USD 39.60 39.84
  • USD 39.60 39.84
  • EUR 39.65 40.00
  • PLN 9.75 9.90

«Не хотів, щоб донька бачила мене таким». Історія колишнього наркомана з Луцька

18 Серпня 2021 13:14
Опинитися на самісінькому дні й знайти сили, аби відштовхнутися та виборсатися з тенет залежності. Не ховатися від персональних демонів, а подивитися їм у вічі, щоб назавжди позбутися. Визнати себе залежним і врешті стати вільним.

Це – історія лучанина Івана Гриника, який нині впевнено може сказати, що веде тверезе життя. І здатен простягнути руку допомоги тим, хто опинився там, де колись був він. Бо маючи досвід ін’єкційного наркомана, знає, як допомогти.

Він не ховає обличчя. Відвертий і щирий. З чіткими планами на життя та впевненим поглядом у майбутнє. Хоча був період, коли від нього майже всі відвернулися і здавалося, що годі вирватися з наркотичного виру, який засмоктував усе глибше.

«Моє дитинство було цікавим, можу навіть сказати – щасливим, пригадую чимало хороших моментів, – починає розповідь Іван Гриник. – Щоліта їздив до бабусі з дідусем у село Бірки Любешівського району. Ловив рибу, ходив по гриби, ганяв у футбол… Одне слово, робив те, що й більшість моїх однолітків».
Утім, розмірковує чоловік, десь щось пішло не так саме в дитинстві.

«Можливо, мені десь бракувало емоційної атмосфери, – припускає він. – Батько був військовослужбовцем, мама – медичним працівником. Вони були постійно заклопотані різними справами. А це були 90-ті. Я захоплювався тими крутими хлопцями з голеними головами, які мали фірмовий одяг, їздили модними автівками. Це мене просто заворожувало».

Крім того, каже Іван, у сім’ї військовослужбовця панувала залізна дисципліна. А так хотілося тої свободи, самоствердження! Тож зухвала поведінка була таким собі протестом, бунтом проти правил.
«Коли я приходив пізно додому, батьки запитували, де я вештався. А мені, вісімнадцятирічному, здавалося, що життя минає й треба поспішати, – сумно усміхається чоловік. – Знаєте, кожна залежна людина в душі – бандит, романтик, наркоман. Хоча переважає, звісно, наркоман. Шкода, що це починаєш розуміти лише згодом».

Він втікав у компанію, де було весело, хоча, зізнається, часто вони робили нехороші речі, хуліганили, вживали різні речовини.

«Я кудись біг, не маючи мети, не прагнучи розвиватися, комусь допомагати. Не розумів, до яких наслідків може призвести такий спосіб життя», – з прикрістю констатує Іван.

Чоловік пригадує: наркотики з’явилися в його житті, коли був підлітком. Спочатку спробував канабіс – заради цікавості.
«Було страшно, серце з грудей вискакувало, але все ж цікавість взяла гору і я спробував. І начебто й страшного нічого не сталося. Але перший крок було зроблено. І відтоді, десь прогулюючи з друзями школу чи навіть на перерві я міг собі дозволити покурити, – провадить Іван. – З часом прийшли складніші, набагато важчі наркотики. А потім оці мої гойдалки закінчилися ін’єкційним вживанням. Коли перший раз вколовся, усвідомлення того, що роблю щось страшне, мене певною мірою стримувало. Раз на місяць вколовся – і більш такого не роблю. Але минає час – і це хочеться повторити».

Дійшло до того, що Іван прокидався з думкою, як вколотися, аби можна було щось робити, взаємодіяти в соціумі.
«Коли не розкумарився, функціонувати просто неможливо, людина перебуває в такому пригніченому стані, що просто не може нічого робити, – розповідає про стани, в яких не раз перебував. – Агресія, злість, перепади настрою, причому миттєві. Думки настільки хаотичні, що докупи їх зібрати годі. Одне слово, в організмі відбуваються усі, які тільки можливо, порушення, руйнується нервова система».

Іван зізнається: у той період він не фільтрував друзів. Спілкувався і з людьми, які роблять хороші речі, але не гребував і контактами з тими, хто, так би мовити, по той бік соціуму.

