Про що він пише? Довгоочікуваний гість у Луцьку
Творічість Олександра Ірванця захоплює. Багато поціновувачів його робіт у Луцьку сьогодні познайомляться із митцем особисто.
Так, о 19:00 у кафе «Кофеїн» (вулиця Винниченка, 12) відбудеться презентація його збірки віршів.
А наразі ми згадаємо іншу його роботу - «П’яте перо» - журналістську спробу Олександра Ірванця написати про те, що його хвилює.
Так, книга, видана в 2011-му, містить здебільшого старі тексти, ще з 2000-х років, написані для Радіо «Свобода», «України молодої» та «Главреда».
Більшість нотаток – а саме так їх можна назвати, бо написане є швидше записами спостережень, але аж ніяк не спробами журналістської критики чи аналізу, - присвячені українській політиці.
Ірванець пише про повну русифікацію, яка аж ніяк не означає «переклад всього російською мовою», а насправді – «роблення російським, перетворення на російське» [есе «Повна русифікація»]. Вже в іншому своєму начерку, «Про кіно і не тільки», він знову говорить про згубні впливи мови наших північних сусідів на українців:
«Ще до мене кимось влучно було сказано, що певна частина нашого суспільства (зосереджена переважно на лівому березі Дніпра) бореться не так за право розмовляти російською (бо ж ніхто, начебто, не переслідує російськомовних), як за право ніколи, ні за що, ні за яких умов не вивчати української, не розмовляти нею, не любити цієї мови і до кінця своїх днів зневажати людей, які цю мову вважають своєю рідною. А також за право передати цю зневагу (яка незрідка межує з ненавистю) у спадок своїм дітям, онукам і правнукам».
У зв’язку з цим, чітко простежується позиція автора щодо потреби творення своєї власної, культурно, економічно, політично незалежної держави, висловлена ним ще у 2007 році:
«Наступним кроком нашої інтеграції до Європи й решти світу мало б стати врівноваження впливів – шляхом зменшення впливу російського, і збільшення впливу європейського. А тут слід ґрунтовно переглянути застрілі штампи про східнослов’янську єдність, Київ як «колиску трьох братніх народів» і т. п. Тільки ставши собою станемо справді цікавими для решти світу, й тоді нас вирізнятиме не лише поляк, але й німець, француз чи португалець. А доти – ми є, і нас, на жаль, немає в родині європейських народів» [ «Ми є, і нас немає...»].
Не менш актуальними видаються сьогодні й слова Ірванця 10-річної давності:
«На жаль, країна й по сьогодні умовно поділена на Схід і Захід, і перебуває у стані «холодної громадянської війни». Одні постійно очікують від інших якогось підступу, і це навзаєм. «Тупі націоналісти» на Заході протистоять «зрусифікованим безбатченкам» зі Сходу. Між тими й тими безпорадно й дезорієнтовано метається середньостатистичний обиватель (теж переважно русифікований, більшою чи меншою мірою), який і хотів би жити нормально, та не вірить вже нікому».
Черговим підтвердженням актуальності слів, написаних 6 років тому, став Євромайдан:
«Півтора десятиліття незалежності першою чергою сформували українця всередині України – і цього нового українця вже не соромно показати Європі та світові».
Окрім міркувань з приводу політики, Ірванець ділиться своїми враженнями від поїздок у Відень, Мінськ, Нью-Йорк, в останньому з яких йому випала нагода прожити 9 місяців у межах програми наукових обмінів Фулбрайта.
Цитати, що запам´яталися:
* Покажіть мені, дуже вас прошу, політика, котрий би відверто заявляв: я йду до влади, щоб зробити ваше життя гіршим. Я зменшу зарплати, обріжу пенсії, підвищу комунальні платежі й інші ціни, зроблю ще дорожчою платну медицину і платну освіту. Нема таких. За великим рахунком і Ленін, і Сталін, і Гітлер, і Пол Пот щиро вірили, що їхня діяльність – во благо!
