«Справа Василя Стуса»: у Луцьку презентували книгу, яку хоче заборонити через суд Медведчук

Еволюція від поета до незламного борця за права людини, адвокат-шістка радянської системи, втрачена збірка та різні версії смерті: «Справу Василя Стуса» презентував лучанам редактор видання «Історична правда» Вахтанг Кіпіані.

Презентація книги «Справа Василя Стуса» відбулася 11 листопада у Волинському краєзнавчому музеї.

У книзі зібрані матеріали з шеститомної кримінальної справи, яка зберігається на полицях колишнього архіву КДБ УРСР у Києві (нині – Галузевий державний архів СБУ). До матеріалів 1980 року додані декілька публікацій, з яких читачі дізнаються про маловідомі факти життя, ув’язнення та загибелі одного з найбільш визначних не лише українських, а також європейських поетів 20 століття.

Директор музею Оксана Важатко зауважила, що приємно, коли музей стає майданчиком, який збирає людей, котрі спроможні дискутувати та обирати ті теми, які їх цікавлять.

Представник Українського інституту національної пам’яті Леся Бондарук розповіла, що в п’ятницю виповнилося сто років від дня народження батька волинських шістдесятників Дмитра Іващенка, а нині презентують книгу, присвячену Василеві Стусу, який був знайомий із Дмитром Іващенком. Порушують тему нелегкої, героїчної та дуже необхідної боротьби між творчістю та життєвою позицією. Вона зауважила, що автор книги Вахтанг Кіпіані також веде свою боротьбу, тому що ця книжка зараз перебуває під судом. Адвокат Стуса Віктор Медведчук судиться з автором та видавництвом, добиваючись вилучення книги з продажу.Вахтанг Кіпіані розповів, що наразі продали вісім тисяч примірників, що для української документальної книги обсягом у 700 сторінок є незвичним показником. Це означає, що ми недооцінюємо потенціал людей, які хочуть знати про минуле і розуміти, що минуле – це не лише давні графіті, цікаві сотні дослідників, а те, що визначає наше життя сьогодні і те, що, буде завтра. З його слів, уже вийшли друком сім книг із серії «Бібліотека «Історичної правди»», деякі з яких він привіз до Луцька. Серед них – «Війна двох правд. Поляки та українці у кривавому ХХ столітті».

Щодо «Справи Василя Стуса», він зазначив, що книга має дві історії – коротку і довгу. Коротка історія народжена у 2015 році, коли завдяки позиції Українського інституту національної пам’яті ухвалили пакет так званих декомунізаційних законів і доступними стали архіви колишнього радянського КДБ. До того часу знали лише окремі документи. Видання «Історична правда» звернулося до столичного та обласних архівів СБУ та отримало всі необхідні матеріали. Вахтанг Кіпіані вирішив у комплексі переглянути обидві справи Стуса, який двічі був засуджений: у 1972 та 1980 роках. Тоді він зрозумів, що справа 1980 року має потенціал вийти за межі архіву СБУ, ставши замість шести томів документів цікавою історією.Дві справи Стуса: справа поета та справа громадянина

Автор зауважує, що в 1980 році Василь Стус був не таким, як у 1972 році. Він, мовляв, перебував в транзиті до самого себе і справа 1980 року показує того Стуса, якого знають тепер. Ще у 1972 році він відмовлявся від виданої на Заході власної книги «Зимові дерева», пишучи заяву про те, що він не є націоналістом, «засуджує бандерівських верховодів», є радянським громадянином. Тоді він ще, напевно, мав ілюзію, не розцінюючи комуністичну систему як особистого ворога. Потім він отримав вирок тривалістю сім років, пройшов тюрму та заслання на Колимі. Значна частина книги – матеріали, зібрані КДБ серед тих людей, які були зі Стусом у місці, де він відбував трудове покарання, працюючи на видобутку золота. Після зустрічі з тими радянськими людьми, які були не зеками, а заробітчанами, він побачив, що вони його не розуміють. Тоді він багато переосмислює і розуміє, що його справа – це справа «маленької щепти», групи людей, яка мусить тримати певну національну лінію, національну гідність, не бути колаборантами.

