USD 39.00 39.40
  • USD 39.00 39.40
  • EUR 39.25 39.50
  • PLN 9.76 9.94

«Ми відрізняємося від Заходу тим, що не можемо довести до логічного завершення навіть добре почате», – Малиновський

26 Листопада 2019 18:37
Консультант з юридичних питань Асоціації міст України, доктор політичних наук Валентин Малиновський як ніхто достеменно знає історію і сучасність державної служби на Волині. Днями він став гостем програми «Про життя» телеканалу «Аверс», де розповів про свій шлях у царині державотворення, викладацьку діяльність, перші уроки політичної грамотності від діда Михайла.

Валентине Ярославовичу, що стало причиною такого крутого повороту в житті, коли молодий чоловік після закінчення інституту культури раптом опинився у царині, з якою пов’язують аж ніяк не творчість?

Так, значна частина мого життя проходила в царині мистецтва, музики. У нас в сім’ї взагалі всі музиканти. У нашій родині це було пріоритетом. Але коли почалася перебудова і в Україні, як і в інших республіках, стали зароджуватися масові рухи за суверенітет, з перших днів утворення Народного Руху я загорівся бажанням зробити щось корисне для України. Найперше – щоби вона стала самостійною державою, щоб українці почувалися комфортно. І коли в нас у Рожищі створювалася міська організація, ми з колегами туди вступили й створили осередок Руху. Відтоді розпочалася моя політична діяльність. Не думав, що це переросте в державну службу. Ми почали боротьбу, Україна здобула незалежність. До речі, ми не очікували, що це все так швидко відбудеться. Налаштовані були на мінімум років десять боротьби. Але історичні обставини склалися так, що в 1991 році відбувся заколот, у Росії Єльцин пішов на повалення системи, Україна фактично йшла у фарватері Російської Федерації, усе відбулося дуже швидко й у 1991 році ми здобули незалежність. І ось тут виникло питання кадрів, тому що в Україні їх не було в достатній кількості. Адже всі працювали в умовах, коли домінувала комуністична партія, всі інші органи були її додатком, тому була потреба в нових кадрах, які вже могли б по-новому здійснювати управління. Тоді відбулися перші місцеві вибори, і я на них переміг, став депутатом обласної ради від Рожищенського виборчого округу. Я став першим депутатом, який не був комуністом. Коли виникло питання, що рухівцям треба йти в органи влади, то наша районна організація, яку я очолював, рекомендувала мене на роботу в районну раду, де тоді звільнилася посада керівника апарату. Ось так я неочікувано потрапив в органи влади. Це був 1992 рік. І відтоді почалася моя кар’єра державного службовця.

Чому перший склад обласної ради називають демократичним?

Усі скликання, які були до того, – існували за Радянського Союзу. Скликання 1990 року було таким, де з’явилися альтернативи, до виборів були допущені кандидати не від компартії. Хоча на той момент компартія робила все, щоб Народний Рух не брав участі у виборах. Його просто не реєстрували. Це була громадська організація, яка до виборів не була допущена. Тому рухівці реєструвалися від товариства «Просвіта», від «Зеленого світу», від «Товариства Лева» тощо. Але вже якраз на цих виборах представники сил, які боролися з комуністичною системою, зайняли дуже багато місць в органах влади, особливо міських, обласних, а у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях більшість була сформована з опозиції. Зокрема В’ячеслав Чорновіл став головою Львівської обласної ради. Тому це скликання повністю відрізнялося від минулих, де домінували комуністи і ради фактично були додатком до обкомів і райкомів партії.
А як тоді комунікували в радах?

На початку комунікація була дуже важка, ми не сприймали одне одного. Сиділи затяті комуністи, які горою стояли за збереження Радянського Союзу, і прийшли ті, хто хотів його розвалити і щоб Україна здобула незалежність. На початках засідання рад були дуже складні. Рухівцям було важко ухвалювати рішення, бо на Волині пройшло більше комсомольців і комуністів. Але з часом почали притиратися. І вже коли наша держава здобула незалежність, моноліту компартії не стало. Почався консенсус. Окремі комуністи стали державотворцями і з ними було нормально працювати. Яскравий приклад – на жаль, вже покійний Володимир Блаженчук, який був другим секретарем обкому партії. І коли постало питання, хто стане головою обласної ради, то комуністи висунули першого секретаря обкому партії Павленка. У нас в обласній раді був демократичний блок, ми провели переговори з Володимиром Блаженчуком, бо розуміли, що наш кандидат не пройде. І всупереч рішенню компартії було висунуто його кандидатуру. І він переміг. Це стало надзвичайно великим здобутком для нас, волинян, що переміг не ставленик, якого затверджували у Києві чи Москві, а альтернативний комуніст, який мав демократичні погляди, до того ж, був волинянином.