«В один з моментів, коли у мене в житті все було погано, через мою залежність розвалювалася сім’я, хтось із тих людей запропонував мені вколотися. А я не відмовився. Бо хотів полегшити якісь свої страждання, – провадить Іван. – Уперше здалося, що я зрозумів те, що іншим людям не до снаги. Я їхав у маршрутці, йшов вулицею і зневажав людей, бо ж вони не зрозуміли сенсу життя, а я – осягнув. Оце і був кайф. Я був чемпіоном області з дзюдо, обіймав керівні посади, а тут спробував наркотик – і вважав, що кращого в житті нічого нема. Це відчуття ейфорії дуже затягує, хочеться повторити ще і ще».
Першу стадію ін’єкційної залежності Іван називає рожевим періодом, коли начебто ще є робота, гроші, але знову хочеться туди, бо пам’ять каже, що там, у наркотичному дурмані, було добре.

«Я як стандартний наркоман шукав цієї ейфорії. Звісно, ставало не краще, а тільки гірше, – веде далі чоловік. – Збільшувалася кількість наркотичної речовини, яку я вживав, погіршувалися всі життєві обставини. Я деградував до того стану, що сидів у гаражі, запивав різні препарати алкоголем і думав, як вкоротити собі віку, аби не завдавати страждань нікому й самому не страждати».

Зрозуміти, що дійшов до краю, що це вже точно дно й від нього пора відштовхуватися, Іванові допомогли рідні.
«Моїм справжнім янголом-охоронцем була і є мама. Вона була поряд, незалежно від того, що я робив і як поводився, – щиро каже Іван Гриник. – А бувало всяке. Я вимагав гроші, виносив з хати останнє, трощив меблі»…

Якось мама сказала: «Сину, я купила тобі путівку, поїдь відпочинь». Іван вирішив, що це саме те, що йому потрібно: просто відпочити, щоб позбутися тиску, тоді всі проблеми й борги самі собою розсмокчуться.

«Мама не сказала, що це реабілітаційний центр. Я поїхав туди, не маючи найменшого уявлення, що таке реабілітація, – пригадує. – Там пробув чотири місяці. Підкачався, став таким кремезним і сказав, що все зрозумів. Думав собі: от приїду, швиденько відновлюся в соціумі, налагоджу всі справи й усе буде гаразд».
Не дотримавшись рекомендацій, після чотирьох місяців Іван пішов з реабілітації і… через тиждень знову вживав наркотики.

Потрапивши завдяки мамі вперше на реабілітацію, Іван збагнув, що таке залежність. А вже геть згодом прийшло усвідомлення того, що він зробив не так, чому зірвався знову.

«За ті пів року я себе так загнав, що вже не виходив на вулицю без ножа. Мій наркотичний ряд розширився настільки, що я вже не перебирав, чим закинутися чи вколотися, аби лиш змінити картинку, – пригадує моторошні подробиці з минулого. – Коли батьки мене зачиняли в кімнаті, я відчиняв вікно, викидав останнього чайника й просив знайомого, щоб приніс мені що-небудь, аби тільки розкумаритися. Це було нестерпно і бридко – усвідомлювати, як скочуєшся на дно».
Наступного разу він уже сам знайшов реабілітаційний центр і поїхав туди.

Було довгих шість місяців реабілітації та ресоціалізації. Іван додає: цього разу він уже мав чітке розуміння того, чого хоче.

«У мене було свідоме прийняття того, що я наркоман, і що з цим треба щось робити, – каже він. – Сам зателефонував, сам попросився, сам поїхав».
Зізнається: найбільшим мотиватором змінити життя для нього стала донечка.

«Я не хотів, щоб вона бачила мене в таких станах, не хотів, щоб у неї за спиною шепотілися, що її тато – наркоман», – не приховує хвилювання.

Процес реабілітації не був простим. Іван зізнається: часто доводилося переступати через себе, аби змінитися. Але він мав чітку мету – зіскочити з голки назавжди.
«Я не раз плакав у процесі реабілітації. Це дуже важко, але це працює, – переконаний він. – Якихось чітких планів на життя у мене тоді не було. Я просто поїхав на реабілітацію, бо розумів, що із цим треба щось робити. А вже в процесі я ловив себе на думці, що було б добре повернутися в соціум, щось зробити корисне. І ти починаєш працювати, вдосконалювати себе. Приходить розуміння, що Господь дає життя не просто так. Якщо колись я був поганим для суспільства, то тепер маю бути для нього хорошим, аби відновити баланс та відчути гармонію з навколишнім світом».
Нині Іван разом з однодумцями провадить активну громадську діяльність із запобігання розповсюдженню наркотиків. Частенько доводиться замальовувати фарбою з балончика різноманітні посилання на інтернет-ресурси, де без проблем можна придбати наркотичні речовини.

