Герої Майдану: Білорусь дякує українцю за врятованого сина

Герою 32 Сотні Самооборони Майдану Олегу дякує за врятоване життя мама юного білоруса. «Такі люди, як Олег, творять історію інших людей та цілої країни», - пише Ярина Прокопенко, яка мешкає в сусідній північній державі. Із вдячністю за дарунок у вигляді ще 202 прожитих її сином днів звертається вона до героя Майдану. Закликає українську державу берегти своїх синів.

Лист, який надійшов на поштову скриньку Інформаційного агентства Волинські Новини від мешканки Білорусі 21 листопада, пропонуємо без змін:

«Сьогодні 40 днів, як не стало моєї рідної душі, мого найціннішого скарбу – мого єдиного сина. По іронії долі саме 21 листопада мало виповнитися моїй кровиночці 28 років. До свого закінчення приходить і цей 2014 рік…, для мене не таким він бачиться, як би хотілося і як ще недавно мріялося. Але неспокій душі - страшніший найнещаднішої люті…

Я хочу розповісти Вам, всім-всім на цьому світі, історію, яка трапилася у той злощасний, буремний та кривавий день 20 лютого 2014 року в центрі столиці - міста Києва.

Я хочу, щоб ця історія облетіла всю-всю Україну від Сходу до самого Заходу і стала для кожного небайдужого маленькою частинкою душі мого сина Гліба. Я молю Всевишнього тільки про одне – ніколи, чуєш мене, Боже, ніколи більше не забирай до себе наше найсвятіше на цій грішній Землі – наших дітей.

Вибачте мене, та зі сльозами на очах і болем на серці я перед сином дала клятву в день його упокою, що розповім цю історію і розішлю її по різним адресатам на Західній Україні, щоб почули Ваші гори Карпати та швидкі гірські річки ту драматичну історію, що воліє розповісти тим, хто боровся і продовжує творити добро на землях нескореної ніким великої країни - України.

Мене звати Ярина з українським прізвищем Прокопенко, мати покійного сина Гліба. Родом з Білорусі. Вибачте мене, з мотивів близьких до мене друзів та родини, боячись за їхню власну безпеку, я не можу надати більш повну інформацію.

Отже, синочок мій Гліб з 8 рочків при різних обставинах часто запитував мене: чому наша Білорусь така обмежена та не така, як інші красиві країни світу? Через 2-3 роки він ставив більш глибші запитання про нашу Білорусь, на які я вже боялася знаходити потрібні і правдиві відповіді.

Після Революцій Трояндової та Помаранчевої запитань такого роду вже не чулося, а натомість тільки чіткі висновки дорослого чоловіка. Про недосяжну і, можливо, колись втрачену нами демократію, про історичний декаданс совковості в особі бацька, що часто синхронно перепліталися з Путінським злом. Про багато того, чого ми тут, в Білорусі, через свою пасивність ніколи ще не мали, не бачили, не відчували по ці дні.

Всі ці вже не дитячі аналізи маленького не зомбованого і не сліпого мозку привели в дію безповоротній механізм внутрішньої боротьби, що виривається до бою. Я вже мовчу про всі проблемні труднощі підлітковості мого сина, який інколи боляче для свого внутрішнього світу втрачав дитячих друзів - він не знаходив психологічної підтримки під час розмов з ними про всі буденні злидні нашої прогнилої системи, лиш їх непохитність до якихось змін.

З 16 років він був активний в соціальних мережах, дискутував про можливі сценарії політично-соціальних змін в країні, напевне, ви догадуєтеся, про що я вам кажу… В той час Гліб в різноманітних пошуках знайшов ряд колег з різних сусідніх нам країн, зокрема з України. Більше року він активно спілкувався, з ним ділилися різною інформацією, яка тут у нас є суворо забороненою.

Під час свого успішного навчання в університеті, Гліб наче отримав інше життя в собі. Він став різним для мене та цікавим у собі. Але це тільки в той час, коли він ночами просиджував в мережі «Фейсбук», спілкуючись з рідними йому людьми, в яких він знайшов істинні образи для свого світогляду.