І що чинять вони єдино правильно, от лише темний народ цього блага не розуміє [ «По справах їхніх пізнаєте їх», 2007].
* Освіта – це не завжди те, що тобі дають у певному навчальному закладі. Переважно це те, що ти сам спроможен узяти. Звісно, у межах обсягу того, що дають [«Освіта поза очі», 2007].
* Це вона, Мао Мао у ті самі найперші роки незалежності прорвалась до самого президента Кравчука (що справді було можливо, спробуй-но тепер прорвись до президента!) і почала переконувати його перевернути прапора. Саме так – перевернути. Бо за їхнім китайським вченням (та й за світовими законами геральдики) легкий колір – жовтий – має бути угорі, а важкий синій внизу. І тоді, згідно з тим китайським фен-шуєм, чи як він там у них називається, у країні нашій все мало стати нормальним, природним. А доти (доки кольори є у тій послідовності, в якій є) у державі все буде догори ногами. Тобто – навпаки. Тобто – ненормально [«Хочеш фен, а хочеш шуй», 2010].
Вирок: Публіцистична книга Ірванця – це книга-факт. Вона не стала відкриттям чогось нового, радше констатацією існуючого стану речей: повальної русифікації, впливів Росії на Україну, якихось побутових проблем, технічних питань із мобільним зв’язком і ще купою різних речей, які і творять нашу дійсність. Черговий привід задуматися, хто ми є, де і для чого живемо.
І про назву. Перо чомусь «п’яте», хоча за логікою, що журналістика – четверта влада, мало би бути «четвертим». Та в упорядників книги є своє, як на мій погляд, не надто переконливе пояснення: «Чому саме п’яте? Тому що перше належить поезії, друге третє та четверте відповідно прозі, драматургії та перекладу. А публіцистика почесно посідає п’яте місце». Ну і нехай.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Так, о 19:00 у кафе «Кофеїн» (вулиця Винниченка, 12) відбудеться презентація його збірки віршів.
А наразі ми згадаємо іншу його роботу - «П’яте перо» - журналістську спробу Олександра Ірванця написати про те, що його хвилює.
Так, книга, видана в 2011-му, містить здебільшого старі тексти, ще з 2000-х років, написані для Радіо «Свобода», «України молодої» та «Главреда».
Більшість нотаток – а саме так їх можна назвати, бо написане є швидше записами спостережень, але аж ніяк не спробами журналістської критики чи аналізу, - присвячені українській політиці.
Ірванець пише про повну русифікацію, яка аж ніяк не означає «переклад всього російською мовою», а насправді – «роблення російським, перетворення на російське» [есе «Повна русифікація»]. Вже в іншому своєму начерку, «Про кіно і не тільки», він знову говорить про згубні впливи мови наших північних сусідів на українців:
«Ще до мене кимось влучно було сказано, що певна частина нашого суспільства (зосереджена переважно на лівому березі Дніпра) бореться не так за право розмовляти російською (бо ж ніхто, начебто, не переслідує російськомовних), як за право ніколи, ні за що, ні за яких умов не вивчати української, не розмовляти нею, не любити цієї мови і до кінця своїх днів зневажати людей, які цю мову вважають своєю рідною. А також за право передати цю зневагу (яка незрідка межує з ненавистю) у спадок своїм дітям, онукам і правнукам».
У зв’язку з цим, чітко простежується позиція автора щодо потреби творення своєї власної, культурно, економічно, політично незалежної держави, висловлена ним ще у 2007 році:
«Наступним кроком нашої інтеграції до Європи й решти світу мало б стати врівноваження впливів – шляхом зменшення впливу російського, і збільшення впливу європейського. А тут слід ґрунтовно переглянути застрілі штампи про східнослов’янську єдність, Київ як «колиску трьох братніх народів» і т. п. Тільки ставши собою станемо справді цікавими для решти світу, й тоді нас вирізнятиме не лише поляк, але й німець, француз чи португалець. А доти – ми є, і нас, на жаль, немає в родині європейських народів» [ «Ми є, і нас немає...»].
