Сергій Бортніков: «Я хочу розповідати людям правду, якою б гіркою вона не була»

Історії, які лягли в основу  сюжетів його творів , взяті з реального життя. Чимало героїв  його книг – ті, кого в 90-х називали «авторитетами».  Офіційні версії слідства гучних кримінальних справ  та сформована у зв’язку з цим  суспільна думка не завжди співпадали з  авторським поглядом цього письменника.  Тим не менше він є визнаним в Україні майстром детективного жанру.
З Сергієм Бортніковим ми зустрічаємося на виставці «Книги Великої Волині».
 
– Я на свій розсуд запросив на виставку директора Всеукраїнського рейтингу «Книжка року» Костя Родика, щоб вивести волинську книжку з містечкового стану. Бо ж тутешні письменники втомилися „варитися у власному соку”. На їхні твори не пишуть рецензій, не обговорюють, а то й просто не знають. Купити в Києві книжку якогось волинського автора нереально. Винятки – Василь Слапчук та Сергій Бортніков. А є ж Іван Корсак, Валерій Гнатюк, Василь Простопчук, багатьох інших. Їхні твори цілком читабельні і можуть  мати комерційний успіх.
 
– Сергію Івановичу, а завдяки чому в Києві добре продаються Ваші твори?
 
– Я б не сказав, що добре, але вони  хоч представлені на книжковому ринку. Добре було за часів перебудови. До 1991 року в луцькому видавництві «Надстир’я» вийшло 5 моїх книг накладом 15 тисяч примірників кожна. Упродовж одного року всі продалися. Остання – «Моя кохана – змія» – взагалі не потрапила до Луцька, бо з друкарні була викуплена «Рівнекнигою». Нині ж 15 тисяч вважається пристойним накладом у  Росії, а в Україні 5 тисяч – захмарна мрія, добре коли  2-3 тисячі і то – за кошти спонсорів. Я ж категорично проти того, щоб авторські твори видавалися за кошти адміністрацій чи спонсорів. Письменник має отримувати гонорар, хай навіть невеличкий. Скажімо, за роман «В овечій шкурі» брати Капранови заплатили мені 300 гривень. Але це – мої кревні, чесно зароблені гроші...
 
– Перепрошую: Ви мали на увазі 300 тисяч?
 
 – Ні, ви почули правильно – 300 гривень... А інші ходять із протягнутою рукою до мера чи губернатора і просять коштів на видання книги. Треба пишатися тим, що ти заробив 300 гривень, а не тим, що  випросив 300 тисяч. Якось я зустрів стару вчительку, яка мені сказала: «Ти маєш гарного спонсора...» Стоп! У мене немає жодного спонсора. Мене видають в Києві не через те, що хтось з це платить, - видавці платять мені! А готовий матеріал я просто надсилаю їм електронною поштою.
 
– Книжковий бізнес – справа прибуткова?
 
– Звичайно. У Росії книжковий бізнес – на третьому місці. Такі автори, як Марініна, Донцова заробляють мільйони. Хлопці, з якими я 1987 року був на Всесоюзному Семінарі молодих письменників в Юрмалі, –Борис Руденко, Коля  Александров, Коля Псурцев – нині є чи не найприбутковішими письменниками Росії!
 
– А в Україні?
 
– У Москві чи Санкт-Петербурзі люди їдуть у метро і читають літературу. В наших людей замість літер у голові крутяться цифри... Вони цілодобово мусять заробляти «бабки», щоб хоч якось вижити в цей буремний час. Часу, щоб відпочити і почитати книжку, у них немає.
 
– А що читаєте зараз Ви?
 
– Я дуже полюбляю літературу, яка щось дає не лише для серця, а й для мозку. У нас же пропагується література лишень для душі: от ми – майстри слова, читайте нас. Якби я хотів читати майстрів слова, то прочитав би всього Гоголя і цим би задовольнився.  Мені ж ще хочеться щось взнати... Але в Україні письменників, які дають їжу для мозку, фактично немає. За кордоном – є. Це –Віктор Суворов, Ігор Буніч, Климов.  Скажімо, Климов, котрий живе в США,  досліджує єврейську тематику. Ігор Буніч пише про історію Росії; я не розділяю його шовіністичних поглядів, але  розділяю його літературу. Так само й Віктор Суворов,  якого я загалом  вважаю зрадником....
 