Окрема історія з ним трапилася на предметі філософії, де викладач погрожував виключенням його з університету за погляди, які суперечать державній чиновницькій системі Білорусі.

ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ - СВОЮ І КРАЇНИ, ЯКА ПОРУЧ

І тут я зрозуміла, що це тільки початок. Тоді на одному із кабельних телеканалів Гліб побачив, що міліція жорстоким методом розігнала студентів на Майдані Незалежності, які вийшли висловити свій протест про зупинення Євроінтеграції. Зв’язавшись зі своїми колегами в Києві, він відразу на ранок вже стояв на вокзалі з квитком до Києва. Про це я здогадалася тільки, коли прочитала його записку адресовану мені..

«Мамо, не переживай за мене, я змушений поїхати до Києва. Повернусь за декілька днів, мене зустріне мій український брат Олександр. Вибач, що тебе не повідомив про поїздку раніше! Пізніше зрозумієш сама… Житиму у нього. Він про мене подбає. Цілую, твій Гліб».

Зранку мені стало все зрозумілим. Я довго ще не могла відірвати свого затуманеного погляду від телевізійного каналу, який транслював події, що відбулися на вашому Майдані. Дні минали, Гліб телефонував мені на скайп практично кожного вечора і коротенько в піднесеному йому революційному стані душі розповідав, як пройшов день і що прогнозується на наступні ночі.

В ті часи наших розмов я не могла та й не хотіла настояти на поверненні додому, знаючи, що учбову семестрову сесію в університеті він здасть на "відмінно".
Він знаходився в Києві на Майдані, а я була вдома і в ті часи мені здавалося, що ми розуміємо один одного більше, ніж будь-коли раніше.
Дивно, але таке відчуття мене наближало до нього все більше. Я не могла наслухатися його розповідей про активну молодь на Майдані, я із неабиякими переживаннями слухала про події, що відбувалися на Грушевського біля Майдану…

Час минав і я розуміла, що наближається якийсь дивний кінець, але не могла знайти відповіді, яким він виявиться для всіх людей, які знаходилися там і в кінцевому для мого синочка-революціонера. Остання віддалена розмова з ним відбулася з 18 на 19 лютого. В тій телефонній нетривалій розмові я вже не чула піднесення, радісних епізодів життя з Майдану, коротеньких сюжетів про аморальних посадовців, які віддавали злочинні накази бездушному «Беркуту». Це був голос, який тільки рідна мама може зрозуміти, відчувши стан її дитини.

Я не бачила його очей, а тільки чула його голос, що подорослішав з юнацького до голосу зрілої людини, яка пережила в собі те, що ніколи не зможе описати одним сюжетом.

Наближався до закінчення день 23 лютого, а я вже не пригадую чи спала з 19-ого по 23-тє… і тут з його мобільного лунає довгоочікуваний телефонний дзвінок. У мене від щастя аж випав телефон з рук, я відразу перенабрала до свого синочка і почула інший зовсім мені невідомий голос.
То був Олександр - саме той, про якого в записці написав Гліб. Він ввічливим та тремтячим голосом почав свою розповідь, про яку я і хотіла б розповісти всім.

ВРЯТОВАНА ДОЛЯ: ІСТОРІЯ ОДНОГО ДНЯ

Отож, 20 лютого вранці на Майдані він був поруч з моїм синочком Глібом. Вони саме зранку після відпочинку вирушили знову в серце столицію Прибувши на Майдан, домовилися між собою, що будучи вже на місці, зорієнтуються, чим будуть займатися на площі.
Попередньо не уявляючи, що там вже відбулося, планували стояти на барикадах, та коли побачили темно-сіру темряву, через яку було видно яскраві каски та куртки активістів, що маячили поблизу стели, інших ранених несли з передової, яка вже була на початку вулиці Інститутська, зрозуміли що ось-ось зло захопить ту маленьку територію свободи, з якої все розпочиналося.