Цікавий епізод книги – те, що більшість свідчень дається російською мовою, частина – українською, а один чоловік каже, що народився на Львівщині, але оскільки декілька років живе на Колимі, йому легше давати свідчення російською. Тобто, людина легко відмовляється від національної ідентичності, хоча КДБ цього не вимагало.Під час справи 1972 року Стус – поет і більша частина обвинувачення є поезії або літературознавча розвідка про Павла Тичину «Феномен доби». У 1980 році він стає «особливо небезпечним державним рецидивістом» і йому вже не інкримінують жодних віршів, судять за його громадянську позицію та членство в українській громадській групі сприяння виконання Гельсінських угод. 9 листопада виповнилася чергова річниця цієї групи. Тоді, 9 листопада 1979 року перші 9 осіб підписали меморандум, поставивши під ним свої імена та адреси. Вони думали, що радянська влада, підписавши у 1975 році в Гельсінкі пакт про гуманітарні права, серед яких свобода слова та свобода совісті, виконуватиме взяті зобов’язання. Утім, через декілька годин після того, як стало відомо про створення цієї групи, у будинок голови групи Миколи Руденка крізь вікно влетів шматок цегли, потрапивши в плече одній з підписанток меморандуму, 73-річній Оксані Мешко. Цей «привіт від КДБ» став сигналом про те, що радянська влада розгромить групу. Коли Стус повернувся із заслання до Києва, практично всі члени групи були репресовані. Загалом до Гельсінської групи в Україні вступила 41 особа, 39 з них було засуджено, більшість за статтею «антирадянська агітація та пропаганда», один із членів, учитель Михайло Мельник, наклав на себе руки, ще одного засудили, а згодом депортували з СРСР зі звинуваченням «навмисне зараження венеричною хворобою». Є приблизно півтора десятки справ 1979-1980 років, коли дисидентам давали навмисно такі огидні звинувачення. Наприклад, поету та музиканту Миколі Горбалю інкримінували спробу зґвалтування, за кілька років таке ж саме звинувачення вішають на Вячеслава Чорновола. Такою була огидна політика дискредитації дисидентів, щоб їх не захищали закордоном.

Василю Стусу дісталася стаття «антирадянська агітація та пропаганда», але в його справі є багато матеріалів, де він захищає того ж Горбаля, який мав непристойну статтю – Стус заробляв вирок, захищаючи людину, якій було важче, ніж йому. В останніх текстах, які Стус зумів передати на волю з табору, йдеться про людину, яка ніколи себе не захищала – «божого чоловіка». Це Семен Скалич, який, маючи туберкульоз та 20 років ув’язнення за плечима, був глибоко віруючою людиною, належав до секти так званих «покутників», які вірили в пришестя Христа в Україну на гору Середню. Цей чоловік відмовлявся надягати робу і понад 10 років в таборі на Уралі ходив в трусах і майці, ніколи не скаржився ні на що, тому що кару від влади сприймав як Боже випробування. Дочитавши нотатки про цю людину, можна зрозуміти, що Василь Стус був достойною людиною і це не повинно бути перекрите його даром геніального поета. Такі люди, як він, у наш «турбулентний час», коли все можливе, дають нам силу.Адвокат Медведчук: справжній захисник чи шістка комуністичної системи

Говорячи про реакцію людей на книгу, Вахтанг Кіпіані зауважує про судовий позов Медведчука. Пишучи книгу, автор не думав про позов, адже все було написане багато років тому, нічого нового про адвоката у книзі немає. Василь Стус опинився у в’язниці в час, коли від адвокатів та навіть суддів нічого не залежало. Була політика, що передбачала покарання для всіх членів Гельсінських груп. Опинившись за ґратами, вони були засуджені на максимальний термін – 10 років тюрми та п’ять років заслання. При тому, у спогадах інших дисидентів, наприклад, Василя Овсієнка, йдеться про адвоката Сергія Мартиша, який викликав повагу, намагався захистити його. Виникає питання: якщо адвокати нічого не могли зробити і всі отримали зі своїми підзахисними по 15 років, як з’ясувати феномен, коли одні адвокати вважаються порядними, а інші – як Медведчук, про якого Стус казав: «Навіщо мені другий прокурор в цій справі?».

