USD 40.30 40.90
  • USD 40.30 40.90
  • EUR 38.70 39.60
  • PLN 8.00 8.27

«Нащо мені той статус біженця, за кілька місяців я вже вдома буду», – українські мами, які поїхали за кордон

16 Березня 2022 15:02
На початку війни чоловікам віком від 18 до 60 років заборонили виїзд із країни. Тож перед сім‘ями постало ще одне питання: залишитися усім разом в Україні чи поїхати за кордон, залишивши чоловіків.

Divoche.media розповідає воєнні історії жінок. Цього разу поговорили з українками, які перетнули кордон разом із дітьми й опинилися в різних країнах Європи. Вони облаштовуються на новому місці, хвилюються за чоловіків, сумують за близькими й за домівкою. А ще ті, хто опинився у безпечному місці, нерідко мають синдром вцілілого — почуття провини за те, що покинули дім.

Марія Кононенко, 32 роки, Ірпінь. Виїхала до польського Гданська

У мирному житті Марія жила у власній квартирі в Ірпені разом із чоловіком та двома доньками – двійнятами Олесею та Софією. Працювала текстильною декораторкою. На початку війни вона виїхала до Гданська. Чоловік Марії залишився в Україні.
«В день початку війни ми були вдома. Зателефонувала мама о 6-й ранку, сказала, що почались бомбардування. Я спочатку не повірила. Коли почитали новини, вирішили зібрати речі.

Чоловік поїхав заправляти машину, я дивилася з вікна, як люди вибігають із будинків, сідають у машини, кудись їдуть. Спостерігала за заторами на мапі й думала, що їхати поки не варто. Тоді найстрашнішим здавалось застрягнути з дітьми на трасі. Я навіть увімкнула пралку й почала готувати плов. Зараз розумію, як це було безглуздо.

Чоловік зміг залити лише 30 літрів бензину. Коли я вклала дітей спати, почалось бомбардування Гостомельського аеропорту. Ми чули вибухи й гудіння літаків. Друг надіслав відео – з вікна було видно гелікоптери над Гостомелем. Ми почали вантажити речі в машину, і я почула страшний гул. Над нашим будинком пролітав підбитий російський гелікоптер. Я побачила, як він палає, і страшенно злякалась. Це стало останньою краплею.

Ми розбудили дітей, одяглися й побігли в машину. Бензину мало вистачити хіба що до Коростеня. Але ми вирушили одразу на Волинь, до свекрухи, Сарненською трасою (вона здавалась безпечнішою).

У дорозі я гуглила, як оминути район Гостомеля. Ми дісталися села у Волинській області о другій ночі. Село недалеко від кордону з Білоруссю – це лякало. Але ми були виснажені, тож залишились на ніч.

Вранці чоловік дізнавався у знайомих варіанти виїзду. Хтось їхав до Львова і потім на кордон із Польщею, хтось – на румунський кордон, хтось – у Карпати. Чоловік вважав, що треба їхати на кордон: «Маєш розуміти, мене не пустять. Муситимеш їхати сама». Я до останнього цього не усвідомлювала, плакала, що сама не зможу. Свекруха казала, що ситуація повторюється (їхня сім'я втекла з Киргизії в 1990 році). Це страшенно дратувало. Але я взяла себе в руки, й ми вирішили їхати.

Найближчий кордон із Польщею був у «Ягодині», туди ми й поїхали. Черга з автівок у три смуги простягалася на шість кілометрів. У прикордонному селі живуть батьки наших знайомих, ми зі свекрухою й дітьми поїхали до них, а чоловік залишився у черзі. Перетнули кордон за два дні. Чоловік лишився в Західній Україні, ми спілкуємось щодня й дуже сумуємо одне за одним.

Спочатку зупинились у Варшаві, в готелі, який забронювали заздалегідь. Далі поїхали у Гданськ, де компанія чоловіка орендувала нам квартиру. Тут перебуваємо і досі.

Першого ж дня написала знайома полячка, спитала, чи потрібно щось для дітей. Я попросила візок. Натомість привезли два візки, багато дитячих речей, іграшок, підгузків, дитячого харчування. Джоанна (так звати волонтерку) спитала, чи потрібно щось нам зі свекрухою, і наступного дня привезла одяг. Я дуже їй вдячна за допомогу.

