…Уздовж хребта зрадливо пробігає холодок, а пальці правиці, що тримає папірець, трішки тремтять. «Громадянину такому то…з’явитися числа такого то…при собі мати…дата…синя печатка…підпис воєнкома»: у мене в руках повістка, яку вранці принесли з військового комісаріату...
… У мене сьогодні законний вихідний: шеф дав відпочинок від офісу після того, як ми вдало закрили один важливий проект. То ж поки я голився, дружина прочинила вхідні двері на настирливий дзвоник. Гадала – сусідка. Аж ні – на порозі суб’єкт в камуфляжі. 
Ваш чоловік удома?
Зрештою, відповідати їй не довелося, адже я зі щасливим обличчям людини, яка передбачає довгий вихідний в родинному колі, вивалився з ванної кімнати.
Розпишіться в отриманні, – буркнув військовий, простягаючи ручку.
Я, ошаленівши, поставив свою закарлючку. Бухнули, зачиняючись, вхідні двері. І , от, я стою посеред своєї трикімнатної квартири, тримаючи в руках військкоматівську повістку і намагаючись зібратися з думками…
…Мені близько 40 років. Вже в минулому тисячолітті (правда круто звучить?) я вивчився у «Політесі». За фахом – менеджер-економіст. В принципі, робота мені до душі. Тим більше, що відразу після інституту вдалося вдало прилаштуватися на фірму з іноземним капіталом, яка стабільно пережила усі буревії економічних негараздів. Ну, потрібні люди свого часу шепотнули слівце директору, порадивши звернути увагу на юного, втім, амбітного «манагера» з дипломом, але без досвіду. Усе «склеїлось» якнайкраще. Кар’єра, гроші – усе це є. І моє прізвище прикрашає табличку на дверях у окремий кабінет цілого керівника напрямку…
…Все почалося з того, що навчаючись у «політесі» я закінчив так звану «військову кафедру». Тенденція отримання погонів «лейтенанта запасу» тоді серед нашого студентства була поширена. Банально, так ми страхувалися від того, щоби не загриміти на «строчку». Себто, не бути призваними до армійських лав, як солдати. Погодьтесь, що краще два роки протирати штани на кафедральній лаві, аніж у чоботях місити бруд полігону. Та й армія тоді була така, що отримати поміж вуха від «дідів», які дідусями по паспорту не є, було цілком можливим. То ж ми усіма правдами-неправдами намагалися втиснутись у той набір щасливчиків, які раз чи два на тиждень ходили на заняття на «воєнку». До слова, самі пари були досить цікаві. Нашими викладачами були колишні «афганці». То ж окрім того, що було написано в підручниках, з їх розповідей можна було почерпнути такі знання, яких не зустрінеш в жодних академічних джерелах. Та й згодом, вже після випуску та складання Присяги на плацу місцевого військового училища, десь потай, можна було плекати власне его: «я ж командир, ЛЕЙТЕНАНТ, мужик, зрештою…» І вже потім, в офісі, приймаючи від співпрацівниць подарунки на 23 лютого, на той самий День Радянської армії в якій ми ніколи не служили, можна було говорити собі – маю право! Принаймні, кожен з нас так вважав…
…Київ. Майдан. Запах згарища і чорний попіл, що наносило вітром з Інститутської. Крим. Зелені чоловічки. Донбас… До цього усі перипетії, що коїлись в Державі, розбивалися об поріг офісу нашої компанії, як об хвилеріз, не лишаючи по собі особливих спогадів. То події 2014 змінили геть усе. 
…Нервові пересуди в курилці, по 100 гривень волонтерам на АТО, військовий податок. І все! На четвертому році війни ми в офісі ще намагаємось заховатися за тими фіранками мирного існування, споглядати на реальність з вікна автівок бізнес-класу і вдати що це нас не стосується. Але ж ні, стосується! Просто ті картинки, які регулярно транслюють в теленовинах, ми не асоціюємо із особистим життям!
…Великий, сонячний обласний центр, з широкими проспектами та зеленими парками, місто, вулицями якого моя дитина ходить до школи, раптом може стати небезпечним і нам вже не належатиме. У подвір’ї школи може раптово розташуватися батарея гармат. А вулицями ходитимуть озброєні патрулі, які і мови нашої не зовсім розуміють. Моя машина і моє житло, на які я відкладав не один рік, разом можуть стати не моїми лише через те, що вони комусь приглянулись. Може трапитись так, що вийшовши з дому моя красуня-дружина запросто може піти на поталу зграї якихось бороданів-маргіналів, які влізлись до нас визволяти нас від чогось, чого самі не розуміють достеменно…Усе це вже сталося на окремій території нашої країни. І ця зараза може лише прогресувати. Це я вам, як менеджер-аналітик, говорю. І треба із цим щось робити. Не просто співучасливо хитати головою і відкуплятися черговою соткою на волонтерство, а включитися в процес, щоби контролювати його з середини, як пояснював нам колись модний бізнес-тренер на семінарі.
А ще, певно, вистачить ховатися за чужими спинами, якщо хочеш і надалі причисляти себе до чоловічої когорти. Усі ці чотири роки я малодушно слухав доньчині слова про батька її однокласниці, нагородженого орденом за бої в ДАП. Бачив табличку на вулиці в селі, де живуть мої батьки, перейменовану на честь героя-односельця, що склав голову в боях поблизу Дебальцевого. На зустрічі шкільних випускників з подивом дивився на жилавого офіцера-підполковника артилерії, в якому не упізнавав тюхтія і мамія з сусіднього класу.
І це лише маленькі фрагментики. Мені зараз трішки ніяково. Але все вже вирішено. Моя рука відкладає казенного папірця і бере мобільник. «Ало, шеф, привіт…Так, принесли повістку, як лейтенанту запасу…В офіс вже теж повідомили?!.Ага.. Два роки… Зарплату і місце збережеш?!. Добре, обов’язково берегтимуся..Ага…Чекай фото про я поїв і в шапці!..» Натискаю «відбій». 
– Кохана! Де там мій туристичний наплічник? І збери-но мені шкарпетки і таке-інше…
…Не важливо, як мене звати і де я мешкаю та працюю. Мені близько 40 років і я представник того самого «середнього класу» українців, яких називають «соціальним локомотивом». Я можу бути вашим сусідом по сходовій клітинці. Мій стіл у офісі може бути поруч із вашим. Або ми паркуємо поруч наші автомобілі на стоянці. Я такий же, як і ви. Втім, для себе я вже вирішив остаточно: я хочу жити у вільній країні і потім передати її своїм дітям, а ті – моїм онукам. Але для цього я повинен був зробити один важливий крок у своєму житті. І я його зроблю!..
 
Володимир Скоростецький