Джерело: Укрінформ

З антрепризами у Радянському Союзі, де Партія була всьому імпресаріо, діялася біда. Їх не те що не дозволяли створювати, а й думку про них забороняли: усі мали таборитись у кошарі. Як ідеологічний апарат дослухався до творчих ініціатив майстрів мистецтва – яскраво ілюструє такий випадок. Не секрет, що улюбленими оперними співаками Сталіна були солісти Большого театру: колишній диякон церкви Василя Кесарійського, тенор Максим Михайлов (1893-1971), що заспівав у 25 операх, та Іван Козловський.

 

Неодноразово Іван Семенович виступав на планових і позапланових збіговиськах у Кремлі. Під час одного з таких бенкетів напівтверезі від праць Леніна комуністи узялися просити соліста іще їм душу медом помазати:

- Виконайте арію...

- Ні, краще якийсь романс! – Суперечки про прекрасне точилися доти, поки слово не взяв Горець:

- Не треба зазіхати на свободу митця, – виступив третейським суддею Сталін. – Товариш Козловський хоче заспівати нам “Я помню чудное мгновенье”, чи не так?

 

Партія завжди знала, що на золотому серці коїться, бо давно запхала талант у золоту клітку. Тим часом, оцінюючи творчий доробок маестро, кандидат мистецтвознавства Павло Пічугін (1932-2001) у розвідці “Старійшина оперної сцени” (1976) написав:

- Ленський Петра Чайковського та Юродивий Модеста Мусоргського – важко знайти в російській оперній класиці більш несхожі, контрастні, до певної міри протилежні за музичною естетикою образи, а тим часом і Ленський, і Юродивий – чи не в однаковій мірі стали найвищими досягненнями Івана Козловського. Про ці партії багато написано й мовлено. Однак, варто ще раз сказати про Юродивого, образ, створений Іваном Семеновичем із незрівнянною силою, що у його виконанні став по-пушкінськи великим вираженням “долі народної”, голосом народу, криком його страждань, судом його совісті. Усе в цій сцені, що виконується Козловським із неповторною майстерністю, – від першого до останнього слова, від божевільної пісеньки Юродивого “Місяць їде, кошеня плаче” до знаменитого вироку “Не можна молитися за царя-Ірода” – виповнене такої безодньої глибини, змісту й значення, такої правди життя (і правди мистецтва), які піднімають епізодичну роль на рівень найвищої трагедійності... Є у світовому театрі ролі (їх небагато!), що давно злилися в нашому уявленні з тим чи іншим видатним актором. Такий Юродивий. Він назавжди залишиться в пам’яті слухачів як Юродивий – Козловський.

 

*   *   *

Від початку 1930-х рр. шалений успіх у Москві дозволив ліричному тенору, котрий мав голос із потужним динамічним діапазоном – від 75 до 150 децибел, співати по цілому СРСР. Де гастролі не відбувалися б, скрізь вони тривали із незмінним успіхом. Наприклад, про участь І.С.Козловського у спектаклях Державної студії опери та балету, що існувала в Мінську в 1930-1933 рр., так пригадував білоруський хоровий диригент, композитор і музикознавець Григорій Ширма (1892-1978):

- Вистави за участю Івана Семеновича Козловського відбулися із величезним успіхом. Мінчани радо вітали артиста. Від першої репліки вражали свобода та майстерність, простота та легкість, із якими соліст володів голосом. Рівно, без напруження, наче шепотом, вимовлялися окремі фрази та слова, і вони, одначе, сягали найвіддаленіших куточків зали.

 

Не мало значення, співав він партію Ромео чи Лоенґріна, Фауста чи Альмавіви, Володимира Ігоревича або Бояна, Берендея чи Індійського гостя, – у кожну роль із 50 оперних партій винахідливою вокальною майстерністю соліст, ніби у порожню мушлю, вкладав власну перлину, природну самобутність. І новій іпостасі ліричного тенора зала щиро вірила. Талант та вміння українця просто вражали: Іван Козловський, наприклад, легко брав захмарні “фа” третьої октави, а потім хроматично на три октави спускався вниз – до басового “фа”.

 

Буквально у кожній партії все у нього було продумане. Навіть якщо твір було написано у високій теситурі, – як, скажімо, романс “Ніч, о, не жени солодких мрій мого кохання” – виконавець, згідно з партитурою, закінчував на ре-бемоль, але ще й примудрявся філірувати ноту. Більшість фахівців знизували плечима:

- Що вдієш, коли Божий дар…

 

І справді, його вільним, здавалося, безмежним верхам, як і віртуозності в пасажах, могла позаздрити будь-яка співачка лірико-колоратурного сопрано. Імпровізаційні можливості помітно розширив і репертуар артиста. У 1938-1939 рр. Іван Козловський виступав у супроводі створеного в 1936 р. Державного Джаз-Оркестру СРСР під орудою Віктора Кнушевицького (1906-1974). Залишився добрий десяток записів Івана Семеновича, спеціально написаних для соліста, зокрема, композитора Матвія Блантера – танго “Альтанка”, блюз “Ранок і вечір” тощо.