– А Микола Мельниченко, по-вашому, також – зрадник?
 
– Звичайно. Але він мав на це право, бо давав присягу українському народові, а не Президенту Кучмі. Коли ж Кучма почав робити ганебні речі, то Мельниченко просто був зобов’язаний розказати людям правду...
 
– Повернімось до творів Суворова. На Ваш погляд, та інформація, яка висвітлена у його книгах, є достовірною? Якщо так, то чи має право народ її знати?
 
– Це, звісно, правда, яку важко заперечити. Адже йдеться про те, що напередодні Другої світової війни в Радянської армії було стільки-то коней, танків і так далі... Але в нас є свій український «Суворов» – доктор гуманістики Сергій Ткачов, який також дослідив цей період в історії і знає, де стояла кожна частина і для чого вона призначалася. Люди мають знати правду. Але влада цієї правди не хоче... От  в Україні є свій геній – Ліна Костенко. Ви її колись бачили по телебаченню?
 
– Відомо, що вона не дуже хоче там бувати...
 
– Стоп! Вона хоче. Просто коли Президент Кучма їй вручав орден, вона його не взяла і кинула йому в пику. Ще й додала: «Я не хочу мати такої ж нагороди, як у Лазаренка». Президент Ющенко також хотів із нею спілкуватися, пані Ліна погодилася! Приїхали спецслужби і почали шукати якісь «жучки». Вона їх прогнала і сказала: «Не хочу бачити ані вас, ані вашого Президента». У недемократичній державі жити і творити – важко. Такі люди, як Ліна Костенко чи мій друг Григорій Кохан, не хочуть мати нічого спільного з нею.
 
– Відомо, що Ви пишете на кримінальну тематику. Вона є близькою Вам чи справа у заробітках: детективи завжди непогано продавалися?
 
– Я раніше писав вірші.  Потім перейшов на гумор. По радіо транслювалися такі програми «А ми до вас в ранковий час» чи «Від суботи до суботи» –  там завжди вучали мої твори. Згодом почав писати детективи. Тепер на моєму рахунку – публікації у найпрестижніших серіях Росії. В Україні моїми книгами відкрито три серії : СБУ – сучасний бестселер України; СУД – сучасний український детектив; ДПА – детективи, пригоди, архіви.  Останню цьогоріч визнано книжкою лютого в Україні.
 
– Чому Вас цікавить кримінальна тематика?
 
– Наше життя – суцільний кримінал. Хіба ви не бачите, що у нас щодня когось ображають, вбивають, ґвалтують?
 
– Серед Ваших прообразів і  персонажів є реальні і всім відомі люди…
 
– …Володя Кліванський, київські авторитети, всесвітні авторитети.
 
– Ваші розповіді про них, як правило, відрізняються від офіційних версій слідства. Тим фактам, про які пишете Ви варто довіряти? Вони достовірні?
 
– Не завжди. Я ніколи не стверджував, що пропагую істину в останній інстанції. Є фахівці. Скажімо, Олександр Сохацький – перший заступник управління МВС України у Волинській області. За рівнем поінформованості мені важко змагатися з ним. Але він знає все, та не все може сказати. А я навпаки.
 
– Кліванський, по-вашому, був бандитом?
 
– Ні.
 
– А чому тоді в нього така репутація?
 
– Найвідоміший у Луцьку домобудівельник, ім’я якого я не маю права розголошувати без його згоди , розповів про такий факт... Одного дня до нього приїхав Володя, сказав, що йому потрібно скількись там будматеріалів, і пообіцяв за два дні віддати гроші.  Із тим же проханням звернувся й співробітник прокуратури. Кліванський віддав гроші, як і обіцяв, а служитель закону – ні. То хто – бандит?
 
– Ще один відомий луцький «авторитет» Олександр Стукан зараз за гратами. Що можете сказати стосовно цієї людини?
 
– Я був у нього в тюрмі. Спочатку зателефонував до начальства: мовляв, я –Сергій Бортніков, письменник... Думав, мене ніхто не знає, але виявилося – навпаки! Думаю, чому, я ж не Курков і не Кокотюха... А потім – здогадався! Стукан має мої книжки, й оперчастина їх усі перечитала.
 
