Студентка з Бразилії шукала на Волині сліди втраченої сім'ї

Пожовкла метрична довідка, квиток на пароплав і старі фотографії – це всі артефакти минулого, з яких Керол Нойман намагається реконструювати дитинство і юність свого дідуся. Альберт Зігфрід Нойман народився у 1921 році – свідченням цього був запис в книзі лютеранської церкви Володимира-Волинського. У віці семи чи восьми років він назавжди покинув Волинь. Спершу сім’я Нойманів перебралася до Гамбурга, а там сіла на корабель, щоб пливти за океан у пошуках кращої долі. Збиралися до Канади, а потрапили зрештою у Бразилію.

Через більш ніж 80 літ звідти приїхала його онука Керол, аби відшукати бодай якісь свідчення про родину дідуся, про предків, які жили тут, на Волині, і зрозуміти, чому вони були змушені емігрувати. Про це йдеться на сторінках Слово правди.

Старі мапи направили у Вощатин…

– Я ніколи не бачила свого дідуся. Він помер у той рік, коли я народилася, – розповідає Керол, поки ми п’ємо лимонад у кав’ярні в центрі міста. – Він був етнічним німцем. Чому сім’я мешкала на Волині, чому вирішила емігрувати і замість Канади, на яку націлилися, потрапили до Бразилії – не знаю. Батько розповідав, що дідусева сім’я в Південній Америці спершу жила дуже бідно. Дідусь найнявся до фермера, важко працював у полі. Згодом вивчився на будівельника, зводив будинки. Одружився з місцевою дівчиною й пустив своє коріння у Бразилії.

Керол каже, що сини Альберта Ноймана, її батько і дядько, німецькою не розмовляють – мова далеких європейських предків у сонячній Бразилії була їм не потрібна, тому й не вчили. Дівчину ж, навпаки, тягне до витоків. Закінчивши навчання на факультеті медіа на батьківщині, дівчина продовжила освіту в Німеччині – отримала стипендію в університеті Берліна, вивчає відео-журналістику. Позаяк під час навчання студенти мають знімати документальні фільми, дівчина вирішила зафільмувати історію свого діда. Тож, «озброївшись» відеокамерою і диктофоном, приїхала до Володимира. Її пошуки почалися сонячного пообіддя 27 липня – у п’ятницю перед Днем міста.Біля історичного музею імені Омеляна Дверницького, куди ми з Керол навідалися насамперед, нас зустрічає його директор Володимир Стемковський. Одразу погоджується допомогти, хоча й зауважує, що працювати з оригіналом документів було б легше, аніж із їхнім фото. Втім, везти через океан благенькі папірці – сімейну реліквію і пам’ять про далеку дідову батьківщину – Керол не ризикнула, тому намагаємося з її телефону роздивитися знімки метрики, написаної у двох екземплярах – німецькою і польською. Адже той факт, що документ Альберту Нойману видали у Володимирі, зовсім не означає, що його родина жила тут.

Зрештою відчитуємо напис польською «Народився у Янові». Що це – містечко, село, хутір чи німецька колонія? Володимир Стемковський розгортає старі мапи – і біля сучасного Вощатина знаходить аж два населені пункти із такою назвою. Директор музею радить їхати туди і порозпитувати старожилів. Але спершу ми йдемо до державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир», наукова співробітниця якого Орися Вознюк

кілька років тому досліджувала голендри – так волиняни називали німецькі колонії (слово це походить від назви першого поселення волинських німців у Володимир-Волинському повіті – Голендрах, заснованого у 1797 році). Вона підтверджує: біля Вощатина справді було поселення, і було б корисно спробувати поговорити про нього зі старшими жителями села.

…а в архіві скерували у Кисилин

Оскільки Керол завітала до міста напередодні його 1030-річчя, то на вихідні зупинитися в готелі не могла – усі номери були зайняті. Житло на цей час підшукала на каучсерфінгу – її запросив до себе студент Назар Вишняк. Дівчину вразила гостинність родини Вишняків, а сам хлопець виявився чудовим напарником у пригодах: разом з ним Керол вирушила до Вощатина, аби продовжити свої пошуки.