Поляки привітні з українцями. На дитячих майданчиках зустрічаю мам із різних куточків України. Ми спілкуємося, але всі розгублені й налякані. Хтось намагається влаштувати дітей у садочок, школу й спробувати працювати. Моїм донькам до садочка ще рано.

Мої діти все відчувають, хочуть бути на руках, не відпускають мене. Якщо виходжу з кімнати, не попередивши, вони кричать так гучно, як раніше ніколи не кричали.

Адаптуватись до країни не хочу. Польща – не моя країна. Хоча намагаюсь вчити слова, бо наразі спілкуюсь лише англійською. Я не працюю, роботу не шукаю – планую повернутися додому. Поки що волонтерю. Знайшла пункти допомоги українцям, передаю необхідне, пакую за змоги.

Читати ще: «Соромно бути в безпеці»: як упоратися з синдромом провини вцілілого. Поради психолога

Я відчуваю злість та безвихідь. Почуваюся винною. У людей немає води чи їжі, а я маю повний холодильник і тепле ліжко. Картаю себе за це. Намагаюся триматися, але не вдається. Щодня телефоную подругам, намагаюсь підбадьорити. А іноді здається – дехто з них щасливіший. Вони разом із чоловіками, дітьми, близькими. Вони на своїй землі, вдома. А ми в гостях.

Я мрію обійняти чоловіка. Просто відчути його запах. Прокидаюсь уночі, бо сниться, що разом гуляємо вуличками Гданська, і реву».

Лідія, 38 років, Полтава. Виїхала в Польщу до міста Мишкув

Лідія має двох дітей. Доньці Варварі 10 років, синові Любомиру — 8. Любомир — дитина з інвалідністю. До початку війни Лідія працювала координаторкою support-команди IT-школи Beetroot Academy. 6 березня вона з дітьми покинула країну.
«Звістку про війну отримала під час посадки в потяг, яким мала їхати до Києва, а потім — на Буковель, де на мене чекав крутий корпоративний тимбілдинг у стилі Ski Trip. Із наплічником та у новій лижній куртці о 6-й ранку я почувалася щасливою, аж поки не побачила провідника та пасажирів потяга. Ніхто не мовив і слова, але все стало зрозуміло.

Перші п’ять днів війни я була з дітьми у рідному місті. У перший день ми спакували кожному по тривожному наплічнику, повторили правила безпеки та почали шукати локацію з укриттям. Наше помешкання не має підвалу, ми живемо на останньому поверсі, тож переїхали до сестри у приватний сектор, де є льох.

Наступного дня я почала волонтерити. Знайшла вдома, у рідних та друзів речі, які можливо використовувати на потреби ТрО та госпіталю. Вивозила та розносила скати, білизну, медикаменти, тканини, теплий одяг. На третій день пішла працювати «барменкою», два дні готувала запашні «бандерівські смузі». Ми мерзли, шаліли від парів ацетону та бензину, але не зупинялися. На п'ятий день почала плести сітки для маскування. Самоорганізація була потужною, здавалося, ми можемо зробити що завгодно. Мене вражали кілометрові черги до пунктів забору крові, військкомату та ТрО. Полтава здавалася безпечною. Проте через постійні повітряні тривоги ми мали спати одягненими й плигати з дітьми до підвалу.

На п'ятий день брат виїхав з Харкова. Усі наші квартири, кімнати та кутки зайняли родичі та знайомі з Харкова. Побачивши їхній стан та послухавши розповіді, я вирішила вивезти дітей якомога далі. Ми з сестрою взяли трьох дітей, завантажили речі в машину, попросили дідуся бути запасним водієм і виїхали на захід.

Шлях до кордону розтягнувся на чотири доби, ми стояли в заторах і на блокпостах. Діти казилися, плакали, просилися додому та вимагали припинити війну негайно. Ми їли печиво та бутерброди, спали на підлозі шкільного спортзалу, не могли змінити одяг та прийняти душ. Натомість постійно стежили за новинами й картали себе за втечу. Вночі 6 березня перетнули кордон України з Польщею у Смільниці. Дарма залишили водія — піший перехід тривав понад шість годин. У черзі на вулиці за температури близько нуля ми змерзли й виснажилися. Вже за годину я несла три наплічники та дитину у сльозах. Але ми це зробили.