– Стукан сидітиме за гратами до кінця життя. Смертну ж кару давно скасували... Це –  правильно?
 
– Її потрібно повернути. Є люди, які ніколи не виправляться. Те, що він перед смертю скаже: «Люди, пробачте», нікому не потрібно. У нас чомусь перемагає гуманістика. В усьому. Це ж стосується і бездомних собак. Захисники тварин ходять і плачуть: «Собачку вбили». Стоп, а скількох людей він покусав? Одна людина має бути вище від тисячі собак.
 
– Ви знаєте людей із кримінального світу і з правоохоронної системи. Вони відрізняються за своєю природою?
 
– Це люди з одного і того ж світу.
 
– Ви змогли б працювати у тюрмі?
 
– У виправних заходах працюють зовсім інші люди, не такі, як у системі МВС. Більш співчутливі, справедливі... Позаторік вперше в Україні героя мого роману «Похорон країни» Володимира Пунька випустили на волю після того, як книга побачила світ. Зараз він отримує пенсію, виступає перед учнями в школі, займається бізнесом. От що значить сила слова!
До речі, в Інтернеті вельми жваво обговорюють цей твір. Один пише: «Така хороша книга і всього десять гривень», інший: «Класна книга «Похорон країни», шкода, не пам’ятаю, хто її написав»...
 
 
– Але чи була якась компенсація Пунькові за те, що його несправедливо засудили?
 
– Ні, не було. Але з його боку не було й позову, бо він знав, що нічого не доб’ється. І таких зламаних доль в Україні тисячі. Ось і зараз я вивчаю вирок одного лучанина, котрий ні за що (на мій погляд) відсидів 10 років... І не можу зрозуміти опера, який на суді стверджував, що не пам’ятає, скільки відтворень подій було за його участю... А де ж службова документація?
 
– Ви говорите про правосуддя 90-х. А зараз ситуація змінилася?
 
– Змінилася. Нема бандитів, є – менти.
 
– Тим не менше Ви разом з кінорежисером Григорієм Коханом збиралися писати сценарій для фільму про українську міліцію...
 
– Було багато публікацій стосовно цього... Ми дійсно написали сценарій до фільму «Народжена незалежністю». Але ідейний натхненник серіалу несподівано пустив собі дві кулі в голову.
 
– Ви про Кравченка?
 
– Так.
 
– До речі, навколо смерті колишнього міністра внутрішніх справ також багато таємниць. Він міг себе вбити?
 
– Для чого таке запитувати? Ви ж сама знаєте відповідь на запитання. Те ж саме по Кирпі... Його дружина і діти два роки ходили по Києву і вимагали правди про смерть свого батька і чоловіка. Але правда нікому не потрібна.
 
– Чому зі смертю Кравченка була похована ідея фільму про українську міліцію? Ви не захотіли працювати з людьми, які після нього очолювали МВС?
 
– Вам, можливо, буде важко це зрозуміти... Але спробую пояснити... Коли Кохану мало виповнитися 75 років, я зателефонував одному із заступників міністра ВС і попросив привітати режисера «Народженої революцією» з ювілеєм. Той погодився. Але згодом зі мною зв’язалася дружина Кохана і сказала: «Сергей Иванович, это – одиозные фигуры. Мы не хотим иметь с ними  ничего общего». Все. Як я можу піти всупереч волі Кохана?
 
– Чи буде розкрите вбивство Сергія Швачки (начальника  луцької  міліції – «ВН»)?
 
– Ні.
 
– Вам відомо про його подробиці?
 
– Всі все знають і розуміють, але ніхто ніколи не скаже правди..
 
– Про що Ви зараз пишете?
 
– Своїми творами я хочу розповідати людям правду, якою б гіркою вона не була. Багато колишніх бандитів в України давно стали великими бізнесменами, більше того – політиками, депутатами, урядовцями... Вони не хочуть змін і ніколи не прийматимуть законів, які б полегшили життя пересічних громадян...
 
– Що варто зробити для того, щоб Україна була країною для людей, а для авторитетів?
 
– Потрібно змінити систему влади. Щоб народ мав механізм контролю над нею. Простішими словами, тримав владців «на гачку».
 
Розмовляла Оксана ЛУКАШУК

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---