«Ukraїner» в Луцьку: як і для чого створювався проект

Як завдяки проекту, що існує за кошти волонтерської підтримки змінюють уявлення іноземців про Україну, популяризують історії цікавих, але майже нікому невідомих людей та відкривають маловідомі унікальні місцини на кшталт «Поліської Венеції», розповів лучанам один з авторів проекту Богдан Логвиненко.

Гутірка з журналістом, письменником, автором проекту «Ukraїner» Богданом Логвиненком відбулася 12 травня під час фестивалю «Lutsk Food Fest».

Богдан Логвиненко розповів, що проект з’явився від того, що йому та багатьом його друзям не вистачало комунікації України зовні: хотілося красивих відео, текстів, будь-яких матеріалів про Україну, які ілюструють Україну, розповідають про неї. На той момент було декілька відео Мінекономрозвитку, кілька відео до Євро-2012, а решта популярних відео про Україну в інтернеті були смішні відео про політиків – про те, як вінок падає на Януковича тощо. Якщо казати про візуальний образ, здебільшого Україну знали за смішними політиками, спортом та катастрофами. Розуміючи це, вирішили зробити проект, який розповідатиме про те, що насправді відбувається в Україні. Таким чином, у червні 2016 року розпочалася експедиція Україною, яка охопила всі історичні регіони країни в межах українських кордонів. За три роки проїхали сто тисяч кілометрів всередині країни. За цей час зняли приблизно 200 історій, які зараз можна переглянути на youtube-каналі проекту.Є декілька форматів: документальні відео-історії, яких вийшло вже 130; відеоблоги, де показують, як учасники проекту подорожують Україною (близько 100); короткі відео про Україну, які транслюються декількома телеканалами, в потягах інтерсіті та деяких аеропортах (ще до сотні). Зараз проект перекладається вісьмома іноземними мовами. Це стало можливим завдяки тому, що до ідеї долучилися понад 300 волонтерів, є офіси проекту в різних країнах. Є грузинська, чеська, англійська, польська, німецька та інші мови.

Проект розпочинався з кількох людей, які долучилися до Богдана Логвиненка на старті – його знайомих оператора, фотографа, які поїхали в найпершу експедицію. На той момент навіть не знали, який вигляд матиме кінцевий продукт. Автори проекту мали бажання, але не до кінця розуміли, як його втілити. Найбільшим побоюванням було те, що проект некомерційний, це громадська організація, тобто, прибутки витрачають на подальше існування проекту. Найбільший страх спочатку був у тому, що просто не вистачить грошей для поїздок та продовження зйомок. Коли на старті проекту долучилися п’ять великих партнерів, зрозуміли, що це потрібно. Перше повідомлення про запуск проекту у facebook мало шалений резонанс, його перепостили 3-4 тисячі користувачів, люди на вулиці казали, що це класна ідея.«Зніміть історію про мого діда»: як обирали ідеї для проекту

Для проекту не роблять історій на замовлення когось, хто може дати їм якісь бенефіти, намагаються обрати з кожного регіону ті історії, які для цього регіону є знаковими. Перед кожною експедицією робили анкетування, де кожен мешканець того чи іншого регіону міг заповнити анкету і порадити когось чи якусь локацію. Наприклад, на Галичині та Волині було 300-400 локацій та героїв, з яких мусили обрати 10-15, оскільки неможливо зняти більше протягом трьох тижнів. Це був важкий та свідомий вибір, проводили декілька відборів історій і в результаті інтерв’ювали тих, хто може потенційно увійти до списку історій. На етапі відбору консультувалися з різними державними інститутами – інститутом історії, інститутом фольклористики, щоб в результаті зробити кожне відео максимально знаковим. Більшість відео мають субтитри вісьмома мовами окрім української.

«Найчастіше було: «О, це мій дід, ви маєте приїхати і його зняти». Це найпопулярніша анкета. Більшість людей вважають, що якщо у них є історія, яку вони не можуть описати, вона все одно варта, щоб її зняти, тому що це рідний дід. Таких було найбільше, або історій на кшталт: у Маріуполі дівчина заповнила анкету і написала, що там є ставок і вона, лише переїхавши до Києва, зрозуміла, наскільки цінний цей ставок. Хоча це звичайна водойма, в якій немає нічого особливого», - розповідає Богдан Логвиненко про відбір історій для проекту.Отже, багато історій відсіювалися на першому етапі, але останній етап перед експедицією був найскладнішим – з 30-40 історій треба було вибрати 10-15. Тоді кожен висував аргументи про те, яка історія може більше вразити, бути більш знаковою. Бували випадки, коли про ту чи іншу особу вже багато писали в медіа, і, приїхавши до неї, учасники проекту розуміли, що історія настільки перебільшена, що їм немає що там робити.