З документів справи можна побачити, що Василь Стус був фактично беззахисним у залі суду, адвокат не відпрацював ті можливості, які в нього були у межах радянських законів. В одній з публікацій адвокати докладно розписали, яким чином Медведчук захищав Стуса. Вони пояснюють, що або Медведчук був дуже поганим адвокатом у професійному плані, або був заангажованим у тому, щоб не мати сильної позиції у справі Стуса. За рік до того цей адвокат захищав іншого дисидента Юрія Литвина, який також отримав строк та загинув в ув’язненні. Він також говорив, що позиція адвоката Медведчука пояснюється не його дилетантизмом, а вказівками згори, які той отримав.Як жартує Вахтанг Кіпіані, якби Дитвин був живим, він зараз, мабуть, також отримав би позов від Медведчука, адже документально довести зв’язок адвоката з КДБ складно.

Вивчивши справи інших дисидентів, можна побачити, що адвокати писали цілі простирадла з посиланнями на кодекси, довідки, характеристики з місця роботи тощо. Наприклад, у кримінальному кодексі, окрім статті щодо антирадянської пропаганди була інша стаття – «наклепницькі вигадки, які порочать радянський державний та суспільний лад». Санкції цих двох статей відрізняються втричі. Отже, адвокат міг спробувати перекваліфікувати статтю. Зрештою, Стус відмовився від захисту, просив дозволити себе захищати самому, надати міжнародного адвоката, але це було неможливим. У справі Стуса бачимо лише куций уривок тексту від Медведчука про те, що провина його підзахисного кваліфікована правильно. Про це можна говорити як про цинізм та злочин проти клієнта, на що донині страшенно ображається Медведчук.

Ще у 1990 році, коли ще діяли радянські закони, за матеріалами тієї ж справи Стуса повністю реабілітували, визнавши невинним. Це означає, що адвокат у цій справі просто відбував номер і був шісткою комуністичної системи. Тепер він подав до суду, щоб захистити «честь, гідність і професійну репутацію». У п’ятницю, 13 грудня чекатимуть на засідання по цій справи. Суддя розглядатиме заяву, в якій Медведчук вимагає заборонити розповсюдження цієї книги у будь-який спосіб на будь-якій території. Тобто, як жартує автор, юрисдикція Дарницького суду сягає Нью-Йорка, Вашингтона, Філадельфії, де вже відбулися презентації.

Від сина члена ОУН до довіреної особи радянської системи: питання до біографії Медведчука

Цікавим питанням є те, як саме Медведчук опинився біля дисидентів Литвина та Стуса. Батько майбутнього адвоката Володимир Медведчук був членом ОУН, належав до сільської управи за німецької окупації, який після ув’язнення відбував заслання у Красноярському краї, де і народився Віктор Медведчук. Далі виникає наукова проблема: яким чином сину зрадника Батьківщини вдалося успішно отримати добру освіту, побудувати кар’єру, за розподілом залишитися у Києві та згодом отримати допуск до справ дисидентів?

Цікаво, що під час навчання в університеті Медведчук був дружинником і одного разу разом з колегою по-звірячому побив людину, унаслідок чого та потрапила в реанімацію, а він – у слідчий ізолятор. Утім, дивовижним чином студента Медведчука поновлюють на юридичному факультеті університету, а потім розподіляють на роботу в столиці УРСР в найпрестижнішій раді адвокатів у центрі Києва. Питання про руку, яка його вела, лишається відкритим. Наявна інформація про його біографію викликає лють у Медведчука і вже є декілька позовів проти ЗМІ та окремих осіб щодо захисту його честі у контексті справи Стуса. Ця справа досі лишається больовою точкою Медведчука, він щоразу шкіриться у камеру, чуючи питання про Стуса та кричить, що Стус йому байдужий. У позовній заяві щодо заборони книги «Справа Василя Стуса», Медведчук намагався «пнути ногою» вже покійного Євгена Сверстюка словами про «що міг знати цей Сверстюк про обставини судового процесу?».«Птах душі»: чи є надія знайти останню втрачену збірку Стуса

