Сім’я, яка двічі тікала від обстрілів, оселилася в Луцьку: «Війна завжди була поруч із нами»

Після початку повномасштабної війни в Україні Наталія Панченко разом із сім’єю приїхала в Луцьк із Ніжина Чернігівської області. Родом родина з Бахмуту, що на Донеччині.

За фахом жінка юрист. Останніми роками працювала в гуманітарних штабах, ідеться в сюжеті ТРК «Аверс».

«Війна завжди була поруч із нами. Діти завжди про це знали. Їхня мама завжди працювала у прифронтовій зоні з переселенцями, постраждалими від війни людьми. Працювала в різних гуманітарних штабах…

Наша сім’я переїхала в Ніжин. Завжди була думка поїхати якнайдалі від війни, вивезти дітей. Як виявилося, ми не втекли. Війна, на жаль, застала нас і в Чернігівській області. Сподіваюся, все це швидко закінчиться, тому що постійно жити в умовах війни не кожен зможе. Це відображається на психіці і дітей, і дорослих. Якась безвихідь: ти не знаєш, де знайти прихисток. Тікати просто немає куди», – розповідає Наталія, не стримуючи емоції.

Сім’я жінки не вірила, що Україні вдасться уникнути повномасштабної війни.

«Я завжди говорила людям у Ніжині: ви погано знаєте цих людей – росіян. Ми жили на лінії розмежування. Вони здатні на все… Бомбардування міст… Я не виключала такого сценарію.

Уночі 24 лютого чоловіку зателефонували з роботи і сказали, що розпочався наступ в Україну… У нас була стрільба з автоматів під вікнами. Ми так і не зрозуміли, що це було. Неподалік військкомат. Діти злякалися, впали на підлогу. Чоловік сказав: виїжджаємо, залишатися тут небезпечно. Ми зібрали речі і поїхали. Їхали сюди 21 годину», – пригадує Наталія Панченко.Спершу родина планувала залишитися в Житомирі, однак вільних місць там не виявилося, тож Панченки вирушили до Луцька, де їм допомогли оселитися небайдужі волиняни.

«Хотілося б перемоги для України. Я не говорю про мир, я хочу перемоги. Цю нацистську гадину потрібно перемогти… Життя людей не повернеш… Я не хочу капітуляції, тому що росіяни там скажуть, що вони перемогли. Я не хочу, щоб вони думали, що перемогли. За нами – весь світ, який бачить, що насправді тут роблять росіяни», – говорить жінка.

Переконує: від початку війни в Україні, у 2014 році, вся країна стала її домом.

Читати ще: «Нас врятувала дідова груша, посаджена у 1936-му»: сім’ю ірпінчанки, в подвір’я якої влучив снаряд, прихистили в Ківерцях

«Ми виїхали з Донецької області в Чернігівську, зараз перебуваємо в Луцьку. Вся країна – моя домівка. Так вийшло, і Слава Богу. Я завжди вважатиму Україну своєю домівкою. Виїжджати за кордон ми не збираємося. Мої діти будуть жити тут, в Україні», – зазначає Наталія.

Додає, що від початку війни вона та її близькі стали більше цінувати життя й перестали звертати увагу на дрібниці, адже головне – мир, спокій і здоров’я дітей.

Читати ще: «Навіть під шум обстрілів хочеться повернутися додому», – до Луцька мусила евакуюватися родина з Київщини

«Моя донька не пам’ятає війни на Донбасі. Вона народилася у 2014 році. Я гуляла з візочком, а нас бомбили з Горлівки. Обстрілювали і Бахмут. У нас дитина загинула в Бахмуті. Був касетний обстріл… Син пам’ятає. Він говорить: «Мам, я стільки років живу на війні, це колись припиниться?»

Нині з Яцьківки Донецької області виїхали батьки Наталії. Нещодавно їхній будинок зруйнувало в результаті обстрілів. Раніше в них часто гостювали онуки.

«Це неподалік Ізюма. Там нікого не було. Просто залетів російський літак і розбомбив містечко. Стільки людського горя. Сестра виїхала з Бучі. Вона давно переїхала на Київщину. Там теж ціла історія. Вони виїжджали з Криму у 2014 році. Переїхали в Бучу. Нині з Бучі з дітьми виїхали в Мукачево на Закарпатті. Батьки також до них поїдуть… Майже усі родичі виїхали…

Страх ніколи не відпускає. Постійно стежиш за новинами, переживаєш за кожне місто. Просто неможливо відпустити ситуацію і жити тільки своїм світом… Постійно страшно, ти не почуваєшся в безпеці.

Коли бомбардували аеродром у Луцьку, діти прокинулися, вибігли в піжамах у коридор. Я бачила стовп вогню через вікно і не розуміла, куди полетить наступний снаряд… Ніхто не знає, що в голові нацистів (не можу їх назвати інакше). Тому страшно. Залишається тільки надіятися на нашу перемогу», – зазначає Наталія Панченко.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---