USD 39.00 39.40
  • USD 39.00 39.40
  • EUR 39.25 39.50
  • PLN 9.76 9.94

Підмоги не буде. Як 51 ОМБ зустріла День Незалежності 2014-го

11 Липня 2016 19:00
Після таких розмов іноді не вистачає слів. Бо просто не знаєш, що сказати людям, які бачили інший світ. Світ, у якому якщо не ти, то тебе. Жорстокіший в надцять разів за той, який розливається сонячними світанками по дахах будинків, тишею в небі чи зоряними ночами.

«Спершу обіцяли: поїдете на місяць-два на полігон, постріляєте і – додому»

Трохи більше ніж за місяць Волинь вчергове згадуватиме страшну дату. Точкою неповернення стало 24 серпня 2014-го. Не просто червоний день календаря, а багряний, кривавий. «Іловайськ». Від цього слова досі здригаються сотні материнських сердець. Напередодні річниці – одна з історій від бійця 51 ОМБ, мобілізованого під час першої хвилі.

- Більшість, хто пішов до війська під час першої хвилі мобілізації, призивалися по телефону. Їм дзвонили голови сільрад і просили з’явитися у військкомат для перевірки даних. Там же хлопцям вручали повістки і мобілізаційні листки. Спершу обіцяли: поїдете на місяць-два на полігон, постріляєте і – додому.

Багато хто після тих дзвінків приїздив просто з заробітків, з Росії, з Польщі. Основна маса нас – то були хлопці з сіл, і в основному з Західної та Центральної України. Мені прийшли і вручили повістку, - починає розповідь про свій шлях в АТО Євген Борисюк з Луцька. Для друзів просто - Женік.

Його розповідь іноді обривається, часом він розповідає свою історію уривками. Але ті уривки настільки яскраві, що розумієш – лінійної розповіді не буде. Бо та вся історія – справжній біль, зітканий з таки уривків. Уривків, які не дають спати ночами. Уривків, які не залишають тебе з часом Іноді – просто ти виштовхуєш їх зі своєї пам’яті, коли можеш. А іноді вони повертаються, реагуючи на звук, запах.

- В частині ми були 4 дні. Потім поїхали на полігон. Декого в частину забрали просто з бару. В прямому сенсі цього слова, то вони на той момент ще «не відійшли». були такі, хто прийшов свідомо, щоб підняти собі якісь рейтинги. Були хлопці, хто рвався в бій, але після першої перестрілки «давали задню», трусилися руки-ноги. Помирати нікому не хотілося.

Основна зарплата була невелика - 500-600 гривень. Але потім ішли надбавки за польові умови, премія, бойові. Тож набігало більше 2 тисяч. Але тут нюанс: надбавки нараховували за повний місяць з 1 по 1 число. Якщо ти прослужив з 10-го по 1-ше, то в тебе гола зарплата, - розповідає він на запитання про тодішні фінанси.

Євген в армії служив в ППО, а втрапив у зенітники 51 ОМБ.

- Так вийшло, що за півтора року служби в армії я тримав автомат три рази. В школі, коли я довчився до 11 класу, уроків ДПЮ не було. Тож прийшов в частину такий, що треба було почистити автомат після стрільб, а я навіть не знав, як його розбирати. В армії я був планшетист, - згадує він.

Раптом, розповідь обривається. А потім – фраза, яка в багатьох крутиться в головах, але мало хто наважується її сказати вголос: «Це все можна було швидко закінчити, але це комусь вигідно...»

Потім ми мовчки п’ємо каву, не наважуючись щось додати. А що додати? Він був там, де над головами літали не птахи, а смертельні снаряди. А тим часом ми були тут. Щоразу, коли слухаєш ці історії – додаєш до загальної, сухої картини живих штрихів. Бо розумієш: війна – це люди, це тисячі зламаних доль.

Євген додає: все, що він розповідає, було з ним тоді. Може, знизує плечима, зараз не так - краще. Але, що було, те й згадується.

- Було по-різному, іноді бувало таке, що приїхали, серед поля викинули, а мороз -15. Окопатися - півколіна болота, як хочеш так і виживай. Лягаєш в 2 спальники, накрився - нічим дихати, розкрився - холодно. Багато хлопців пропахли цією землею. Є такі, хто з окопу не вилазив. Почався обстріл - сидять в окопі чи в бліндажі, в пляшку сходили, мівінку погризли, водою запили (якщо є). День пережили, снаряд не втрапив у бліндаж - і слава Богу.