 

 

 

*   *   *

До війни Іван Козловський концертував легко, наче граючись, хоча для ліричного тенора то завжди – суцільне пекло. Тодішні шанувальники, не рівня сучасним, були добряче загартовані. Отож після чергового сольного концерту публіка справжньої зірки не бажала розходитися. Навіть тоді, коли у залі й на сцені електрики вимкнули світло. Після тривалої програми втомлені літні білетерки – хоч як благали глядачів іти додому – ніхто не розходився! Люди хотіли ще слухати золоте серце, і понад півгодини у цілковитій темряві овації не вщухали. Аж раптом хтось із пильних добродіїв, котрі полювали при обох під’їздах приміщення, виріс у дверях та гукнув:

- Іде! Він іде!!!

 

І юрба мерщій висипала на вулицю. Попри пекучий мороз, роздягнені слухачі, які не встигли пальта і шуби похапати в гардеробі, чекали біля службового виходу. Того вечора зірку оперної сцени врятував один із близьких колег Івана Семеновича. Доброзичливець насунув на очі чорну смушкову шапку-пиріжок співака, вив’язав над коміром шуби кашне, як це робив І.С.Козловський, затиснув під пахвою знаний портфель із нотами та ступив на вулицю... Не встиг він зійти зі сходинок артистичного під'їзду – ліхтарі на вулиці також уже вимкнули, – як залунали оплески. Потім молоді панянки та літні дами оточили “двійника” щільним кільцем і затисли так, що бідолаха ледве Богу душу не віддав. Наостанок милі створіння підхопили кумира на руки і понесли до авта, яке чекало на артиста.

 

Мабуть, із подібних великих радощів аборигени й з’їли капітана Джеймса Кука!.. Наче сухі оцупки у полум’ї, тріскали відірвані на сувеніри ґудзики шуби, а чиясь жадібна рука сміливо смикала краватку митця. Коли спантеличеного небораку нарешті засунули в салон, водій заволав:

- Та це ж не він! Кого ви мені тицяєте?

 

І тоді натовп заціпенів, коли побачили, як від іншого під’їзду червоними вогниками блимнуло… інше авто, яким того разу до готелю вирушив Іван Козловський.

 

*   *   *

Його перша дружина – актриса Олександра Олексіївна Герцик натерпілася з молодшим на 13 років чоловіком. У грайливого, вродливого, талановитого співака зітхальниць не бракувало. Перебуваючи в апогеї популярності, в 1934 р. в Місхорі Іван Семенович познайомився із молоденькою актрисою Галиною Сергєєвою (1914-2000), яка саме з’явилась на кіноекранах країни у своїй третій картині – “Пампушка” (“Пышка”) Михайла Ромма, де створила образ Єлизавети Руссе. У Руанську діву радянської випічки тоді були закохані майже всі трактористи й шахтарі Країни Рад.

 

Одне слово, купаючись у перших променях всесоюзної слави, 21-річна актриса московського Театру-студії Рубена Симонова приїхала до кримського Будинку відпочинку “Нюра”, де щоліта відпочивав Іван Семенович. Зміцнювати голосові зв’язки морськими інгаляціями саме в цьому закладі особисто порекомендував солісту Большого театру міністр охорони здоров’я СРСР М.О.Семашко.

 

Хто це такий, незнайомець у білім повстянім капелюсі, сандалях на босу ногу і смугастих шортах, які ще не ввійшли в моду, – кралечка не знала. Але той легко підхопив її валізу, ледь Галина зійшла з автобуса. Та в Будинку відпочинку “Нюра” сестра-господиня пояснила красунечці, що носієм у неї був… сам Козловський!

- Московська знаменитість! Знаний тенор! Жінки ґудзики з його піджаків рвуть!

 

Усіх чоловіків старше тридцяти “Пампушка” вважала стариганями. Але у свої 34 Іван Козловський вражав білозубою посмішкою, залізною мускулатурою, бо хвацько грав у волейбол і теніс, вправно плавав. А ще соліст мав славу гарного вершника і прекрасного партнера на танцмайданчику. Коли однієї теплої ночі по водостічній трубі уславлений соліст Большого театру заліз до Галини Єрмолаївни Сергєєвої в номер, та зніяковіла й дорікнула:

- Так ви, Іване Семеновичу, хлопчисько!

