Як війна зруйнувала життя волинської родини. Інтерв`ю

У селі Залізниця Любешівського району є вулиця Івана Пасевича. Її назвали на честь земляка, який поліг три роки тому, закривши своїх побратимів під час обстрілу російськими «Градами».

На ній ми і зустрілися з Григорієм Пасевичем – батьком офіцера-десантника, разом із ним побували на могилі героя. Мама Івана, Олена Іванівна, після смерті сина прийняла постриг і стала черницею – матушкою Димитрією в жіночому монастирі на Житомирщині. Дружина десантника Олена з маленькою донькою Марійкою живуть у Львові.

Ось так неоголошена війна на Донбасі зруйнувала життя волинської родини, пише Кость ГАРБАРЧУК на сторінках видання Волинь-нова. 

«Як брали хабарі, так і беруть. Для чого хлопці кладуть там голови?»

Уперше за два десятки літ роботи у газетній журналістиці я не знаю, як писати. Мою душу охоплює розпач та безнадія, але не від творчого безсилля, а від того, що не зможу звичайними словами передати почуття батька, який втратив на війні сина й майже щодня – вже три роки – ходить на його могилу. Від почутого та побаченого хочеться плакати, кричати, навіть вити. Але він не плаче, він ніби закам’янів.

Лише смертельна туга у його очах – це перше, що помічаю при зустрічі з Григорієм Пасевичем, коли він прийшов у сільську раду, і розумію, настільки йому важко. Спочатку – хвилин двадцять – ми просто мовчали. Думали. Кожен про своє. Як у пісні Кузьми Скрябіна:

Про то, шо не можна словами сказати,
Не можна писати, неможливо зіграти,
А тільки мовчати, тихенько мовчати…

— Мій Іванко (так ніжно він називає сина під час нашої розмови. – Авт.) з’явився на світ у Володимирі–Волинському, – порушує паузу Григорій Пасевич і пояснює: – Там моя мама живе й Оленині сестри. Коли прийшла пора народжувати, жінка поїхала до них, бо треба було кесарів розтин робити. А в нас лікар знайомий, хороший спеціаліст…

Сказавши ще кілька слів, він знову замовкає, а за мить якось приречено звертається до мене:

— А воно вам треба? Життя мого сина, крім мене, тепер нікого не цікавить. Люди вже забулися, що в Україні війна йде. Почитаєте у Вікіпедії, там все написано…

І всі мої запитання відразу стають зайвими й нікчемними. Саме в цей момент починаю усвідомлювати цинізм нашої професії: у людини страшне горе, а ти лізеш у душу.

Важко мені дивитися на те все, що зараз відбувається, – знову після мовчанки продовжує Григорій. – Там, на фронті, чиїсь діти гинуть кожного дня, а міністри наші, депутати й олігархи жирують. Так довго не буде тривати. Точно вам кажу, ще згадаєте мої слова. Люди не витримають. Іноді здається, що влада сама провокує вибух. Подивіться на ментів, які тепер називаються поліцією. Як брали гроші, так і беруть. За ніч у місцевому барі проп’є 5 тисяч, – ролзповідає він, – а 100 гривень для фронту не дасть. Для чого хлопці гинуть? – ставить чоловік запитання, на яке у мене немає однозначної відповіді. Але мій співрозмовник її сам знає: – Бо для багатьох, хто при владі, вигідна ця війна. Вони не хочуть, щоб вона закінчувалася. Їхні ж діти не воюють, а по закордонах розважаються…

«Я хотів туди потрапити, де він загинув, але мене не пустили»

Григорій Пасевич пригадує, як син після дев’яти класів у Залізниці вчився у Володимир-Волинському педколеджі. Згодом випускники садили дерева. Всі вони всохли, тільки два Іванкових клени зосталися й ростуть.

Він з дитинства мріяв бути офіцером, тому й пішов в Академію Сухопутних військ у Львів. Там юнак одружився, народилася донька Машенька, якій у січні буде чотири роки.

