході.
В Україні триває війна, зокрема інформаційна. Таким чином, ми не можемо допустити, щоб ресурс Інформаційного агентства Волинські Новини використовували як майданчик для дестабілізації ситуації.


Утім нам важлива думка нашого читача, тож запрошуємо до обговорення публікацій на сторінках агентства в соціальних мережах.




Система Orphus