USD 39.00 39.40
  • USD 39.00 39.40
  • EUR 39.25 39.50
  • PLN 9.76 9.94

Історія України поетичними рядками простої жінки-селянки

5 Лютого 2017 09:58
73-річна уродженка Рожищенського району Лідія Степанівна Тхорницька по-філософськи глибоко та правдиво змальовує наше сьогодення. Її віршовані рядки - ніби голос зболеної душі народу, яка не просто закликає, а волає об’єднатися Схід та Захід заради майбутнього своїх дітей, які першими виступили за європейський шлях розвитку держави і сьогодні захищають її східні кордони від російського агресора, жертвуючи найдорожчим – своїм життям.

На перший погляд Лідія Тхорницька – звичайна сільська жінка. Народилася у 1943 році в Літогощі Рожищенського району у багатодітній родині. То були нелегкі роки. Закінчила лише сім класів школи і вже в неповні шістнадцять пішла працювати дояркою. Назавжди закарбувались у дитячій пам’яті повстанські пісні, які наспівував батько. Напевно, саме вони в якійсь мірі й сформували життєві погляди юнки, яка пізніше навіть не піддалася на вмовляння вступити в комсомол.

В 1965 році Лідія Степанівна прийшла в невістки у село Сокіл. Робота на фермі, в ланці, двоє малих дітей, домашні турботи – все це виснажувало жінку, та в її душі завжди залишалось місце для прекрасного. Частенько думки про життя-буття лягали поетичними рядками в звичайний шкільний зошит.

"Напишу щось, прочитаю жінкам в ланці, на тому й кінець. Про те, аби взяти участь в сільській художній самодіяльності, й мови не могло бути: чоловік був проти", - зізнається Лідія Степанівна.

А ще ж вона неабияка рукодільниця. В’язання спицями, гачком, вишивання – все було їй до снаги.

Життя минало: повиростали, вивчились і одружились діти, народились онуки, діждалась пенсії, овдовіла. Поетичне відображення пережитого поповнювало добірку власних поезій Лідії Тхорницької.

Як любляча бабуся і щира українка, Лідія Степанівна плекала надію на те, що хоч внуки житимуть краще у своїй, уже вільній Україні, а не шукатимуть кращої долі по світах (до слова, дочка Лідії Степанівни Валентина з сім’єю живе за кордоном, в далекій Ірландії).

Вірила в єдність та національне піднесення українців під час Помаранчевої революції. Як свідома українка навіть голосувала в Дубліні (бо саме гостювала в дочки) у 2004-му за Ющенка. Голосувала, бо вірила - Україна має жити краще. Народ має бути почутим.

Не склалось. Нова хвиля історичного пробудження українців розпочалась вже у 2013-ому. Громадянська небайдужість приводить у січні 2014 року шістдесятирічну Лідію Тхорницьку разом з іншими прихильниками націоналістично налаштованого об’єднання «Свобода» на Майдан в столицю. Там, в Києві, її душа причастилася тим одвічним духом патріотизму, що піднімав на боротьбу за волю України ще батьків та дідів.

Кров’ю Небесної Сотні усунули від влади втікача Януковича. Знову відродилась надія на вільний розвиток України. Та даремно. Росія вдається до військового протистояння, аби не втратити своєї влади. Війна народжує героїв. За майже три роки антитерористичної операції їх уже тисячі. Тисячі тих, хто віддав свої молоді життя за єдину і неподільну Україну. Прізвище односельця Лідії Степанівни Руслана Єлізар’єва теж назавжди кров’ю вписане в історію України.

Невимовне материнське горе від втрати сина, важкі душевні переживання осиротілих дітей, туга та біль родини героя, що став болем всієї України, вибухнув у свідомості Лідії Тхорницької новими поетичними рядками:

Єднаймося, брати наші,
Наші українці,
Бо вип’є Путін у вас кров
Й кине наодинці.
Чому, Схід, ви не вірите
в Західну Вкраїну?
В нашу щирість, в нашу душу
Сміливу, єдину?
Наші хлопці віддали життя
Не за зека-ката,
Що сидів у Межигір’ї
В золотих палатах.
Ті герої полягли
За нашу Вкраїну.
Неділиму, а квітучу
Нашу Батьківщину.
А ви, люди, подумайте,
Як будете жити.
Як будете українські
Кордони ділити.
Ви ж знаєте, Батьківщина-ненька
У нас неділима:
Одна сім’я, одна правда,
Одна Україна.
Схід і Захід, брати наші,
Не діліть Вкраїну.
Вам тут жити й вашим дітям,
Любіть Україну.

Не за медалі та матеріальну винагороду воюють українці на Сході, наголошує Лідія Степанівна, а за територіальну цілісність, за одвічне бажання бути визнаними в світі як вільна європейська держава.

Ці мрії і озвучує у своїх поетичних рядках.

Україно моя! Барвінкова колиско,
Багряне намисто з усіх кольорів.
Ти – наша надія, ти – наша перлина,
Чи знайдеться той, хто б тебе захистив?
Мати моя, Україно!
Хай визнає тебе світ,
Щоб була ти так відома,
Як Шевченків заповіт.

Можливо, не завжди досконало виписана за літературними нормами, поезія звичайної сільської жінки звучить сьогодні злободенно та реалістично, бо вона ніби пульсуючий нерв, збуджує кров, активізує думки, змушує кожного замислитись, хто ми і якого коріння.

Тетяна Боярин
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 0

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Система Orphus