У 1992 році ви прийшли працювати в апарат ради. Потрібно було шукати кваліфікованих працівників, людей із новим мисленням. Ви були готові до такої масштабної роботи? Адже потрібно було не тільки господарювати й управляти, а формувати нову кадрову політику.

У принципі, був готовий. Я завжди, якщо кудись іду працювати, бачу перспективу, мету, яку перед собою ставлю, і чого хочу досягти. Але одному чи двом або трьом зробити щось у районі було надзвичайно важко. У раді 1990 року були голови колгоспів, керівники підприємств – люди, які чекали, що все повернеться. Було складно ламати цю систему. Але я робив усе, що було в моїх силах. Розумів, що мені потрібні знання, не лише базова вища освіта, а спеціалізована у сфері управління. Тому за першої нагоди вступив до Української академії державного управління при Президентові України. Фактично, був серед перших її випускників. Отримав там потужні знання у сфері держуправління.

А хто викладав там?

До академії я вступив у 1995 році. А нині це Національна академія державного управління при Президентові України. Це унікальний заклад, створений першим на теренах колишнього Радянського Союзу. Його створив виходець з Канади, українець Богдан Кравченко. Цей чоловік, живучи в Канаді, як тільки Україна здобула незалежність, зрозумів, що треба створити школу, яка готувала би управлінців. Він заснував інститут, разом з Міністерством освіти знайшов кошти і домовився з дуже потужними навчальними закладами США, Канади, Франції, Великобританії, Німеччини, щоб вони допомагали підручниками, викладачами, ліцензував програму, яка згодом сертифікувалася з Університетом Північного Лондона у Великобританії. Тому десь відсотків 40 предметів у нас читали викладачі з цих країн, тобто провідні науковці в сфері публічного управління. Наша програма була насичена курсами, які вже адаптовані в цих країнах. Більше того, у нас було заплановано там цілий місяць стажування. Ми вивчали іноземні мови, згодом складали відповідні тести і їхали на стажування.

Ви бачите зараз втілення хоча б чогось із того, що вивчали? Ви ж не просто здобували освіту, а хотіли це все втілити в країні? І загалом – чи можна було ті знання реалізувати в Україні?

Цей вищий навчальний заклад був побудований на французькій системі. У Франції є Вища школа адміністрації. Я якраз стажувався в Парижі, ми були в цій школі. Це унікальний заклад, де готують усі вищі кадри країни. Тобто якщо ти не закінчив цю школу, то не обіймеш керівну посаду. Програми наші були схожі, але у Франції була відпрацьована система працевлаштування, діяла рейтингова система і кращі слухачі обіймали вищі за рейтингом посади. Це дуже стимулювало вчитися. У нас такого мотиваційного моменту не було. У нас закінчуєш академію – і абсолютно невідомо, де й ким ти будеш. Усе залежало від знайомств, від родичів тощо. Тому наша модель почала пробуксовувати і стала неефективною. Академія постійно випускає значну кількість магістрів державного управління (тепер публічного управління), але якщо ти найкращий, немає гарантії, що матимеш кращу посаду, бо в того, хто гірше вчився, знайомий чи родич працює в міністерстві. Оце біда України. Коли ми закінчували навчальний заклад, то вже відчували цю проблему, збирали підписи в Адміністрацію Президента, аби зробити таку модель, як у Франції, але ніхто нічого не зробив. І деякі особи, які вкрай рідко ходили на заняття, отримали дуже серйозні посади, а ті, що старалися, не отримали нічого. Ось чим ми відрізняємося від Заходу: ми не можемо довести до логічного завершення навіть добре почате. Сьогодні стоїть питання майбутнього цієї академії: або вона стає ефективним інструментом поповнення кадрів, або перестає функціонувати, тому що в нинішньому форматі штампування дипломів вона нікому не потрібна.

Але ж як без такого ґрунтовного навчання? Ми ж бачимо Верховну Раду, тобто результат того всього.