Для начальства привозили контейнери, закопували їх. Там і зв'язок був, і вай-фай, і біотуалети. А для простих солдат, казали все: чекаємо крана. Після першого обстрілу вже не чекають - самі беруть саперну лопатку, чи щось підходяще, і копають.

Багато було ситуацій, понабирали хлопці бронхітів, гемороїв, запалень. Прийшов - відігрівся. Вивезли – викинули, як лото: виживеш, то виживеш, а ні - то ні. Там не переживають. Там одиниці таких командирів, які переживають за звичайних солдат, щоб витягнути, не лишити, пробитися. А здебільшого простий солдат – то було просто гарматне м’ясо.

Потім ми знову в розмові повертаємось на полігон. То – окрема частинка історії. Там і техніка, яка чекала свого часу, і зброя, яка не стріляла.

- У частині було декілька танків, діючих, які їздили на польові змагання. А решта… Були такі, що з заводу прибули і ржавіли. Один раз стрельнув - і поставили на місце. Відповідальні за свої кошти мусили міняти шланги, ремкомплекти. Грошей не було в армії. Але одночасно була техніка, і зброя, яка була законсервована в секретних приміщеннях. Тільки от це ж все має термін придатності. Щоб їх списати, треба великі кошти, тож простіше вистрелити. Перші гранати, які нам видавали, були з 1948-1952 років. Старі. Але граната хоча б спрацьовує майже в 100% випадків. А от з пусковими комплексами «Ігла» було по-іншому. Нам діставалися вони з 1980-84 року. Відкриваєш – а там пів’ящика води. І одна з 7 чи з 10 стріляє. Часом – взагалі не стріляє, а починає диміти. Один хлопець стріляв – постріл не вийшов. Опустив, а снаряд 2-3 метри пострибав «жабкою», рикошетом від землі. Там геть було не смішно. А техніка: або стріляє і не їде, або їде але не стріляє. САУ після 1-2 пострілів треба було день-два ладнати.

І чого там тільки не ставалося… Жінка дзвонить - він на полігоні, а тим часом сусід під вухо стріляє, щоб була імітація бою. Або: напідпитку пішли в туалет – погубили автомати. Потім «служби» приїжджають розбиратися. На розтяжки потрапляли, або пішли в село - на когось нарвалися. Вже потім ходили групами.

Коли посилали на передову - дивилися, щоб психіка була нормальна. Бо там не розслабишся, горілки не поп’єш. Там обстріли, а в декого не хватає клепки і може стріляти по своїх..

Знову пауза... А історія нагромаджується новими деталями, штрихами, які визначають цю війну - територію зла і зрадництва, територію смерті.

- Нас здавали і продавали полковники, генерали. Бойові з’єднання мусять постійно переїжджати, щоб ворог не вичислив, звідки стріляють. Кожні 2-3 дні колектив мусить рухатися. Іноді буває, що зупинка всього по півгодини, а потім знову переїжджають. Було таке, коли полковники на карті помітили точку, куди має частина переїхати, а хлопці з розумними командирами виходили на ту точку, тільки на півкілометра вбік, але не точно там. Доповідають: «Ми на місці». А через півгодини точку, де вони мали бути за координатами, рівняють з землею ГРАДами, «Ураганами», зенітками… Або ж, поки полковник на місці, все тихо, щойно поїхав – починається обстріл.

Їде колона, не наша, російська. Є можливість стріляти на ураження, але нам наказують: «Спостерігайте». А коли вже кажуть, що можна відкривати вогонь - уже нема по кому. Іноді все залежить від тебе, а якщо доповідаєш по ланцюжку – нічого не буде. А начальник на передову як приїхав, як заліз в бункер, то в туалет навіть не виходив, а від’їжджав, то мотор в автомобілі не глушили: вискочив і поїхав.

А ось наш командир – майор Кондисюк, він був з нами до кінця. Наш дивізіон потрапив під обстріл в селищі Дзеркальному. Майор був з нами до кінця, переживав за своїх. Потім він втрапив у полон, його, через те що офіцер, тримали довше, ніж інших…

У Другу світову в солдат була інша форма, інша мова, а тут всі однакові. Єдине – у Російської Федерації краща зброя. Перед 24 серпня зайшла регулярна російська армія. За 4 дні вони заграбастали те, що кілька місяців наші відвойовували. Це були регулярні війська і найманці – учасники конфліктів у Чечні, Абхазії, Югославії.

У переддень Дня незалежності ми взяли 10-х десантників в полон. Як було: біля нашої дислокації їхала колона. Почався обстріл колони і снаряди влучили в склад боєприпасів. Ті почали детонувати. З ворожої колони ті, хто вижив, сформували групу і подумали, що ми – свої.