Не менш актуальними видаються сьогодні й слова Ірванця 10-річної давності:
«На жаль, країна й по сьогодні умовно поділена на Схід і Захід, і перебуває у стані «холодної громадянської війни». Одні постійно очікують від інших якогось підступу, і це навзаєм. «Тупі націоналісти» на Заході протистоять «зрусифікованим безбатченкам» зі Сходу. Між тими й тими безпорадно й дезорієнтовано метається середньостатистичний обиватель (теж переважно русифікований, більшою чи меншою мірою), який і хотів би жити нормально, та не вірить вже нікому».
Черговим підтвердженням актуальності слів, написаних 6 років тому, став Євромайдан:
«Півтора десятиліття незалежності першою чергою сформували українця всередині України – і цього нового українця вже не соромно показати Європі та світові».
Окрім міркувань з приводу політики, Ірванець ділиться своїми враженнями від поїздок у Відень, Мінськ, Нью-Йорк, в останньому з яких йому випала нагода прожити 9 місяців у межах програми наукових обмінів Фулбрайта.
Цитати, що запам´яталися:
* Покажіть мені, дуже вас прошу, політика, котрий би відверто заявляв: я йду до влади, щоб зробити ваше життя гіршим. Я зменшу зарплати, обріжу пенсії, підвищу комунальні платежі й інші ціни, зроблю ще дорожчою платну медицину і платну освіту. Нема таких. За великим рахунком і Ленін, і Сталін, і Гітлер, і Пол Пот щиро вірили, що їхня діяльність – во благо!
І що чинять вони єдино правильно, от лише темний народ цього блага не розуміє [ «По справах їхніх пізнаєте їх», 2007].
* Освіта – це не завжди те, що тобі дають у певному навчальному закладі. Переважно це те, що ти сам спроможен узяти. Звісно, у межах обсягу того, що дають [«Освіта поза очі», 2007].
* Це вона, Мао Мао у ті самі найперші роки незалежності прорвалась до самого президента Кравчука (що справді було можливо, спробуй-но тепер прорвись до президента!) і почала переконувати його перевернути прапора. Саме так – перевернути. Бо за їхнім китайським вченням (та й за світовими законами геральдики) легкий колір – жовтий – має бути угорі, а важкий синій внизу. І тоді, згідно з тим китайським фен-шуєм, чи як він там у них називається, у країні нашій все мало стати нормальним, природним. А доти (доки кольори є у тій послідовності, в якій є) у державі все буде догори ногами. Тобто – навпаки. Тобто – ненормально [«Хочеш фен, а хочеш шуй», 2010].
Вирок: Публіцистична книга Ірванця – це книга-факт. Вона не стала відкриттям чогось нового, радше констатацією існуючого стану речей: повальної русифікації, впливів Росії на Україну, якихось побутових проблем, технічних питань із мобільним зв’язком і ще купою різних речей, які і творять нашу дійсність. Черговий привід задуматися, хто ми є, де і для чого живемо.
І про назву. Перо чомусь «п’яте», хоча за логікою, що журналістика – четверта влада, мало би бути «четвертим». Та в упорядників книги є своє, як на мій погляд, не надто переконливе пояснення: «Чому саме п’яте? Тому що перше належить поезії, друге третє та четверте відповідно прозі, драматургії та перекладу. А публіцистика почесно посідає п’яте місце». Ну і нехай.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 0
На Донеччині загинув військовий з Волині Андрій Сливка
Сьогодні 15:28
Сьогодні 15:28
Британія передасть Україні високоточні бомби, – ЗМІ
Сьогодні 15:12
Сьогодні 15:12
Легко, як 1, 2, 3: найпростіші вироби для в'язання гачком
Сьогодні 14:08
Сьогодні 14:08
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.