Після перетину кордону нас відвезли до пункту зустрічі біженців з України, де ми отримали гарячу їжу та чай, зігрілися й відпочили. Звідти нас забрали друзі. Тепер я з двома дітьми живу в квартирі подруги у маленькому польському місті Мишкув. Сестра з дитиною та свекром виїхали до друзів у Данію. Я хотіла б орендувати окреме помешкання, оскільки довго набридати друзям не дозволяє совість. Проте тут високий попит, мала пропозиція і зависокі ціни на житло. Тому поки лишаємося гостювати.

Ми майже не брали речей, лише найнеобхідніше. Спимо втрьох на одному ліжку, повністю позбавлені особистого простору. У дітей немає їхніх книжок, іграшок, вони не можуть спілкуватися з друзями. Вдома з чоловіком лишились дві такси, черепаха та три равлики.

Але наше становище непогане – я можу працювати віддалено і вже знайшла дітям школу. Компанія, де працюю, постраждала від війни, але намагаємося адаптувати процеси й продовжити діяльність.

Читати ще: «Збитий гвинтокрил, ракета у дворі та пожежа на АЕС»: вимушені переселенці, які знайшли прихисток у Луцьку, – про реалії війни

Місцеві наповнюють життя сенсом. Поляки – то святі люди, вони співчувають і допомагають. Оформлення дітей до школи, знайомство з директоркою та вчительками зайняли у мене менш ніж годину. Директорка написала заяву від мого імені, покликала вчителів та тричі поцікавилась, чи ми потребуємо ще якоїсь допомоги.

Купувати приладдя для школи не потрібно, інші батьки принесуть все необхідне. У всіх закладах тут збирають допомогу, готові надавати одяг, іграшки та побутову хімію для українців.

Чоловік у Полтаві невпинно працює, він лікар та потрібний як ніколи в реанімації. Спілкування у месенджерах та короткими дзвінками мені недостатньо. Страшенно скучила.

Ми не знаємо, як довго будемо тут, тому дітям потрібно вивчити мову до мінімального рівня, знайти компанію однолітків. Діти в захваті від ідеї піти до нормальної школи. Вони дуже розумні й потребують глибоких відповідей на запитання «Чому в ХХІ столітті відбуваються війни?», «Чому люди вірять пропаганді?», «Які переваги воєнних конфліктів над дипломатичними рішеннями?» І запитання, яке ставить мене у глухий кут: «Чому родичі з Росії нам не вірять і хочуть нашої смерті?!» Я можу, спираючись на дослідження з нейропсихології, пояснювати причини й типи агресії, механізми пропаганди, принципи військової агітації. Але я, російськомовна етнічна росіянка, не розумію, чому наш із братом дід у Санкт-Петербурзі радіє, що університет та будинок його онука розтрощили російські війська. Я не знаю, чому двоюрідна сестра в Москві стверджує, що Україну обстрілюють самі українці. Це поза межами мого розуміння. Запитання дітей на кшталт «Що відчувають і думають мешканці рф?» мене вводять у ступор.

Тут, у Польщі, мене наздогнав синдром провини вцілілого. Почуваюся нікчемною та непотрібною. Картаю себе за втечу, за те, що не допомагаю армії, що не пішла до ТрО, попри наявні навички. За те, що живу в чужому домі та залежу від інших людей. Не знаю, що можна з цим робити і як допомогти жінкам, які почуваються так само».

Аня Цяцько, 33 роки, Київ. Виїхала до міста Білосток у Польщу

Аня – комунікаційниця у галузі охорони здоров'я. Останні місяці перед війною готувалася до декретної відпустки. На початку війни вони з чоловіком (який має громадянство Білорусі) виїхали до Польщі.
«У середу, 23 лютого, ввечері друг переконував їхати з Києва, бо ризик вторгнення росії дуже високий. У нас був план – поїхати в село під Києвом. Думали, що зможемо там пересидіти. 24 лютого я прокинулася о 05:20 – спрацював гормональний будильник вагітної на останньому місяці. За кілька хвилин написала колега і подруга: «Ти спиш? У новинах – пи*дець. Я чую постріли».