Гліб і Олександр вирішили, що їм потрібно знайти когось, хто би координував процесом і задіяв їх там, де була б найбільша потреба у людях. І тут вони розгледіли молодого світло-русого мужчину, який, як їм тоді стало зрозумілим, був старшим на єдиній барикаді коло самої стели.

Як пізніше стало відомо, це був сотник однієї із численних майданівских сотень на ім’я Олег. Він криками та жестами координував процес, утримував коридор, по якому вели чи несли поранених та убитих, вистроював першу опорну лінію єдиного форпосту між майданівцями та силовим Беркутом, які стояли майже на одному периметрі. Він намагався фізично подавати потрібні технічні засоби (бруківку, палиці, інколи трофейні щити та колеса ) відчайдухам, які з останніх сил утримували прориви силовиків на їхню територію.

Гліб швидко зорієнтувався і підбіг, майже ставши в притул до Олега, з проханням задіяти його та колегу Олександра в обороні барикади.
Сотник, розповідає Олександр, відразу вхопив Гліба за плече та зі словами «Дітей на вбивство я не пущу, ігри з танцями закінчилися!» почав криками робити коридор, щоб вивести їх з вогневої лінії, та кільце швидко затягнулося.
Тоді Олег якимось чудом миттєво знайшов свого побратима сотника, який допомагав йому, і теж емоційно попросив зробити відхід Глібу та Олександру.
Як пригадує останній, вони практично покинули ту територію коридором з передової, і в той момент перед ним впав непритомний Гліб.
В ті секунди він не усвідомив, що Гліба підстрелив снайпер, адже пострілів вже навіть ніхто і не чув…

Як тільки Гліб упав, підбіг Олег, миттєво взяв пораненого на плече і з неймовірною швидкістю виніс через весь майдан, зупинив карету швидкої допомоги і зобов’язав негайно робити масаж серця Глібу, адже зрозумів одразу, що хлопця підстрелили.

В тій же машині він розірвав весь одяг постраждалого і, якимось дивом знайшовши невеличку дірку в тілі, наказав дати йому скальпель, й витягнув злочинну кулю з тіла хлопця.
Лікарі були нездатними будь-що робити... Олександр розповідає, що вже не пригадує як саме, але Олег показав на своїй долоні кулю, яку і витяг з тіла Гліба.
Лікарі зупинили кровотечу і карета вже без сотника відправилася в лікарню швидкої допомоги, що на вулиці Братиславській.

Пізніше хірург, який оглядав тіло Гліба сказав, що якби вчасно не вийгяли кулю, то Гліба вже не було б в живих. "Це я чув неодноразово і від інших лікарів, які оглядали тіло Гліба", - розповідає Олександр.

ЩЕ 202 ДНІ ЖИТТЯ

Мій син нещодавно помер через зовсім іншу причину - це онкохвороба кишечника, яка була в нього ще задовго до подій на Майдані в Україні.

Я тепер розумію, що саме той сотник Олег продовжив життя мого синочка більше як на вісім щасливих місяців життя. І своїми діями Небесна Сотня не поповнилася на одного більше.

Це, здається, простий випадок сміливості та відваги однієї особи, однієї історії, але ж я не можу забути ці розповіді Олександра про ті злощасні події. І, тим паче, не виконати останню волю мого синочка – розповісти людям про Героя Олега - Сотника 32 Сотні Самооборони Майдану.

Гліб після лікування просиджував ще довго в пошуках інформації про цю людину і з гордістю розповідав, що такі люди як Олег, творять історію інших людей та цілої країни.

Син так і не наважився надіслати Олегу листа. Отож, я сама вислала на домашню адресу рукопис мого сина Гліба, адресований сотнику з великої літери - Олегу, якого він ще раніше знайшов через соціальні мережі.

Тому зараз я звертаюся, Олеже, до Вас через Ваші українські засоби масової інформації - з вдячністю за врятоване життя і дарунок - додаткові 202 дні його життя. Окрім того, звертаюся до теперішньої вже української влади – бережіть таких патріотів, яким є у вас пан Олег, я пишаюся Україною і людьми, які живуть у вас.

З повагою Ярина Прокопенко.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---