Були й інші історії, наприклад, про скульптора Валерія, якого не знав ніхто окрім кількох його сусідів. Про цього скульптора та художника-самоука записали історію, який створював роботи у своєму селі і віддавав у сусідні Великі Сорочинці у школу. Для матеріалу придумали продовження. У соцмережі Богдан написав, що хоче звозити Валерія в Грецію і для цього треба 40 тисяч гривень. Хотіли зняти про це документальний фільм. Необхідну суму зібрали за три години, за два дні було вже 115 тисяч. За місяць поїхали в Грецію, нині можна переглянути про це відеоматеріал, а восени вийде документальний фільм. До Валерія учасники проекту потрапили цілком випадково – його ніхто не знав, тож не міг про нього розповісти. Проїжджаючи повз, зауважили скульптури, тому вирішили зайти в гості до чоловіка. Його історія стала однією з ключових історій проекту, тому що це був перший їхній повноцінний документальний фільм.Часто бувало так, що приїжджали на якесь місце і абсолютно не розуміли, що там відбувається. Таке було на Поліссі у Рівненській та Житомирській областях. Там є декілька сіл, де займаються бортництвом. Богдан Логвиненко не знав, що я така професія як бортник (в енциклопедії вона вказана як така, що зникла ще у 19-му столітті). Бортники – це бджолярі, які збирають дикий мед у лісі, підвішуючи на деревах величезні вулики. Інших пасічників вони називають «рамочниками». Ліс поділений між бортниками, кожен вулик має бути на відстані 500-700 метрів один від одного. До того моменту про бортників було лише одне аматорське відео на youtube, а зараз є декілька іноземних фільмів про представників унікальної професії: після виходу сюжету до авторів проекту зверталися телевізійники з Польщі та Чехії, де бортники справді зникли ще у 19-му столітті.

«Ukraїner» на Волині та Поліссі

Щодо Волині, він зауважує, що нещодавно вийшла історія про луцького скульптора Миколу Голованя, була історія про Василя Рижука, який висаджує чорнобривці і соняшники вздовж доріг. Полісся зі Світязем був першим регіоном, який знімали для проекту, Волинь цьогоріч стала останнім. Полісся він відзначає як дуже колоритний регіон, наприклад, тут знімали відео про співи Полісся у селі Сваловичі: раніше тут плавали човнами до сусідніх сіл, до церкви. Це було цікаво, тому що всі знають «українську Венецію» - Вилкове, що на Одещині, але ніхто не знає про Сваловичі, де лишилося 20 мешканців. Одна з бабусь погодилася проплисти човном на камеру, співаючи. Це відео стало одним з найпопулярніших.
Проект зараз існує за рахунок донейту, волонтерами, які сприяють проекту, є жителі усіх областей України та ще 32 країн. За кілька місяців вдалося зібрати півмільйона гривень, співпрацюють також з міжнародними донорами, запускатимуть декілька спеціальних серій: за рік планують відзняти 15 національних меншин. Нещодавно закінчили зйомку гагаузів біля Болгарду на Бессарабії. Їх показуватимуть через їхнє традиційне свято, де збирається кілька сотень людей.Основну експедицію зараз здійснюють за кошти підписників, решту проектів реалізують спільно з кимось. Так, з’явився проект про об’єднані територіальні громади. Зараз знімають десять найкращих ОТГ, які хочуть показати іншим як приклад. Так, є громади, які зробили у себе неймовірні речі: нещодавно вийшла історія про Байковецьку ОТГ на Тернопільщині, яка побудувала обсерваторію на території школи. На території громади побудований завод з виробництва електроніки для німецьких автомобілів, тож громада отримує значні кошти податків до свого бюджету.Майбутнє проекту: книга двома мовами та нове трирічне коло експедицій

Свого часу подорожі Богдана Логвиненка південно-східною Азією стали основою для книги «Перехожі». Проект «Ukraїner» стане приводом для однойменної книги, яка не буде його авторською, а стане збіркою усіх історій. Книгу презентуватимуть 18 травня, зараз відбувається її попередній продаж і вже замовили до 1,2 тисячі примірників. 24 серпня видадуть англомовну версію книги.

Зараз розпочалося нове коло експедицій проекту, яке триматиме три роки. Кожні три роки хочуть здійснювати нову подорож Україною та відкривати нові історії, адже ці історії невичерпні і маючи три тижні на регіон неможливо їх охопити. Зараз розпочали нову подорож Приазов’ям. Окрім того, з’явилися спецпроекти: вже згадані об’єднані громади, нацменшини. Цікаво, що в Україні є албанські, німецькі, болгарські села, що мало пов’язані з історичними батьківщинами: албанці в Албанії не мають і гадки про албанські села в Україні. Ці історії планують одразу перекладати мовами нацменшин і таким чином прокладати містки між країнами. Йдеться, наприклад, про такі нацменшини, як болгари, словаки, турки-месхетинці, кримські татари, румуни, угорці, поляки тощо.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---