Андрій Макарчук - про кров на Майдані, перемогу Революції та розкіш Межигір’я

Революція гідності змінила нашу свідомість. Серед тих, кому була небайдужа доля країни і хто одним із перших приєднався до боротьби за справедливість, був і Андрій Макарчук. Як усе розпочиналося і, які це має наслідки для нього сьогодні, він розповів Інформаційному агентству Волинські Новини.

… Моя боротьба розпочалась тут, на Волині. Пам’ятаю ту ніч, коли вперше вийшов на Театральний майдан. Вже тоді було розуміння того, що банальним протестом все це не закінчиться, люди не мали наміру поступатися диктаторському режиму Януковича, а те злочинне угрупування, бо по інакшому я його назвати не можу, не хотіло втрачати «владного корита». В що це переросло потім, думаю, нагадувати не потрібно, бо це все у пам’яті кожного - сотні смертей, скалічених людей, кров, сльози.

Тоді ми вистояли, перемогли… Та протягом останнього часу я все частіше задумуюсь про те, чи це варте того, бо скинувши одного диктатора, до влади ми привели іншого. Та ми прийняли і цей виклик, наша боротьба продовжується, і головне завдання сьогодні – не змарнувати ще один шанс змінити країну.Після революційних подій на Волині мені довелося побувати й у Києві. Я з своїми хлопцями не знав нікого, не вступав у жодні сотні, взводи чи групи. Ми не намагались десь «засвітитись» чи «пропіаритись», тому одного дня просто зібралися і поїхали власним автомобілем на Київ. Достеменно ніхто не знав, що там відбувається. Тому говорити, що тоді не було лячно, це було б лукавство. Їхали колоною з автобусами, що відправлялися з Волині, бо ж кругом блокпости, а часу не можна було гаяти.

Скажу відразу, що їхали без будь-якої підготовки та екіпіровки, одним словом, у невідомість. На наш подив, жодного разу нас не зупиняла міліція, та й взагалі на дорозі ми її не бачили, бо ж були прецеденти, коли автобуси просто не пропускали на Київ. Як згодом виявилось, це вже був кінець і, водночас, початок нашої боротьби, та тоді ще про це ніхто не знав.Прибувши в ночі, нас направили в Міністерство аграрної політики. Просто на підлозі спали сотні бійців, змучені, але оптимістично настроєні. Відпочивати не довелося, бо ж відразу пішли на Майдан. Кругом барикади, хлопці, які стояли на охороні, але силовиків не було видно. Нам говорили, що це «затишшя» перед бурею. З самого ранку ми заступили в наряд у складі груп швидкого реагування, тобто вийшли на передній край, попереду нас вже була «ворожа» територія, тому атаки очікували щохвилини.

З чим йшли? Та ні з чим, з простими дерев’яними палицями. Відпрацювавши крайні позиції, ми повернулися у вищезгадане міністерство, готувалися до штурму. Прийшов старший групи і сказав, що в нас є час подумати, чи підемо ми на штурм, бо це особиста справа кожного. Все зваживши, ми готові були йти вперед, залишалося тільки чекати…Та через короткий проміжок часу надійшла інформація, що жодного штурму не буде, Янукович втік, спецпідрозділи «Беркуту» та внутрішніх військ відходять з Києва. З одного боку, я був дещо розчарований, що приїхав так пізно і не зміг стати поруч із тими хлопцями, що кували нашу перемогу тут, в столиці. А з іншого боку, мене переповнювала радість, що Революція Гідності все ж таки перемогла.

Та, виявляється, це ще був не кінець. Через кілька хвилин надійшла інформація, що люди сотнями йдуть на Межигір’я, треба було не допустити свавілля, адже всі ці розкоші належали державі. Двома автобусами ми вирушили в селище Нові Петрівці в резиденцію Януковича та не доїхали. Сотні і тисячі людей заполонили дорогу, довелося вийти і йти ногами.

Та все ж ми прибули вчасно. Сказати, що я був шокований побаченим, це нічого не сказати.Будинки, басейни, яхти, власний зоопарк, харчові лабораторії, гаражі з дорогими автомобілями. Все це за день обійти було неможливо. Всі просто дивувалися, навіщо одній людині стільки?

Після одного дня охорони Межигір’я, нам вже відверто сказали, що революція остаточно перемогла. Оцінивши ситуацію, ми вирішили повернутися до Луцька. Вже потім нам стало відомо про те, що зникли ті дорогі автомобілі з гаражів Януковича і ще багато іншого. Та добре, що ми не були свідками цього свавілля, бо коли я йшов на Майдан, то не переслідував жодних корисливих цілей.Та сьогодні мене все частіше переслідує думка, чи не було це все намарне - сотні життів на Майдані, тисячі життів на сході України і це в той час, коли наші чиновники, які прийшли до влади на крові наших Героїв, продовжують красти та торгувати з окупантом, тим самим підіграючи ворогу.

На завершення скажу, що якщо там, зверху, хтось переконаний, що його вже не спіткає доля Януковича, то він глибоко помиляється…

Петро Сосницький

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---