Верховна Рада – це депутати. Депутат іде на вибори за закритим партійним списком. Від нього вимагається професіоналізм, а його немає і не може бути, тому що людина ніде не працювала взагалі. Але у випадку, коли ми говоримо про парламент, це законодавча гілка влади, де треба добре знатися на законотворчості. Коли ми говоримо про уряд, обласні, районні адміністрації, це вже практично діяльність із втілення рішень, законів тощо, тут не заховаєшся за спину фракції. Тому нині й досі стоїть питання стосовно голів обласних адміністрацій, я вже не кажу про голів районних адміністрацій. Це очевидний кадровий голод. Знайти кандидатуру в депутати нескладно, бо там немає такої персональної відповідальності, а очолити область – дуже серйозна відповідальність.

Той голод можна вдовольнити? І скільки часу потрібно, аби в нас сформувалася система державної служби такою, якою ви хотіли б бачити її в ідеалі?

Я скажу, як це роблять у розвинутих країнах. Фактично ця модель передбачає, що головні кадри готують в середовищі політичних партій. Тобто саме партії є відповідальними за підготовку кадрів, адже всі вищі органи влади формуються за партійними ознаками. Міністр не проходить жодних конкурсів, тестувань. Це політична фігура із середовища партії, яка очолює цілий напрямок державного управління. Хіба є навчальні заклади, де готують міністрів чи президентів? Тому політична партія, яка є серйозною, має працювати над тим, щоби кращі кадри просувалися, і коли партія перемагає на виборах, у них був готовий цей кадровий потенціал.

Виборці мають усвідомлювати, що вони відповідальні за ту владу, яку обирають, бути свідомими того, що партія підготує команду, яка прийде і буде працювати на народ, на Україну. Наразі ми не готові констатувати, що таке є в державі.

Ще біда в тому, що на кожних виборах у нас нова партійна пропозиція. Деякі партії сходять з дистанції до наступних виборів. Виборець приходить на виборчу дільницю і дивиться на нові партії, що з’явилися пів року тому. У нас немає сталої партійної системи, де справді були б партії традиційні, розкручені, де кадри готувалися б не рік чи пів року, а протягом тривалого часу. Як це є у Великобританії чи США. А так є велика робота для міністерства юстиції знімати з реєстрації партії, які не беруть участі у виборах, бо їх зареєстровано 352, а може, вже й більше. Це має бути спільна робота і громадян України, виборців, і політичних партій, бо іншого механізму заміщення державних посад у нас не існує. Лише партійна система. Але разом з тим, кожна людина, яка себе бачить в цій сфері, теж має робити все від неї залежне, щоб не очікувати, а справді йти і перемагати на виборах та працювати, якщо вона має здібності. Кажу зараз про місцеве самоврядування. Ніхто не заважає будь-якому громадянину висувати свою кандидатуру на посаду сільського, селищного, міського голови. На рівні місцевого самоврядування більшу роль, аніж партії, відіграє особистість. Люди, коли голосують за голів громад, звертають увагу не на партійність, а на особисті риси. І той, хто має лідерські якості, може втілювати напрацювання вже на рівні громади, показувати свої вміння і потім, якщо він ефективний менеджер на цьому рівні, переходити на вищі щаблі. І треба сказати, що реформа децентралізації якраз дає можливість це робити. Я просто вражений не так створенням громад, як тим, що децентралізація народжує ось цих лідерів. Із часом ці люди можуть очолити і майбутні повіти, і райони, і на центральному рівні.

Ви у державній службі 22 роки. На Волині за останні років 30 мало хто вас не знає із тих, хто хоча б трошечки був дотичний до держслужби. За цей період ви бачили багатьох молодих людей, які приходили в систему державного управління з дипломами про вищу освіту. Що спонукало вас, окрім державної служби, провадити ще й викладацьку діяльність?

Коли я закінчив академію і приїхав на Волинь, уже маючи серйозні знання, хотів їх передати комусь. Пішов у Волинський державний університет і запропонував читати курс «Державне управління». Тоді юридичний факультет очолював професор Валентин Долежан, а на історичному був Богдан Ярош. Вони обоє зацікавилися такою співпрацею. І я почав викладати на цих двох факультетах – для юристів і політологів. Тоді не було з чого викладати. Я мав багато конспектів, напрацьованих в академії, а студентам не було з чого готуватися. Мені стало шкода їх. І я взявся писати навчальний посібник. Перша моя книга – «Державне управління». Це зайняло десь два роки, і в 2000 році вона вийшла. На тоді в Україні це була перша книга, за якою можна було вчитися в наших університетах. Тираж був усього 500 примірників, і вони розійшлися за кілька місяців по всій Україні. Важливо, що в цій книзі я систематизував усі знання з науки державного управління. Через два роки вийшло друге видання, і знов воно розійшлося. У 2009 році було третє видання. І сьогодні ця книга й ще пішла б, але просто в мене на це бракує часу і сил.

