Родина з Волині прихистила переселенця-інваліда

Дмитро Максименко ще в дитинстві, граючись із хлопцями на будівництві, впав і в результаті втратив стопу однієї ноги. Вже 16 років у Дмитра замість ноги – примотаний черевик і палиця в руках. Він – інвалід І групи. Із листопада минулого року він проживає на Ратнівщині, у Велимчому. Його прихистила сім’я Галини Кухарчук та Миколи Видрича. Про це повідомляє «Слово Волині».

Галина та Микола, як тільки з’явилися переселенці в районі, порадилися і вирішили когось взяти до себе, про що заявили у сільську раду. Тепер Дмитро у них за свого – вболівають і за життя, і за здоров’я, за зручності пересування і навіть навчання.

Хлопчина донедавна жив на Луганщині, у Кіровську. Як тільки розпочалися воєнні дії, поїхав до родичів у Білорусь, але йому там не сподобалося, тож повернувся в Україну. Зупинився у Ратному, а звідти направили юнака у Велимче. Сьогодні він скаже, що тут, у нас, дуже хороші, добрі люди, у яких немає ні злості, ні підлості. Спілкуються з ним, вітаються і допомагають. А вдома, на Донбасі, у нього залишилися мама та брат, із якими спілкується дуже рідко, бо немає доброго телефонного з’язку – вдома стріляють, бомблять.

Дмитро знає, що їхній будинок розбомбили. Мама живе у брата, але виїжджати ні вона, ні брат нікуди не хочуть і з нетерпінням чекають, коли закінчиться війна і перестануть жити в страху.

А тут, на заході України, у Велимчому, юнаку затишно і надійно. Тим паче, що потрапив до хороших, щирих і добродушних людей. Микола з Галиною, як тільки дізналися, що юнак – інвалід і не має протеза, стали клопотатися, як йому допомогти. Тож, через районне управління соцзахисту населення, в межах відповідної програми, Дмитрові вже виготовили протез у Ковелі, у філіалі від Львівської клініки, до того ж безкоштовно. Хлопець щасливий – тепер він ходить на двох ногах і не шкутильгає так, як раніше. Планують зробити йому ще дві пари ортопедичного взуття: літнього й зимового. А вдома зробити протез було годі, статки не дозволяли – з пенсією інваліда та мами, яка пропрацювала на заводі зварювальником, не дуже розженешся.

«Навчатимуся в реабілітаційному центрі для інвалідів, – впевнено відповів юнак на запитання як планує жити далі. «Про це також подбали мої господарі-волиняни, які дізналися, що маю професію штукатура. А який із мене штукатур без ноги?! Вчитимуся на майстра з ремонту взуття. Це мені підійде. Тим більше, що така робота мені до душі. А Галя з Миколою запропонували, коли вивчуся, роботу у їхньому закладі «Хуторок», де є місце для майстерні з ремонту взуття. А далі, як життя розпорядиться».

– Коли вибирав місце проживання, не лякало, що житимеш серед «бандер»?

– Боявся, що чужі люди, не по собі було, якось незвично. Був сумнів, що пальцем тикатимуть, що я східняк, але такого не побачив. Люди у вас хороші, господарі дуже добрі. Де б не був, із ким не спілкувався, – відчуваю дружелюбність і підтримку. Я тут, як удома, але за рідним домом усе одно сумую. Так хочеться миру.

– Ти хотів би повернутися додому?

– Якщо буде Україна – то так, якщо «Малоросія» – додому не повернуся…

Для Дмитра рідними стали господарі, рідним стає Велимче. Тут йому до вподоби все: і люди, і їхнє життя, звички та традиції, і природа…

Нещодавно Дмитро поїхав на навчання у село Лютів, що на Київщині, у Всеукраїнський центр професійної реабілітації інвалідів. Юнак щасливий – тут, на Волині, у нього налагоджується життя…

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---