Волинянка любов'ю і турботою «зцілила» хворого на ДЦП хлопчика

Любов’ю та щоденною турботою волинянка Тетяна Лук’янець зцілила нерідну дитину, - йдеться у матеріалі щотижневика Волинські Новини від 3 листопада (№40).

Колись Мишко жив, як Мауглі. У три роки не вмів ходити й розмовляти. У пошуках їжі виповзав на ручках із порожньої хати. А далі – як поталанить. Коли сусіди побачать – нагодують, а коли ні – годинами плакав на холоді та у бруді.

Через порушення центральної нервової системи ніжки дитини фактично не рухалися. Страшний діагноз лікарі встановили не відразу. Адже мама народжувала первістка вдома. Коли врешті показала фахівцям, ті попередили: немовля потребує серйозного лікування. Однак дитя навіть їжі не отримувало, що вже про медичну допомогу казати.

Допоки могла, Мишка доглядала бабуся (вона жила із хворим онучком, сином і невісткою в одному домі). А коли жінку розбив інсульт, хлопчика спіткала доля Мауглі, тобто – виживай, як хочеш.

Де були батьки? Теж жили, ніби в джунглях. Днями й ночами шукали горілки. І тільки це було сенсом їхнього існування...

А коли Мишкові виповнилося три роки й десять місяців, Бог таки зглянувся над дитиною і подарував нове життя, в якому були любов, ласка, увага, в якому з’явилася віра: я зможу ходити! Сам!

«Рятуйте дитину, бо пропаде!»

– Як я сюди потрапив? Це довга історія. Хай краще мама розкаже, – соромиться Мишко і тулиться до сивочолої жінки. Бо саме вона – Тетяна Лук’янець із селища Люблинець Ковельського району – стала тією людиною, яка подарувала хлопчикові нове життя.

– Тато Михайлика – це мій зведений брат. Саме я забрала свою маму, тобто бабусю Мишка, коли її розбив інсульт. А за трохи із села Пісочного Ковельського району, де жив хлопчик, подзвонили сусіди: «Рятуйте дитину, бо пропаде!», – пригадує Тетяна Федорівна події 2005-го.

На той час жінка виховувала трьох власних дітей. Із чоловіком мала клопіт, бо часто випивав. Та коли дізналася про поневіряння маленького племінника, без вагань подалася рятувати.

– Того дня, коли пролунав дзвінок від сусідів, мого чоловіка навіть удома не було. Тому я телефоном йому сказала, що забиратиму Мішу. Разом із сестрою ми попросили у знайомого авто та поїхали. У Пісочному нас чекали брат Володя із дружиною Людою (це Мішині батьки). Я сказала: хлопчикові в них лишатися не можна, попросила свідоцтво про народження, і ось уже одинадцять років Мишко живе у нас.

Взяти на виховання чужу дитину – це відповідально. Прихистити ж хлопчика з діагнозом ДЦП – взагалі подвиг. Але на той момент жінка навіть думати не хотіла про те, як тяжко їй доведеться. Вірила: усе в Божих руках.

– Михайлик був схожий на залякане звірятко. Він звик жити сам по собі, не знав, що таке нормально їсти, в чистій постелі спати. Коли його годували, не жував, а цілим ковтав, аби швидше насититися. Що вже казати про горщика чи норми гігієни, – провадить жінка. – Спершу всі – і мій брат, і сусіди, і колеги по роботі – казали: «Він же каліка! Нащо тобі цей клопіт?! Віддай в інтернат і будеш тільки провідувати!».

Після цих слів виникли вагання. З одного боку – справді тяжко. Бо дитина потребувала цілодобового догляду, чималих затрат на лікування. А з іншого – не хотілося, аби лишився всіма відкинутий.

– Та й чутки лякали, – зізнається оповідачка. – Наскільки вони правдиві, не знаю, але люди подейкували, що у спецзакладах проводять експерименти над неповносправними. Тож ми разом із доньками зібралися на сімейну раду й вирішили: Мішик залишиться з нами. Коли вперше прийшла з дитиною до лікаря, навіть не питала, чи зможе Мишко ходити. Поклалася на волю Господа та фаховість лікарів і взялася робити усе, що призначали медики.

А «все» – це щоденні вправи, регулярні масажі, постійне консультування у спеціалістів, щорічні курси в лікувально-оздоровчих закладах.

– Ми навіть не очікували такого результату, але, повернувшись із клініки Козявкіна, п’ятирічний Михайлик уперше став на ноги. Відразу – на кілька секунд. А потім – на довше й довше! – навіть через стільки років після щасливої миті Тетяна Федорівна не стримує сліз.

Відмінник, художник, ерудит

За дев’ять років, що відтоді минули, Мишко навчився ходити. Із першого класу має індивідуальні заняття з учителями. Попервах наука йшла непросто. Ще тяжче давалося тримати олівця та ручку (м’язи рук були надто напружені). Та ось уже п’ять літ хлопчик – відмінник, учителі ним не нахваляться. Кожен навчальний рік закінчує з похвальним листом.

І на підтвердження Мишко гортає щоденника з найвищими балами, показує малюнки й саморобки.

– На жаль, ми не можемо віддати його до школи, – зітхає жінка. – Бо вдома дитина ходить більш-менш нормально, а тільки опиняється на вулиці – його охоплює безпричинний страх.

– Просто як бачу людей, то здається, що вони прямо на мене йдуть і от-от зіб’ють, – зізнається Міша.

– Дитина потребує постійної фізичної та психологічної допомоги. А нам це не завжди по кишені, – пояснює Тетяна Федорівна. – Я вже вісім років на пенсії. Мій чоловік помер. Держава теж не може забезпечити всім необхідним. Якщо видають путівку в санаторій, то тільки на дитину, а дорослий мусить їхати, проживати й харчуватися власним коштом. Крім того, у свої 59 літ я сама регулярно лікую високий тиск, сили весь час убувають. Тому лікуванням Мишка опікується моя молодша донька Оля. Саме вона по оздоровчих закладах із хлопцем їздить, щодня спеціальні вправи з ним виконує.

Завдяки такій увазі дитина не лише ходить, освіту здобуває. Мишко захоплюється вивченням рослинного й тваринного світу, дуже гарно малює і мріє в майбутньому стати художником, дизайнером чи іншу дотичну професію здобути.

...А рідні батьки? Від них допомоги жодної. Мати Людмила так пила, що в один із нападів білої гарячки вкоротила собі віку. Батько, який проживає в селі на Ковельщині, й далі пиячить. Жінка, з якою співмешкав, померла. Він сам у напіврозваленій халупці залишився, роботи не має. Рідко-рідко може подзвонити: «Як справи?». Торік у день народження Мишка привіз торта. Але ж 15-річному хлопчику не заміниш батька шматком солодощів. Тому кровні син із татом – фактично чужі люди.

Коли прощаємося, хлопчик упевнено подає руку й тулиться до своєї некровної, але найдорожчої у світі мами. А вона пригортає хвору дитину і з вірою у краще каже:

– ...На ніжки Михайлика поставили. Тепер думаю, як сироту житлом забезпечити. Бо ж маю трьох своїх дітей, трьох онуків, усі мешкаємо в трикімнатній квартирці. Найбільшу кімнату – зал – відвели Міші. Та хлопчик же дорослішає. Тому молюся Богу, аби відкрив серце якоїсь милосердної людини і та допомогла нашому Міші з його власним житлом...

Оксана БУБЕНЩИКОВА

Ковельський район

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---