Скільки часу потрібно, щоб підготувати таке ґрунтовне видання?

Кожна книга, яка виходить, суттєво відрізняється від попередніх за часовими рамками, затратами зусиль, фінансів тощо. Є книги, які можна писати, сидячи за комп’ютером удома, маючи певні знання і літературу, яка зібралася. А є книги, для написання яких треба постійно працювати в архівах, у бібліотеках, виїжджати в інші міста. От, наприклад, «Становлення і розвиток місцевого самоврядування Волинської області» – це історія і розвиток органів влади на Волині за 10 років. Це була суттєва робота в архіві обласної ради, в обласному та міському архівах, плюс мої документи. Її писав набагато довше, ніж книгу «Публічна служба в Україні», де використовував законодавчі акти, які можна взяти з офіційних джерел в інтернеті. Тож буває, що на написання йде рік, а буває – і два, три, чотири.

Якби можна було повернути час і ви, молодий випускник Рівненського інституту культури, стояли перед вибором, це була би творчість, політика чи державотворення?

Напевно, віддав би перевагу державотворенню. Мені більше до душі робити конкретні справи для розбудови України. Тому й у політику пішов, щоб реалізувати можливість спочатку цю Україну створити. І вже коли вона постала, я відійшов від політики й почав робити реальні речі. Багато моїх колег-рухівців тоді кричали «Ганьба!» й тепер роблять те саме. Всі президенти, всі Верховні Ради погані, Україна все йде не туди і так далі. А що ти для того зробив? Треба йти і працювати. І я, коли Україна стала незалежною, ухвалив рішення робити все, що можу і вмію на конкретному місці – чи це державна служба, чи муніципальна, чи викладацька діяльність, чи от зараз децентралізація.

На життєвому шляху вам зустрілися люди, яким ви вдячні і які повпливали на ваш досвід, життєву мудрість?

Це Володимир Блаженчук, у команді якого я працював, Богдан Ярош, який відкрив мені дорогу до викладацької діяльності, мій науковий консультант, коли я писав докторську дисертацію, доктор політичних наук, професор Микола Головатий. Але найбільшу науку мені дав мій дід Михайло Малиновський. Я народився у його домі, жив там до першого класу. Дід був дуже грамотною людиною, постійно мені роз’яснював, що відбувається в світі. Він слухав «Голос Америки», ВВС на німецькій хвилі. Я по телевізору бачив, що відбувається, приходив до діда із запитаннями, і він мені все розкладав по поличках. Напевно, завдяки йому і зародилися та моя любов до політики, вміння аналізувати і знаходити правду з різних джерел інформації. І, звісно, мама віддавала все, що тільки можна, аби я став людиною.

Що ще собі запланували і хочете втілити?

На цьому етапі – завершити процес децентралізації. Ми маємо закінчити формування базового рівня у Волинській області, створити нові повіти, які відповідали б запитам та інтересам волинян. Це завдання, які, думаю, будуть реалізовані в 2020 році. Головне – побудувати в Україні нову модель публічної влади після внесення змін до Конституції. Я думаю, що буду брати активну участь в обговореннях цих змін під час формування нової системи органів влади. Якщо ми в Україні зробимо нову систему, яка, в принципі, зараз закладається, і проведемо реформу децентралізації, то суттєво змінимо управлінську модель, яка зможе надавати якісні своєчасні послуги населенню. Це найважливіше завдання – щоб людям стало комфортніше жити в селі, містечку чи великому місті. І щоб система відповідала ефективності, не була обтяжливою для бюджету, але могла виконувати завдання, які перед нами стоять.

А для душі й щоби серце заспокоїти?

Для душі – подорожі. Дуже люблю мандрувати. Раз на рік мушу побачити якусь нову країну. Частіше не виходить, бо дуже велика зайнятість. І, звісно, музика. Коли приходиш додому і вмикаєш класну музику – відпочиваєш душею.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 0

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Система Orphus