За мить я побачила яскравий спалах у вікні й почула вибух. Потім дізналася, що це наші збили безпілотник. Розбудила чоловіка – ми почали збиратися, паралельно обдзвонювала знайомих і будила. У нас була готова валізка в пологовий, зібрані документи й гроші. Все інше я кидала в другу валізу, була ніби в тумані й розгублена.

За 40 хвилин ми виїхали на Кільцеву дорогу Києва і стали в затор. Дорогою на трасі забрали ще двох дівчат – колегу та її подругу – і поїхали в село. Цілий день провели зі смартфонами в руках.

Крім вибуху безпілотника та віддалених вибухів, які чули в селі, я не бачила наживо військової техніки, не чула сирен, не ховалася в бомбосховища. У нас в таунхаусі навіть підвалу немає. Найстрашніше було побачити над Житомирською трасою п’ять винищувачів, що летіли один за одним. Неможливо було ідентифікувати – це наші чи ворожі.

Я з жахом читала про пологи в метро. Розуміла, що в селі мені доведеться народити самотужки. Це лякало найбільше: у мене перша вагітність, поряд жодної людини з досвідом пологів, крім 92-річної бабусі.

Наступної ночі спала трохи більш як годину. Прокинулася і прочитала про оголошення загальної мобілізації. Мене ніби струмом вдарило: це не провокація, це війна, це серйозно і надовго.

Родичі чоловіка (він громадянин Білорусі, живе в Києві останні чотири роки) запропонували приїхати на якийсь час у Польщу. Наступною думкою було: треба їхати, поки є можливість. Я не могла народжувати в холодному будинку без світла і води під звуки снарядів.

Цю думку я прокручувала в голові. Ми не планували їхати далі села під Києвом, я не розуміла, як залишу бабусю і все життя. Але цей план допомагав стримувати емоції й тримати голову холодною. Не тільки тому, що треба було наважитися, а й тому, що маленьке життя всередині мене не заслуговувало на таку кількість адреналіну і кортизолу.

Родичі живуть у Білостоці – це північний схід Польщі. Я просто забила «Білосток» на гугл-картах і побачила, що найближчий пункт перетину кордону – «Ягодин». Шлях туди проходив через Ковель. Близька подруга родом звідти, тож я запропонувала їй із родиною поїхати з нами. Їм вдалося миттєво зібратися й пробитися крізь блокпости до нас.

15 годин дороги до Ковеля здалися складними. Тепер, знаючи досвід інших, я розумію, що це були чудові умови. З бензином на заправках і навіть гарячим обідом у придорожньому кафе.

Кордон ми перетинали вдвох із чоловіком. Нам пощастило, завдяки великому животу нас пустили всередину 14-кілометрової черги – в обмін на те, що ми перевеземо через кордон і завеземо в Польщі двох жінок і дитину.

У черзі на кордоні ми були 30 годин. Коли нарешті доїхали до польського пункту, нас відправили в окрему чергу, бо я вагітна. Ми пройшли всю процедуру за 15 хвилин.

Живемо у родичів чоловіка в Білостоці. Плануємо бути тут до пологів і повернутися в Україну, щойно я і малюк зможемо долати дорогу в кілька годин у машині. Ми майже весь час проводимо вдома. Тільки виходимо на прогулянки в нашому районі, бо мені це корисно, ходимо по продукти та в лікарню. Немає бажання ані соціалізуватися, ані намагатися тут імітувати нормальне життя. Поки ми до цього не готові. Родичі чоловіка намагаються допомогти, але теплого спілкування не виходить, бо мене вони побачили вперше. Ми познайомилися з українсько-польською парою. Бачилися один раз – вони розповідали про досвід у місцевому шпиталі.

Ціни на продукти тут, як у Києві, ми готуємо самі. Для малюка я взяла все необхідне на перший місяць. Навіть запас памперсів на перші дні. Думаю, з цим проблем не буде. Зараз шукаємо візок і ліжко. Серце крається, бо вдома це все було.

Офіційно я мала б піти з 1 березня у декретну відпустку, але досі працюю над спільними проєктами з командою – фіксуємо і поширюємо інформацію про воєнні злочини росіян проти медичної системи в Україні.

Родичі допомогли записатися в лікарню. Для українців, які приїхали у Польщу після 24 лютого, медичне обслуговування безоплатне. У лікарні до мене ставляться привітно, хочуть допомогти. Польську зрозуміти складно, тому перші 20 хвилин спілкуватися допомагав чоловік. Я перелякалася: як народжуватиму, якщо нічого не розумію?! Але потім лікар запитав, чи говорю англійською. І я видихнула. Бо ми почали розуміти одне одного.