Ми тоді уже були в оточенні. Але це не завадило тому, щоб вночі до нас приїхали співробітники СБУ, які прорвалися через оточення, забрали полонених, а нас залишили. Ніхто не давав команди відступу. Перекинули нас туди ж напередодні, а 24 числа я був у штабі. Якраз 24 серпня нас обстрілювали, тоді були великі втрати. Третина там і лишилася. Командири дзвонять в Київ, у Генштаб. Я чув на власні вуха, що доводять ситуацію до начальства, дзвонять в штаб, просять допомоги, просили авіацію. А у відповідь сказали: «У нас свято, парад. Не заважайте і сюди більше не дзвоніть...».

Ще один штрих, бо ж картина не повна. Треба додати фарб. Чорних і темних? Не зовсім. Не зараз. Перед темнотою – спалахи. Яскраві. Криваві. І гучні.

- Було таке, що зустрілися колони, командири поговорили і роз’їхалися, і навіть не зрозуміли, що вони - з різних армій. Справді. А було, що приїздили росіяни в місце розташування і попереджали: як собі хочете, але за 4 години цю точку зрівняємо з землею. Гиньте чи біжіть, але за кілька годин тут буде чисто.

Хто був на першій лінії, бачив: там голова валяється, там ноги, там рука. Рештки збирали. Бувало, що нема чого збирати: згребли у відро лопатою і все… Що могли, позбирали, привезли гріб, а там з різних 4 людей частини… В нас не було жетонів. Хто з власної ініціативи хіба робив. А так – ідентифікуй як хочеш. Якщо кумулятивна ракета потрапляє в танк, всередині за 10 секунд вигоряє, детонують боєзапаси і лишається попіл.

З того часу почали решітки ставити на танки, щоб не потрапляли снаряди всередину, а детонували ззовні. Снайпери працювали чітко: не поранити і вивести з ладу, а стріляли в шию – між шоломом і бронежилетом.

Вернімося в селище Дзеркальне. Підмоги не буде: «Не дзвоніть».

- До Росії звідти було якихось 20 кілометрів. Як відступали - нарвалися на 2 росіян і взяли з собою. Якби потрапили на ворога, могли б обміняти. Потім побачили своїх, вони їхали далі вглиб. Забрали росіян, а потім нам сказали, що підмоги не буде – і 80 кілометрів добирайтеся, як хочете.

Багато хто не орієнтувалися, хто і де. Вийшло так, що група, яка рушила нам на допомогу, потрапила під обстріл і не доїхала. З них небагато залишилося. Страшно було дивитися: їхали туди - село як село, а вертаєшся - хата згоріла, інша в осколках. Потім знайшли бойову техніку - «підхімічили», бо ж ліпше погано їхати, і проїхали 15-20 кілометрів. Коли добралися до населеного пункту, найняли бусика і завантажилися з брониками з автоматами. Хто що встиг забрати, бо ж там був хаос: там боєзапас рветься, там стріляють патрони, там ракета, там склад горить. Все в диму, не ясно, хто поруч - свій чи чужий. А нас крім усього постійно відправляли в різні частини, то й не встигали познайомитися, не знаєш, хто твій сусід і звідки.

Вже коли був наказ про розформування 51 ОМБ, всіх повернули. Розкидали, кого куди: в госпіталь, в 128 бригаду, в 24-ту. Євген мусив лікуватися після контузії. Потім його врешті демобілізували. Але спогади залишаються... Іноді вони навіть диктують модель поведінки. Бо все забути геть непросто. Та чи й можливо.

- Хто там був, їм часто сняться бої, вибухи. Ти дуже чутливо реагуєш на гучні звуки, присідаєш, коли чуєш звук, схожий на постріл. Або виходиш на город: павутинка росою покрита, а тобі здається що розтяжка. Спочатку ти не думаєш що ти - вдома, прислухаєшся до кожного звуку. Бо там найбільше напружує тиша. Який би ти не був втомлений, поки не почуєш «атвєтку» - не заснеш.

Розмовляла Юлія МАЛЄЄВА
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Редакція сайту прийняла рішення тимчасово закрити коментування під новинами, які стосуються військових подій на сході.
В Україні триває війна, зокрема інформаційна. Таким чином, ми не можемо допустити, щоб ресурс Інформаційного агентства Волинські Новини використовували як майданчик для дестабілізації ситуації.


Утім нам важлива думка нашого читача, тож запрошуємо до обговорення публікацій на сторінках агентства в соціальних мережах.




Система Orphus