– Але вони не виявилися успішними, – розповідає дівчина. – Ми знайшли місцеву жінку, дядько якої народився в тому ж році, що й мій дідусь, – у 1921. Він згадав, що поблизу села справді була колонія, але не німецька, а польська. І припустив, що ми шукаємо в неправильному напрямку. Отож, за порадою співробітниці заповідника Орисі я вирішила пошукати інформацію в архіві у Луцьку.

До обласного центру Керол Нойман супроводжувала випускниця гімназії Яна Мохончук, яка рік провела в США і легко впоралася з роллю перекладачки. «Співробітник архіву погодився нам допомогти і взявся відшукати місце, в якому народився дідусь, у реєстрі населених пунктів Волині, в якому їхні назви значаться українською, польською, німецькою та іншими мовами, якими розмовляли тутешні жителі у міжвоєнний час, – розповідає Керол. – І там ми з’ясували, що село, яке значиться у дідусевих документах, проіснувало до 1937 року. На жаль, точне місце розташування його невідоме, але було воно не на Володимирщині, а поблизу міста Кисилин у Локачинському районі».

Наступного дня разом з Назаром Керол поїхала туди. Була вражена руїнами костелу у Кисилині і трішки засмучена тим, що на місці колишнього Яновіча, як називалося поселення, де народився Альберт Нойман, – засіяне поле. «Дуже красиве, – каже Керол, – але жодного сліду від людей, які там жили». Місцевий житель, який захоплюється краєзнавством, Василь Сокол розповів, що і сам Кисилин був мультикультурним містечком, і поблизу нього були поселення поляків, німців та чехів. Звідси й походить німецький рід Нойманів, який продовжився у далекій Бразилії.

Керол повернулася на навчання в Німеччину, але пошуків не припинила.

Дівчина сподівається, що зможе знайти більше інформації про Яновіч, людей, які жили в ньому, а може, і про своїх предків в обласному архіві. Але щоб отримати доступ до документів, які там зберігаються, треба подати запит – цим дівчина наразі і займається.

Проблеми зі спілкуванням, але не з гостинністю

Гуляючи з Керол по місту, розпитувала її про враження від України. «Дуже складно порозумітися з місцевими людьми», – зізналася дівчина. Адже більшість із тих, з ким їй довелося спілкуватися одразу по приїзді – від перехожих у Львові, які допомагали знайти хостел, до жіночки на рецепції у нашому готелі, – англійською не розмовляли. Та, попри мовний бар’єр, всіляко намагалися допомогти – провести, підбадьорити, бодай на мигах підказати щось чи порадити. «Ви, українці, надзвичайно щирі, відкриті і гостинні», – підсумувала гостя.

Багато розмовляли ми і про російську агресію. На її батьківщині не знають нюансів того, що відбувається у нас, але про те, що частина України охоплена війною, в курсі навіть у Бразилії. Тому батько і застерігав Керол, що подорож сюди може бути небезпечною. Дівчина з’ясувала в Інтернеті, що на Західній Україні спокійно. Але так і не могла зрозуміти, чому Росія на нас напала.

– От дивися, у Бразилії якою мовою говорять? Португальською. Уяви, якби Португалія заявила: якщо ви розмовляєте цією мовою, значить ви португальці – і вирішила б зробити вашу країну частиною своєї… – спробувала я пояснити, провівши аналогію. «Та ну, це нонсенс», – розсміялася Керол. «А Росія, – кажу, – отак і зробила».

Володимир справив на дівчину приємне враження. «У вашому місті багато церков, і їхні золоті куполи так по-святковому сяють! Але для мене дивно, що жінки, ідучи до храму, закутуються у шарфи, майже як мусульманки. У вас всюди із цим так строго? Адже католицькі і протестантські жінки ходять до храму простоволосі», – дивувалася гостя. А ще Керол зайшла до нас у редакцію і заявила, що «старомодні» кабінети їй набагато більше до душі, аніж суперсучасні ньюзруми: адже так круто мати на роботі трохи приватного простору!

Віталіна МАКАРИК

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---