Вперше плакала, коли вийшла з місцевої лікарні, дізналася, що з малюком усе добре. Тоді гостро відчула, що у мене відібрали можливість спостерігатися у своєї лікарки, готуватися до пологів.

Ми не поїхали б, якби я не була на восьмому місяці вагітності. Це мене виправдовує в моїх очах. Я не впевнена, що могла б у такому стані принести користь фізично у Києві. Я навпаки могла стати ще однією проблемою, якби щось трапилося під час пологів або після».

Ліза, 31 рік, Івано-Франківськ. Виїхала до Дрездена в Німеччину

Ліза народилася в Запоріжжі, але вже понад 10 років разом із чоловіком живе в Івано-Франківську. Два роки тому до Франківська перевезла маму. Торік народила дівчинку Меланку, доньці зараз 10 місяців. До декретної відпустки Ліза працювала копірайтеркою. На початку війни разом із Меланкою переїхали в Німеччину.
«24 лютого, ще до сходу сонця, нас розбудили дзвінки: куми з Києва зателефонували – у них вибухи, почалась війна. У нас ще тихо було, в голові не вкладалося. Та десь по 7-й ранку я стояла на кухоньці й дивилась у нікуди. Прилетіло і в наш аеропорт. Жовтий яскравий спалах, вибух, чорний дим. Я біжу в кімнату, хапаю дитину, ховаюсь під стіною. Нас затуляє мій чоловік:

– Тихо-тихо, кохана. Не плач, щоб Мелася не розплакалась. Це аеропорт.

Телефонує мама, каже не зачиняти вікна наглухо – лишити шпарину. Щоб за наступним вибухом не вибило шибки.

Ми з чоловіком спантеличено пакували якісь речі. Куди? Навіщо? Як надовго? Рідні з Харкова зателефонували: у них в горах будинок, ключі – у сусіда. Кажуть: любі, їдьте туди, там тихіше буде, якщо ще ракети запустять. Намагалися вмовити своїх мам їхати – ті вперлись, не поїдуть. Я до своєї заїхала, намагалась вмовити – не подіяло. Тоді міцно її обійняла: люблю тебе, мамо, сильно. Обійняла і відпустила.

Біля всіх заправок вже були черги. Ми віддалялись від міста, я кілька разів просила зупинити – мене нудило.

Доїхали до гір. У вікно сліпило зимове сонце. Зупинились на узбіччі, помовчали. І розвернулися в інший бік – на кордон. До ночі вже доїхали до румунського – там черга не рухалась. Уздовж автівок чоловіки казали один одному: «Ну шо, можна розвертатись». Чоловіків 18-60 років вже не випускали.

Мій чоловік пройшовся чергою. Ну куди ми в ніч? Сказав, що відвезе нас із дитям на інший КПП. Вранці. Зараз треба знайти ночівлю. Мене душать сльози. Мені страшно.

– Я так люблю нас! — кажу.

– Я знаю.

Стискаю його руку. В голові дзвенить. А нам назустріч – колона авто. Їдуть, їдуть, їдуть.

– О, – кажу. – Це Київ. Київ доїхав [до кордону].

Виключилась. Розплющую очі – готель, перша чи друга ночі. Нас селить у номер усміхнена жіночка. Там велике ліжко, пружний матрац. О, як я мріяла, щоб такий був у нас вдома. Не можу ні їсти, ні пити. Вранці ми підемо за кордон. Самі.

Всю ніч слухаю, як він дихає. Весь ранок фотографую їх удвох: обійми, погляди, сонячні промені на їхніх обличчях. Плачемо. Жартуємо. Перепаковуємо речі. Я така щаслива, що у нас був цей ранок. Наче в нормальній реальності. Пюре з котлетою і чай із цукром на сніданок.

Обіцяю не плакати на кордоні. Збираємось без поспіху, наче відтягуючи виїзд.

Йдемо на піший кордон разом, утрьох. Середній за розміром наплічник – із речами. Маленький – з їжею для дитини, підгузками. Доня – у слінгу в мене під курткою. Черга просувається повільно. Стоять жінки, діти й чоловіки. За 3,5-4 години ми доходимо до шлагбаума.