«Варто усвідомити, що наркоманія – це проблема сімейна. Передусім потрібне консультування батьків залежних, аби вони знали, із чим мають справу та як треба діяти, – переконаний Іван. – Дуже часто мами наркозалежних кажуть, що готові на все, аби допомогти своїм дітям. Але коли вона шкодує,носить передачки, її дитина продовжує вживати. А от коли обрубати повністю будь-яку допомогу… Знаєте, що зробила моя мама? Дивлячись просто мені в очі, вона жорстко сказала: «Краще б я тебе поховала і ходила на могилу». Це такий холодний душ, який допоміг усвідомити, що я мушу щось робити, аби цього не сталося».
Нині Іван Гриник клопочеться створенням громадської організації, а поки що працює як незалежний мотиваційний консультант, тримає зв’язок з різноманітними організаціями, центрами. Спілкуючись із залежними, він може підібрати максимально ефективне лікування.

«Сьогодні інститут психотерапії залежності каже, що лікувати всіх вкупі не можна. Ефективніше, коли наркозалежні з наркозалежними, ігромани – з ігроманами, алкозалежні – з алкозалежними. І, знову-таки, треба розуміти індивідуальні потреби людини. Якщо хтось із залежних чи їхніх родичів прочитає це і матиме потребу до мене звернутися, мене легко знайти у фейсбуці , або просто зателефонуйте на мій номер 0506442940. Пам’ятайте: аби врятуватися, треба стукати у всі двері», – каже Іван.
Також за потреби він може скерувати залежного до спільноти задля терапевтичної підтримки. Іван додає: відвідування таких терапевтичних груп після реабілітації – обов’язкове. У Луцьку така група є.

«Коли я повернувся після реабілітації, спільноти анонімних наркоманів не було, то ходив до анонімних алкоголіків, – каже чоловік. – Але з часом я створив групу анонімних наркоманів. Спочатку нас зібралося троє, зараз це стабільно від п’яти до десяти людей».

Іван Гриник переконаний: якщо є проблема, не треба мовчати й зачинятися з нею у квартирі.
«Коли мама каже, що в неї є наркозалежний син чи донька, і просить допомоги, ми зробимо все, аби допомогти, – обіцяє незалежний мотиваційний консультант. – Прикро, але наркоманія молодшає. На сьогодні середній вік наркомана – 15 років. Наркотичні речовини змінюються щодня».

Іван упевнений: не можна казати про людину, що вона втрачена і їй вже нічого не допоможе. Треба намагатися допомогти кожному. Питання лиш в тому, на скільки в залежного вистачить ресурсу, наскільки розряджена його внутрішня «батарейка» – 80 відсотків у ній залишилося чи тільки два.

Іван зізнається: його організм добре пам’ятає, як це було, бо нейронні зв’язки, що утворюються під час вживання наркотичних речовин, настільки сильні, що не зникають.
«Коли трапляються якісь труднощі й мозок автоматом викидає спогади вживання, я відслідковую цю думку й кажу собі: «Ні, чувак, нічого хорошого з цього не буде». Аби ці нейронні зв’язки не працювали, треба напрацьовувати інші. Треба робити те, що подобається, – усміхається чоловік. – Треба відволікати себе. Наприклад, вимити до блиску підлогу. Так! Це працює! У якісь пікові моменти можна навіть спробувати стрибнути з парашутом. Чи вивільнити ту енергію у спортзалі».

Ресоціалізацію Іван проходив на спортивній базі. А нині не покидає тренувань у спортзалі, показуючи власним прикладом, що можна покинути вживання наркотиків та взятися за тренування.

«Таке рідко буває, але я можу вийти на пробіжку навіть уночі, аби позбутися якогось стресу, який пережив удень», – сміється.