На запитання про те, чи не натрапляв він на сліди останньої збірки Василя Стуса «Птах душі», яка вважається втраченою, автор відповідає, що не займався «поетичною» справою Стуса, сконцентрувавшись на «громадянській». У справі 1980 року немає віршів, написаних у місцях позбавлення волі, тому що вони залишалися в матеріалах пермського КДБ чи в процесі обміну інформацією, у Москві. Вони не могли потрапити до київської шеститомної справи.

Довга історія книги «Справа Василя Стуса» полягає в тому, що 19 листопада виповниться рівно 30 років, як Василь Стус, Юрій Литвин та Олекса Тихий повернулися в Україну в трунах непереможеними. Тоді з’явився інтерес до фігури Стуса, похорон був першим мітингом, який не розганяла міліція, першим мітингом, де майоріли сотні синьо-жовтих та червоно-чорних прапорів.Справа «Птаха душі» починається зі спогадів тих людей, які знали Стуса, вони розповідають про зошит синьо-сірого кольору з віршами. Це була збірка поезій Стуса та перекладів Рільке та Гете. Можна було б сказати, що ці записи мали б лежати в пермському чи московському КДБ. Утім, у 1990-их роках в процесі роботи з фондами музеєфікованого бараку табору в селищі Кучино, вдалося дізнатися, що пермські музейники зверталися до ФСБ щодо надання матеріалів про дисидентів, які там відбували покарання. В одному з документів йшлося, що матеріали були знищені як непотрібні. Тому є думка, що якщо збірка не була знищеною відразу, вона була відкладена в справу і потім знищена як непотрібна. Може також бути, що документи є в ФСБ, але спецслужби не хочуть їх надавати. Отже, теоретично серед матеріалів у Москві може знайтися щось і в справі Василя Стуса.

Смерть Василя Стуса: хворе серце, убивство чи самогубство?

На запитання про те, чи досліджена у книзі тема смерті Стуса, Вахтанг Кіпіані відповів, що те, що відбувалося з дисидентом у Пермській області не могло потрапити до київської справи Стуса. Оскільки книга присвячена п’яти останнім рокам життя Стуса, момент трагічної смерті обійти не могли. Там наведена публікація дисидента Василя Овсієнка про три версії смерті поета. Є достатньо аргументів, щоб припустити, що серце Василя Стуса є під загрозою, його доводили до смерті. Убивство було у будь-якому разі, чи то нарами, чи голодом, чи моральним терором, доведенням його до сказу. Співкамерник Стуса Леонід Бородін згадував, що «его душа маялась». У тісній камері він ходив як лев, б’ючи ногою по стінах, казився у цьому просторі.

Вахтанг Кіпіані свого часу записував свідчення наглядача табору в Кучино прапорщика Івана Кукушкіна, який розповів під запис, що Стус наклав на себе руки. Колишній наглядач стверджував, що особисто виймав його із зашморгу. Брехати цій людині не було підстав, адже він був лише «маленькою сошкою». Однак у матеріалах КДБ про повішення не згадується жодного разу.

Стус та Нобелівська премія: чи мав поет шанс її здобути

Зв’язок історії про висунення Стуса на здобуття Нобелівської премії з його смертю не підтверджується наявними матеріалами. Він не був висунутий на цю премію у 1985 році. Водночас, його збиралися номінувати у 1986 році. Відповідний план мала група в діаспорі. Ключовим питанням була наявність його книги в англійському перекладі. На момент смерті поета його твори не були видані жодними іноземними мовами, тож номінуватися на Нобелівську премію він не міг.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---