 

Розв’язка курортного роману виявилася драматичною. Повернувшись до Москви, “Пампушка” розлучилася з чоловіком, театральним режисером Олександром Габовичем (1907-1974). Так само рішуче, як колись, покохавши О.М.Габовича, покинула першого чоловіка – актора Олександра Демича (1901-1977). Тим часом Іван Козловський належної рішучості не продемонстрував, бо законну дружину залишати не поспішав. Спантеличеній Галині ліричний тенор пояснив:

- Як ти не розумієш! Олександра Олексіївна не настільки молода та вродлива, як ти. Якщо я піду, вона залишиться зовсім одна!

 

*   *   *

На віку, як на довгій ниві, ніколи не говори “ніколи”… Спливло три роки, і Галина Єрмолаївна дочекалася свого: вони з Іваном Семеновичем офіційно оформили шлюб. Утім, подружнє життя зруйнували постійні сварки. Якось після чергового скандалу Галина Сергєєва зібрала валізу, грюкнула дверима та пішла… до сценариста Олексія Каплера (1903-1979). Щоправда, за два тижні повернулася, а у них з Іваном Семеновичем народилися дві дочки: спочатку – Ганна (за чоловіком – Петросян; 1938-2007), а згодом – Анастасія (1940).

 

Шлюбу того у “Ластівчиному гнізді”, як москвичі охрестили будинок Всесоюзного театрального товариства у Брюсівському провулку, 7 (нині – вул.Нежданової), – оперні не схвалили. Сусідка знизу, уславлене меццо-сопрано Большого театру, самотня Надія Андріївна Обухова (1886-1951) висловила загальну думку:

- Пристрасть до яскравої омелюшки, на чотирнадцять років молодшої, далекої від класичного мистецтва, здатна згубити найпотужніший співочий талант! Оперний артист, як особа Імператорської фамілії, має одружитися тільки у своєму середовищі!

 

…Як і передбачав співак із золотим серцем, так воно й сталося. Розлучившись, у 1946 р. Олександра Олексіївна Герцик повернулася до Полтави, де оселилась у будинку №7 по вулиці Панянки, який вони колись купили разом з І.С.Козловським. Той простенький півтораповерховий будиночок зберігся досьогодні, хоча нові господарі його трохи перебудували. До кінця життя Олександри Олексіївни, котра померла 15 жовтня 1964 р., Іван Семенович підтримував першу дружину фінансово і всіляко цінував. У свою чергу, із великою повагою вона відгукувалася про колишнього чоловіка. Під час останнього візиту до Полтави у 1974 р. І.С.Козловський відвідав Монастирське кладовище Хрестовоздвиженського жіночого монастиря та поклав на могилу першої дружини квіти.

 

*   *   *

За безпосередньої активної участі українського самородка, “божественного посла музики” вдавалося реалізувати важливі культурологічні проекти. Коли режисер (1921-1928) Большого театру Йосип Лапицький (1876-1944) вирішив поставити на головній сцені країни першу українську ліричну народно-побутову оперу “Катерина”, створену у 1890 р. українським істориком композитором-дилетантом Миколою Аркасом за однойменною поемою Тараса Шевченка, – навколо ідеї згуртувалося чимало зацікавлених особистостей. Спілкуючись у готелі “Москва” із прославленим льотчиком Валерієм Чкаловим (1904-1938) та українським драматургом Олександром Корнійчуком (1905-1972), вони обговорювали шляхи, як оживити національну оперу, зробити її доступнішою для широкого загалу.

 

Виникли різні сумніви: чи зрозуміє мову Тараса Шевченка сучасний московський глядач, як трактувати образ офіцера, котрий фігурує в опері як Москаль тощо. І тоді, аби аудиторія могла щось із чимось порівнювати, Іван Козловський наспівав фрагменти арій матері Катерини та Івана російською, а після – українською мовою, як в оригіналі. Після почутого Валерій Чкалов мовчки, не підтримуючи діалог із О.Ю.Корнійчуком, котрий, звісно, наполягав, мовляв, слід осучаснити драматургію, попросив “повпреда українського мистецтва в Росії” заспівати ще раз. Козловський погодився, сів за рояль та вдруге виконав “Ой, хто ж мою головоньку приголубить”.

 

І тоді мужній льотчик-винищувач підсумував:

- Я народився на Волзі, люблю російську народну пісню, але здається, що оперу “Катерина” слід ставити так, як ти співаєш – в шевченківському оригіналі! Шевченкова мова багатюща, а тому й зрозуміліша, аніж рекомендований переклад.

 

 

 

Так думка славетного Чкалова вирішила мовне питання, і згодом режисер Йосип Лапицький поставив оперу в оригіналі.