Він балансував на межі. І майже зробив крок у безодню. Але таки знайшов у собі силу не переступити за ту точку неповернення, після якої – лишень темрява. Тепер простягає руку допомоги тим, хто прагне випірнути з виру залежності.
«Хтось колись мені сказав, що все одно всіх не врятуєш. Ну, так. Але я не можу бути на позиції «Мені все одно». Бо бачив, що там – за межею, – каже Іван. – Я був на Євроконвенції від спільноти анонімних наркоманів у Києві, у якій брало участь близько трьох тисяч людей. І був у захваті не від тих, хто вже 30-50 років не вживає наркотиків, а від тих, хто протримався до десяти днів. Просто сльози наверталися, коли їх підбадьорювали, казали, що у них все вийде».

Нині Іван Гриник – сертифікований консультант Інституту практичної адиктології, а планує стати професійним психотерапевтом, аби й далі допомагати людям виборсуватися з тенет залежності. Часто проводить зустрічі зі шкільною молоддю. Зазначає: відкритий до співпраці, тож якщо в якійсь школі матимуть бажання організувати таку зустріч, неодмінно прийде.

«Важливо показувати дітям альтернативу, їм недостатньо просто розповісти про те, яке це зло – наркотики, хай навіть ілюструючи власним прикладом, – додає. – Можливо, дитину, яка тільки ступила на слизьку стежку, треба скерувати, наприклад, завести в спортивну секцію. І дуже важливо спілкуватися з батьками, аби вони володіли інформацією не лише про те, що може свідчити про вживання наркотичних речовин, а й про причини, через які це може статися, а також про те, як їм діяти, якщо це вже таки сталося».
«Залежність – це вже кінцева станція «Приїхали». Це закладається набагато раніше, коли, наприклад, тато з мамою не в конекті, коли дитині бракує їхньої уваги, – зазначає Іван Гриник. – І важливо не перегинати палицю у вихованні, відчувати, коли вже достатньо піклування, контролю. Треба зважати на думки й бажання дитини, надто в підлітковому віці, поважати їх. І розуміти, що насправді ніхто ні від чого не застрахований. Це життя».

Оксана ГОЛОВІЙ

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 12
додік Показати IP 18 Серпня 2021 14:28
Дякую. Надихає.
Читачка Показати IP 18 Серпня 2021 15:17
Сильна Людина! Так тримати! і Дякую, що допомагаєте!
В. Показати IP 18 Серпня 2021 15:26
Их бывшых небывает
додік до В. Показати IP 19 Серпня 2021 10:00
Так, як і алкоголіків. Але це потрібно усвідомлювати і весь час себе контролювати, про що й пише, власне, цей чоловік...
Maха Показати IP 18 Серпня 2021 15:58
в школах потрібно розповідати ці історії.
Іван Показати IP 18 Серпня 2021 18:53
Їжджу в Промінь на дачу (Луцький район). На кожній зупинці і туалеті написана ел. адреса, за якою можна придбати наркотики. Щоправда, менти ці надписи періодично замальовують. Цим і закінчується їхня боротьба з наркоманією. Нерідко вони самі стають учасниками цього "процесу".
З вінта на 5-ку Показати IP 18 Серпня 2021 20:21
Наркотик любить чекати. Знаю його через знайомого, каже,що він на 5 -ці сидить ....
Людина до З вінта на 5-ку Показати IP 22 Серпня 2021 16:53
Що це означає "сидить на 5 ці"?
гровер Показати IP 19 Серпня 2021 14:24
і цей туди ж...Перший наркотик,який він спробував - алкоголь,а не канабіс!У рейтингу важкості наркотиків ООН алкоголь стоїть набагато вище від маріхуани,тобто є значно важчим наркотиком.Досить розповсюджувати брехню.
Andrij до гровер Показати IP 19 Серпня 2021 23:19
Да братан, синий дым это бомба а синька - ч*о!
лучанка до Andrij Показати IP 20 Серпня 2021 13:07
скільки дітей в тюрмах і в могилах... поки громадськість,як колись народні дружинники ,не почистять ті закладки,нічого не зміниться..цигани... поліція...
Іван Показати IP 13 Січня 2022 17:32
Добрий вечір, приємно познайомитись, цікаво про себе щось нове дізнати ...

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Система Orphus