– Йди зараз. Я не витримаю. Будь ласка, – кажу чоловіку.

– Точно? — питає.

– Точно. Так я не розклеюсь. Щоб Мелася не бачила.

Його сірий капюшон губиться між людей у натовпі. Намагаюсь заплакати й не можу. Всі прощаються тихо. Обіймаються, цілують дітей. Просять слухати маму. І йдуть. Зараз буде моя черга, аж чую:

– Вибачте, моя дружина там. Он де! Дозвольте, я тут попри вас пройду, записочку їй передам!

Сірий ти мій капюшон, усміхнений – втискається поруч, дає мені папірець:

– Прочитай, як перейдеш!

Пустку в мені у цей момент заповнило невимовне щастя. До країв. Підіймається шлагбаум, мене з іще десятьма з черги пускають «коридором» на паспортний контроль. А він там, позаду. Обертаюсь і чимдуж кричу:

– Я ТАК ЛЮБЛЮ ТЕБЕ!!!

Далі все швидко. Штамп про перетин: 25 лютого 2022 року. Ще ловить «Київстар», пишу:

– Пройшла. Слухай, а де хоч я? Яка це країна?

– Та яка різниця вже. Ви в безпеці. Я такий щасливий!

Виявилось, Словаччина.

***

Речі підхоплює офіцер. Несе на вихід. Я дивуюсь, дякую за допомогу. А на виході – купа людей, священники в рясах. Тут кілька наметів, наливають чай, питають невідомою мені мовою, як я. Чи мені є де ночувати? Чи за мною приїдуть? Чи потрібно щось дитині? Я не знаю, що відповідати. Ніколи в житті ні про що не просила.

По мене вже їде родичка з Німеччини – домовилися ще вночі. Треба зачекати десь. Один із волонтерів забирає до себе додому – у тепло. Його будинок такий простий, на воротах табличка «Домашній мед», на сходах до вхідних дверей купа взуття – дитяче, доросле, всяке. Скільки ж нас тут?

Хазяйка Іванка садить мене за стіл: бульйон з однієї каструлі та дрібна локшина з іншої змішуються у моїй тарілці. На смак – як вдома, у бабусі. Печиво, чай із пакетика, домашній мед. Їм. Дякую.

Мою дитину розважають інші малюки. Так тепло, що аж жарко. Чоловік Іванки, Віталій, той, що мене підібрав, сварить місцеву владу і мера – довго пускають людей. Показує мені відео з камер на кордоні – вже ніч, а там людей ще годин на шість, якщо не більше. Всі з малими дітками.

– Ми вчасно. Нам пощастило. Ми встигли, – ця думка буде зі мною відтоді щодня.

***

Мене від волонтерів у Словаччині забрали родичі. Виїхали по мене ще 25 лютого вранці. І під вечір доїхали до кордону. Наступного дня ми були в Дрездені.

***

Я написала про це у себе в блозі. Розповісти раз і повторювати розповідь допомагає, наче прийняти те, що сталось. Усвідомити. Дати собі це «прожити». Ще кілька днів, і мені будуть писати знайомі: Як ти наважилась? Які треба документи? Чи треба дитині паспорт? Що далі?

Тим і займаюсь поки: допомагаю знайти житло, транспорт чи сили. В Україні чи вже за кордоном. Радію, коли вдається влаштувати таких же дівчат, як я, з малими дітками, у хороші умови.

Всіх наших рідних зібрали в одному чаті. Щоранку надсилаю нове відео – як прокидається Мелася. У цьому чаті тільки про дитину, ні слова про війну. Має ж бути у нас всіх «хвилинка нормальності».

Про те, яким для кого був день, можна визначити за смайлами: є дні, коли рідні не пишуть нічого, лиш ставлять «сердечка» на фото з дитям.

***

Тут, у Німеччині, була на зустрічі українців – знайомились, пояснювали нам наші права:

– …от отримаєте спеціальний статус біженця, а потім видно буде.

– Довго його отримувати?

– О! З тутешньою бюрократією, може, і кілька місяців! – емоційно відповідає волонтерка.

– Тю, нащо мені тоді той статус. За кілька місяців я вже вдома буду!»
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 0

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Loading...
Система Orphus