 

*   *   *

Чи стояла в коридорі в Івана Козловського так звана тривожна валіза, зібрана наперед? Звісно. Бо скільки непередбачуваних випадків траплялося! Одного разу, наприклад, глупої ночі до співака навідався ординарець і повідомив, що ліричного тенора терміново викликають у Кремль. На місці з’ясувався, що затягнувся позаплановий банкет, і Сталіну закортіло… послухати “Суліко”. Сполотнів від жаху артист – сховатися ніде, порятунку нізвідки чекати. Зважився соліст Большого театру тоді на останню крайність, заявивши, мовляв, він застудився, у нього болить горло. А значить, просто не може співати, бо боїться втратити голос.

- Гаразд, – після напівсолодкого “Александроулі” та “Муждуретулі” милосердно погодився Сталін. – Нехай товариш Козловський береже дорогоцінний голос. Але в такому разі він послухає, як ми з Берією заспіваємо. Мерщій сюди, Лаврентію, співати будемо.

 

Звелися поруч Сталін і Берія та й заспівали “Суліко” для блідого, мов крейда Івана Козловського – причім, переказували, досить пристойно.

 

Коли з гуркотом зачинилася залізна завіса, золоте серце збагнуло, що опинилось у золотій клітці. На одному із урядових бенкетів Іван Семенович зібрав усю мужність докупи та поскаржився Вождю, що його за кордон не випускають.

- А раптом ви, товаришу Козловський, візьмете та втечете!

- Що ви, Йосипе Віссаріоновичу, таке кажете, – обурився співак. – Немає нічого на світі для мене милішого за рідну Мар’янівку!

- Як ви чудово сказали про свою Мар’янівку! – вищирився Горець. – Ото і поїдьте туди, а дурницями не переймайтеся. Нащо вам здався отой закордон!

Так і залишилося таємницею – як ліричному тенору у тих жахливих обставинах пощастило нікого не зрадити і самому не опинитись у ГУЛАГу? Досить незалежного у думках та сміливого у вчинках артиста не проковтнула машина репресій. Із того приводу артист ніколи не розводився, лише одного разу, на схилі віку, обмовився:

- Якби журналісти платили у валюті, я б уповів таке, про що ніхто ніколи не дізнається.

 

*   *   *

Коли почалася II Світова війна, Івана Козловського, як і частину артистів трупи першого театру країни, 14 жовтня 1941 р. евакуювали до Куйбишева. У лихі часи характери розгортаються подібно до цукерок: одні – завжди свіжі, інші – чомусь із пліснявою. На численні прохання слухачів голос Івана Семеновича часто лунав на радіо, а сам соліст відвідував Москву, куди спеціально, попри гітлерівців на підступах, регулярно приїздив, аби заспівати оперу в Філії Большого театру.

 

Діялися дикі речі. У жовтні 1941 р., відповідно до наказу командування Московського військового округу, Большой театр… замінували. Не беруся стверджувати, хто у цій ситуації зі сторін мав стати еталоном варварства, але 28 жовтня 1941 р. фашистський бомбардувальник скинув акурат на Большой театр 500-кілограмову бомбу, в результаті чого будинок зазнав значних пошкоджень.

 

У роки II Світової війни не із примусу, а за власною волею таланти стали на захист Батьківщини. Ось коли знадобився колосальний концертний репертуар Івана Козловського, адже кого лікувала камерна лірика вітчизняних композиторів, кого оздоровлювала західноєвропейська класика, кого в стрій повертали старовинні романси, кого в атаку піднімали вокальні мініатюри радянських композиторів, кого на подвиг надихали українські народні пісні?

 

У складі мобільних концертних бригад ліричний тенор об’їздив усі фронти. Іван Семенович пригадував:

- Свого часу довелося багато разів виступати перед фронтовиками – і в госпіталях, і неподалік передової. Із концертами до поранених ми їздили разом із Олексієм Миколайовичем Толстим: він читав свої оповідання, а я співав... Пам’ятаю, в день звільнення міста прилетіли ми до Харкова, а на Холодній горі ще фашисти відстрілювалися. Ото, значить, співаю перед бійцями – тиша мертва, ніхто не ворухнеться, тільки чутно, як літак у небі джеркоче. Згодом з’ясувалося – то ширяв ворожий літак. Спокійно гітлерівський ас міг розстріляти нас із кулемета. Тому й сиділи бійці та слухали концерт, як заціпило усіх...

 

 

 

Разом із тим, із будь-якої важкої життєвої ситуації він глядачам – через легковажний гумор – наче надсилав світлий промінчик надії. Уявіть собі, надворі – переломний для Другої світової 1942-й рік, а в опері “Севільський цирульник” Іван Семенович зі сцени “осучаснює” відому арію, виспівуючи:

- Відчиніть двері, а то зараз оголосять повітряну тривогу.