— Коли Іванко після ротації знову поїхав воювати на схід, я був у Білорусі, хотів заробити якусь копійку, щоб допомогти йому купити машину, – розповідає батько. – А він за два тижні до смерті написав моєму молодшому синові, своєму брату Василеві, який тоді вчився у Володимирі: «Переведися у Львів, будеш дивитися за моєю маленькою Машенькою, допомагати моїй дружині, бо я звідси не повернуся». Мені ж Василь нічого про цю есемеску не сказав, а вже потім розповів… Як там було, то тільки Бог знає. Я хотів туди потрапити, де він загинув, але мене не пустили…
— Його ж планували похоронити на Личаківському цвинтарі у Львові, – продовжує Григорій Павлович. – Не хочу про це згадувати, як до мене звертався міський голова Андрій Садовий, але нам вдалося переконати невістку Олену. Вона погодилася, й ми забрали Іванка у рідне село – назавжди…

Григорій розповідає, що син заочно навчався, хотів ще здобути цивільну спеціальність «Інформаційна безпека». Після його смерті прийшло повідомлення, що він успішно закінчив Інститут банківської справи.

Чим виміряти біль батьківського горя?

Ми побували у школі, де при вході на стіні є меморіальна дошка. Вчителі розповідали мені й батькові, яким добрим та розумним був його син. Напевне, найкращим з-поміж випускників усіх років. А ключове та страшне слово в цій ситуації – був. Ми всі ще є, а його Іванко – вже був. І більше ніколи не буде. Він три роки служить у Небесному легіоні з іншими полеглими – за нас із вами.

Разом з Григорієм Пасевичем їдемо на сільський цвинтар, розташований на галявині серед соснового лісу. Коли батько сидить біля могили сина й розмовляє з ним, то будь-які слова підтримки чи співчуття видаються зайвими й фальшивими…

У нас більше пишуть про материнське горе, але ще є й батьківське. Воно мовчазне. І тим ще страшніше. Бо від нього душа згорає й залишається лише попіл.

Напевно тому, щоб не спалахнути, як смолоскип, не впасти у безодню відчаю, Григорій Пасевич активно допомагає армії як волонтер. І не лише 80-й бригаді, в якій служив син, а всім, хто того потребує. Він радіє, що в селі й у районі є однодумці, котрі завжди відгукуються.
Прикро визнавати, але в Україні вже можна сформувати цілу бойову бригаду батьків та матерів, у яких замість синів – лише могили. А скільки не мають можливості навіть прийти на місце останнього спочинку, бо їхні діти пропали безвісти?..

І чи не єдиний світлий епізод у цій історії. Ми переконалися: свого мужнього земляка у Залізниці дійсно шанують і не забувають. У центрі села – монумент Героям Небесної сотні та Іванові Пасевичу. Над ним на двох флагштоках український стяг та прапор десантників 80-ї бригади, який привезли бойові побратими з Луганського аеропорту.

Але найбільше мене вразила дитяча іграшка біля підніжжя меморіалу.

Коли приїжджала внучка Машенька, – пояснює Григорій Павлович, – то залишила для татка…

Довідково:

Під час обстрілу терористами з «Градів» закрив собою двох побратимів…
Іван Пасевич народився 25 листопада 1989 року у селі Залізниця Любешівського району на Волині. Закінчивши 9 класів місцевої школи, став студентом Володимир-Волинського педагогічного коледжу за спеціальністю «вчитель інформатики». У 2009-му вступив на навчання до Академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, яку закінчив у 2014 році. Отримав офіцерське звання та військову спеціальність «Управління діями підрозділів високомобільних десантних військ».
Служив у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді заступником командира третьої роти. Війна для нього розпочалася у березні 2014-го. Його підрозділ воював під Слов’янськом, потім боронили Луганський аеропорт.
Іван Пасевич загинув 16 серпня 2014 року. При звільненні села Красне Краснодонського району Луганської області – під час обстрілу терористами з реактивних установок «Град» своїм тілом закрив від вибуху двох побратимів, завдяки чому вони залишилися живі. Тоді загинули дев’ять львівських десантників.
Указом Президента України cтарший лейтенант Іван Пасевич нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Рішенням Любешівської районної ради йому присвоєно звання «Почесний громадянин Любешівського району» (посмертно). У Володимир-Волинському педагогічному коледжі йому встановлено пам’ятний меморіальний знак.

Марійка з бабусею та дідусем, яких вона дуже любить.

Іван Пасевич не встиг натішитися донечкою...

Кость ГАРБАРЧУК