 

*   *   *

У Большому театрі провідним солістом син українського кравця служив 28 років. Кращими партіями І.С.Козловського у знаменитій трупі стали: Юродивий в опері “Борис Годунов” Модеста Мусоргського (Сталінська премія, 1949), Звіздар – у “Золотому півнику” Миколи Римського-Корсакова, Хосе – в “Кармен” Жоржа Бізе, Лоенґрін – у “Лоенґріні” Ріхарда Ваґнера, Ленський – в “Євгеніє Онєгінє” Петра Чайковського, Берендей – у “Снігурочці” Миколи Римського-Корсакова, Ромео – у “Ромео і Джульєтті” Шарля Гуно, Принц – у “Любові до трьох апельсинів” Сергія Прокоф’єва, Альмавіва – у “Севільському цирульнику” Джоаккіно Россіні, Володимир – у “Князі Ігорі” Олександра Бородіна й таке інше.

 

Повз планету оперної культури на ім’я Козловський ніхто не міг пройти. Засвідчив власний пієтет до колеги й оперний режисер та педагог Борис Покровський (1912-2009), котрий написав:

- Іван Семенович Козловський – це яскрава сторінка в історії вітчизняного оперного мистецтва. Лірика захопленого поета опери Чайковського; гротеск прокоф’євського Принца, закоханого в три апельсини; вічно юний споглядач краси Берендей та співак “далекої Індії чудес” Римського-Корсакова, променистий посланець Ґрааля Ріхарда Ваґнера; звабливий герцог Мантуйї Джузеппе Верді, його ж неспокійний Альфред; благородний месник Дубровський... У чималому списку прекрасно виконаних ролей є у творчій біографії І.С.Козловського і справжній шедевр – образ Юродивого в опері Модеста Мусоргського “Борис Годунов”. Створення класичного образу в оперному театрі – явище дуже рідкісне... Життя і творча діяльність Івана Козловського – приклад для кожного, хто взяв на себе місію бути артистом і служити своїм мистецтвом народу.

 

З іншого боку, соліст Большого театру мав легку вдачу та славився як дотепник. Розіграші Іван Козловський обожнював. То одного дня він додумався прибити цвяхами до паркету в гримерці чужі калоші, то іншим разом на морський вузол зав’язав концертні штани колеги. Траплялися й не такі милі витівки. Було діло, Іван Семенович відкотив новеньке авто приятеля у сусідній двір, аби почути… інтелігентну лайку. А іншим разом зі столу на урядовому банкеті напхав у кишеню власному акомпаніатору срібних виделок.

 

А то таке утнув. Тенор напросився в партнери до… прима-балерини Большого театру Ольги Лепешинської (1916-2008): під час балету вибіг на сцену та насправді виконав кілька нескладних підтримок. Начальство нагримало на І.С.Козловського, буцімто, він ставить під загрозу власне безцінне здоров’я, займаючись не своєю справою. Ліричний тенор погодився, але пообіцяв, що в такому разі тягатиме по сцені багатопудових оперних примадон. Серйозні музиканти лише знизували плечима: хлопчисько якийсь, а не народний артист!

 

*   *   *

Ставши лауреатом найвищих державних нагород, до 1954 р. Іван Козловський наковтався інтриг та залишив Великий театр. Заздрісників у Першопрестольній завжди вистачало. Що казати, коли сам Федір Шаляпін відверто вигукував:

- Гарно співає сволота Козловський! – А потім міг додати: – Тенор – це фізичний недолік.

 

За спогадами доньки Козловського, Ганни, останньою краплиною – чому маестро залишив уславлену трупу – стала образа на споглядальність керівництва. Дирекція Большого театру не заступилося за соліста, коли в центральній газеті (“Известия”) друком з’явилася стаття про захмарні гонорари І.С.Козловського.

 

Звільнившись із трупи Большого театру, протягом кількох років І.С.Козловський залишався художнім керівником Державного ансамблю опери. Те, що він став чиновником, нічого не змінило. В рідному селі – Мар’янівці, співакові вдалося, попри численні бюрократичні перепони, створити дитячий симфонічний оркестр, а власним коштом – придбати для колективу кілька роялів. Більше того, Іван Семенович не лише замовив з Москви інструменти і ноти, а й зорганізував навчання українських дітей музиці та повсякчас підтримував хормейстерів дитячого хору Марію Петрівну Деркач та Павла Петровича Бохняка, сприяв, аби капела Мар’янівської музичної школи завжди приїздила на концерти, конкурси та фестивалі до Білокам’яної.

 

Що особливо слід відзначити, із рідною Україною протягом усієї артистичної кар’єри Іван Козловський зв’язку не втрачав, а незмінно любов’ю вгортав народну пісню. Годі й говорити, з якою душевністю і теплотою співав Іван Семенович дорогі серцю українські народні пісні. Незрівнянними в його виконанні стали “Сонце низенько, вечiр близенько”, “Ой не шуми, луже”, “Їхав козак на війноньку”, “Дивлюсь я на небо”, “Ой у полі криниченька”, “Взяв би я бандуру”.

 

*   *   *

По війні концертна діяльність улюбленого артиста знову здобула розмах. Сольні концерти Іван Козловський давав скрізь, де на нього чекав простий слухач. Не мало значення, виступати йому в програмі пушкінських днів у Михайлівському чи на численних святкуваннях в Україні. Як пригадувала солістка Київського театру опери та балету імені Т.Г.Шевченка, співачка (сопрано) Белла Руденко (1933):

- Особисто я познайомилася з Іваном Семеновичем у 1961 р. на Тарасовій горі у Каневі, на урочистостях щодо пам’яті Тараса Григоровича Шевченка. Напередодні я повернулась із гастрольної поїздки Сполученими Штатами і Канадою. Після концертів там до мене за автографами підходило чимало українців, і всі просили передати вітання І.С.Козловському. Вони дбайливо берегли й обережно передавали одне одному платівки, записи різних передач. Його голос став рідним у кожній оселі.

- Передайте Козловському, що ми на нього тут чекаємо! – просили вони.

 

Для різних живих істот, не мало значення – для домашніх політичних тварин чи одухотворених зарубіжних колег, – цей ліричний тенор був і залишався очікуваним гостем. Наприклад, італійський оперний співак (тенор) і кіноактор Беньяміно Джільо (Beniamino Gigli; 1890-1957), якого вважали “спадкоємцем” Енріко Карузо, високо оцінив творчу майстерність українця:

- Козловський – великий співак. Російської мови я не знаю, але розумію кожне його слово – а це вже правильне ведення звуку. А ще у Козловського дуже гарний тембр і правильні верхи. Адже тенор без верхів – не тенор. У нього глибоке поставлене дихання, і голос ллється вільно, красиво.

 

Запитань щодо кандидатури І.С.Козловського ні у кого не виникло, коли у 1996 р. мюнхенська продакшн-кінокомпанія “PARS MEDIA GmbH” створила цикл із 13 півгодинних документальних фільмів “Die Tenöre der Schellack-Zeit” (“Найвидатніші тенори епохи на 78 обертів”), а одним із апостолів співу визначила українця Івана Козловського. До речі, єдиного вокаліста з теренів еСеРеСеРії, але в плеяді найяскравіших європейських імен – від Карузо до Джільо.

 

Якщо йдеться про високе мистецтво, справа завжди – в досвіді сучасного слухача. Раніше було підмічено… Коли ви зайшли в магазин грамплатівок і виходите невдоволені тим, що на полицях пилюжиться класика, а естрадних шлягерів катма, попросіть, аби вам поставили, наприклад, пісню “Бабак” Людвіґа ван Бетховена. Творові більше двох з половиною століть, але – послухавши буквально кілька тактів, ви відчуєте, як почне оживати ваша душа, бо її напоять геніальною простотою.

 

*   *   *

Творчо невгамовним ліричний тенор залишався навіть тоді, коли раптом відсвяткував 70-річчя. І потому, щоправда, зрідка, але Іван Семенович продовжував давати сольні концерти. Не віриться, але жодна з тих програм не обходилася без цікавинки. То соліст виконав “Серенаду для тенора, валторни і струнного оркестру” (1943) Бенджаміна Бріттена, то вирізьбив вокальний цикл “Кохання поета” Ріхарда Ваґнера, то оживив улюблений романс “Христос воскрес” Сергія Рахманінова на вірш Дмитра Мережковського, то заспівав цикл Валерія Кікти на вірші японських поетів, а про сучасні камерні вокальні твори годі й говорити.

 

Концертмейстер Большого театру Костянтин Костирєв, котрий часто акомпанував маестро, завжди захоплювався видатним українцем:

- Романс “Вогні горять” Миколи Лисенка у виконанні Івана Семеновича чомусь особливо мене хвилював. Я й дізнався про ту чудову річ лише завдяки солісту, і тепер вважаю, що цей твір не випадково опинився у тому колі музики, що уособлювала основну тему його світосприймання і творчості: трагедію людини, самотність, горе, роздуми про життя. У тому самому колі, ймовірно, знаходилися “Серенада” Франца Шуберта, “Бабак” Людвіґа ван Бетховена.

 

Свої виступи з нагоди ювілеїв прекрасних людей: просвітників, митців, художників – Іван Козловський здебільшого закінчував романсом “Засівач” Цезаря Кюї на вірш “Сейте разумное, доброе, вечное…” Миколи Некрасова. Давно перетворившись на музичного просвітника, улюбленця божественних мелодій, ліричний тенор з року в рік невтомно закликав людей вірно служити народу, власній країні.

 

*   *   *

Як великий митець, всі умовні позначки на нотних лінійках він перетворював на символи Краси. Партнери та акомпаніатори розказували, що у роботі над новим твором, а тим паче – у виконанні, Іван Семенович завжди йшов від змісту, від поетичного тексту. Саме звідси з’являлась особлива динаміка, виконавське юансування, а подеколи – деяка “примхливість” в авторському фразуванні та фантастичне смичкове звуковедення, коли звук ллється, тембр м’який, а інтонація – точна. Слушно зауважила знана арфістка Віра Дулова (1909-2000):

- Іван Семенович вічно шукав нових форм, і не мало значення – то була опера у напівконцертному виконанні чи виступ зі старовинним романсом. На виході слухач отримував маленькі шедеври.

 

Попри плин часу, Іван Козловський тримав себе у відмінній фізичній формі, підтримуючи репутацію гарного волейболіста, витривалого тенісиста, вправного плавця. Навіть у 85 років вокаліст виконував на кільцях гімнастичний хрест та не вживав ліків. Бо не потрібні вони для золотого серця. Чи допомагало це? Уявіть, у 74 роки Іван Семенович, співаючи арію парубка Петра з опери “Наталка Полтавка”, підхопив на руки Наталку Полтавку (актриса Віра Волкова; 1936-2006) та після дощу мокрою травою побіг із жіночкою в центр футбольного поля стадіону “Колос”, де 14 липня 1974 р. тривав святковий концерт з нагоди 800-річчя Полтави. Пізніше обидва учасники перформансу сміялися:

- Це запам’яталося людям більше, аніж наш спів.

 

Напівжартома-напівсерйозно Іван Семенович повернув дорогоцінний кароокий скарб законному чоловікові, але так само напівжартома-напівсерйозно, маючи на увазі виключно кар’єру, запропонував:

- Віддай її мені. Ти ще молодий і не берегтимеш так, як я. Все для неї зроблю! Ти того не зробиш, що зроблю я...

 

*   *   *

Усе життя великий талант був і залишався людиною складної вдачі. Не кожен із колег міг щотижня витримувати в одній персоні веселуна та похмурника, балакуна та відлюдника. Траплялися дні, коли від митця ніхто не чув і слова. Вражало інше: на драматичних спектаклях Іван Козловський плакав як дитина. Одного разу на виставі “Три сестри” він так залився сльозами, що по закінченні спектаклю останнім залишив глядацький зал. Між іншим, ще не одного разу колишнього соліста Большого театру бачили саме на п’єсі “Три сестри”. Й незмінно Іван Семенович ридав.

- Настане час, всі дізнаються, навіщо все це, для чого всі ці страждання, ніяких не залишиться таємниць, а поки що треба жити... Треба працювати, тільки працювати! – І в іншому місці у Чехова: – Настане час, і ми підемо навіки, нас забудуть, забудуть наші обличчя, голоси і скільки нас було, але страждання наші перейдуть у радість для тих, хто житиме після нас.

 

Якось непомітно, але природно Іван Семенович Козловський перетворився на один із талісманів Великого залу Московської консерваторії. Тихенько він влаштовувався за запоною директорської ложі й не пропустив, здається, жодної значної музичної події. Яка б метушня не стояла за лаштунками, але хтось обов’язково порушував тишу, аби запитати:

- Іван Семенович уже на місці? Можна починати?

 

Потім з’являлася неперевершена ведуча більшості філармонійних концертів Ганна Дмитрівна Чехова (1924-1997). Усміхнувшись, вона говорила одне слово:

- Так. – І всі вмить заспокоювалися, буденні пристрасті влягалися, невпевненість зникала, а наставала майже райська тиша. Він був на Місці!

 

І хто не виходив би на сцену Великого залу Московської консерваторії: неповторна ведуча Ганна Дмитрівна, знаний виконавець, відомий диригент, славетний ансамбль, навіть принишклі глядачі перших п’яти пафосних рядів – усі мимоволі дивилися туди, на директорську ложу, майже запнуту запоною! Ніби кожному ставало якось спокійніше на серці, коли нехай і невидимим, але там, у залі на Великій Нікітській вулиці, 13, з ними був присутнім Він – великий ліричний тенор.

 

*   *   *

В особистому житті Іван Семенович так і не зазнав жаданого щастя. Із другою дружиною, кіноактрисою Галиною Єрмолаївною Сергєєвою, котра знялась лише у восьми фільмах, він врешті-решт розлучився: ще в 1949 р. вона забрала дочок та й пішла собі. Почалося все з нещастя, коли у молодшої дочки Анастасії лікарі діагностували… вроджений сколіоз, що із часом міг розвинутись у горб. Довго водила по клініках Галина Єрмолаївна дитину. Зарадила тільки операція, виконана знаменитим радянським хірургом, ортопедом-травматологом В.Д.Чакліним (1892-1976). Імпульсивна дружина покинула І.С.Козловського і пішла до Василя Дмитровича, а той, у свою чергу, заради Г.Є.Сергєєвої покинув молоду дружину-красуню із трьома дітьми.

 

Із професором В.Д.Чакліним Галина Єрмолаївна також розлучилася… І тоді Іван Козловський не попросив колишню до нього повернутися, а запропонував залишитися… близькими друзями. Розв’язку нової мелодрами не довелося чекати. У 1990 р. 76-річна Галина Єрмолаївна відпочивала у Будинку відпочинку в Срібному бору, де вп’яте зустріла своє кохання та згодом вийшла заміж. Цього разу її чоловіком став 78-річний актор Большого театру, військовий кавалерист у відставці Віктор Горбунов (1912-1999).

 

Розлучившись із першою та другою дружинами, І.С.Козловський доживав віку зовсім самотнім… Як і його старший брат Федір, Іван Семенович мріяв закінчити земну путь у монастирі, якийсь період навіть просився в Ново-Афонський монастир. Але про яке чернецтво може бути мова, коли ти закоханий у колишню дружину та Музику? Відтоді він здебільшого зітхав і майже не повторював колись улюблений афоризм:

- Сучасний спів – це надлишок здоров’я.

 

До 80-річного віку невтомний Іван Семенович щороку давав сольний концерт, виконуючи складні музичні твори Сергія Рахманінова, Петра Чайковського, Джузеппе Верді, Ріхарда Ваґнера. Але… Якось непомітно в золоте серце вкралося відчуття незрозумілості. І, за словами молодшої дочки маестро, Анастасії:

- Десь у глибині душі його оселилася Велика Печаль. Батькові здавалося, що його не розуміють... Рідні й близькі, держава, чиновники, з якими у нього завжди були непрості відносини.

 

Що тоді тримало на світі? Його розуміла Музика. Останній виступ Івана Козловського відбувся у Будинку композиторів на вечорі пам’яті Ґенріха Нейґауза в 1990 р.

 

*   *   *

У його величезних дворівневих апартаментах, в будинку на вулиці Нежданової, 7, – окрім молодшої сестри Анастасії, дочки Анастасії та літньої секретарки, – в останні десятиліття постійно мешкали ледь знайомі господарю люди: якісь далекі родичі, друзі, знайомі колишніх сусідів, просто земляки з рідної Мар’янівки. Бо ж свою малу батьківщину протягом усього життя великий тенор не забував. Більшість подій відбувалась наче у паралельній йому реальності, наче не стосуючись митця: є – так є; нема – так нема. Незрадливим залишався тільки до Музики, лише вона ще хвилювала.

 

…Після чергового філармонійного концерту у Великому залі Московської консерваторії вони удвох із давньою подругою й помічницею по великій красі, особистою секретаркою ліричного тенора Ніною Феодосіївною Слезіною (1922-1996) повільно, під руку, майже не спілкуючись, поверталися додому, на вулицю Нежданової. Він – у знаменитому смушковому “пиріжку”, вона – в незмінному капелюшку. Такий милий, геть старожитній то був ритуал.

 

Траплялося, сміливіші шанувальники проводжали літню пару додому, адже тільки дорогою Іван Семенович спілкувався із незнайомими людьми. Саме таким актор і залишився в пам’яті: доброзичливий ангел, тихий рапсод, дещо розгублений небожитель із прозорими розумними очима.

 

Наприкінці життя обсіли численні забобони, хоча й раніше ліричний тенор приділяв їм чимало уваги. До щасливих у концертах, але латаних-перелатаних сорочок, улюблених, але зношених черевиків і пошарпаного портфеля для нот, подарованого ще 1924 р., додалася біла пілотка… першого прем’єр-міністра Індії Джевахарлала Неру (1889-1954). У 1955 р. високий гість подарував той головний убір сестрі Антона Павловича Чехова, а Марія Павлівна (1863-1957), у свою чергу, презентувала його І.С.Козловському. Чомусь Іван Семенович уклав собі в голову, що носити таку пілотку – до здоров’я та довголіття. У ній він і з’явився останній раз на публіці, коли в грудні 1993 р. завітав на концерт до Великої зали Московської консерваторії.

 

*   *   *

До останніх днів Золоте серце виповнювали творчі плани.

Не перший рік Іван Козловський палав ідеєю та створював ескізи новаторських музичних постановок. За кілька місяців до смерті він вирішив ставити оперу “Снігуронька”. Себе постановник бачив в образі другорядного казкового персонажа, а головну роль, за задумом, мала виконати солістка Большого театру Галина Вишневська (1926-2012). На жаль, постановка померла на стадії розробки – режисер так і не зміг знайти під спектакль спонсора.

 

 

 

Тож на Старе Різдво, 24 грудня 1993 р. у Москві 93-річного Івана Семеновича Козловського покликав до себе Господь; для видатних майстрів у Нього завжди відрита кредитна лінія.

---

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.