Сергій Годлевський: Три революції, які змінили Україну

20 лютого в Україні вшановують пам’ять Героїв Небесної Сотні. Цього дня у 2014 році загинуло найбільше активістів Євромайдану. Окрім українців, жертвами режиму Януковича стали білоруси, вірмени та грузини. Загалом революційні події зими 2013-2014 років забрали життя понад ста активістів Майдану. 107 Героїв Небесної Сотні посмертно удостоєно звання Героїв України.

Активним учасником Революції Гідності був історик-краєзнавець Сергій Годлевський. Що спонукало його поїхати у столицю в ті буремні дні, яким йому запам’ятався революційний Київ і як це вплинуло на подальше життя Сергія? Відповіді на ці питання та багато інших цікавих думок – у нашій розмові.

Революція Гідності була для мене третьою у житті. Перший досвід здобув у жовтні 1990 року, коли голодував разом із іншими українськими студентами на площі Жовтневої революції у Києві (нинішньому Майдані Незалежності). Революція на граніті (так тоді охрестили студентські протести) тривала з 2 до 17 жовтня. Ми перебували у звичайних туристичних наметах. Фактично, це був перший український Майдан.

Удруге протестувати довелося восени 2004 року під час Помаранчевої революції. Ну а втретє став до лав протестувальників наприкінці 2013 року.

Я ріс і виховувався у сім’ї, де знали й переповідали правдиву історію, а не ту, що придумали комуністичні ідеологи. Мій дідусь 1908 року народження розповідав про січових стрільців. Бабуся молилася в домашній церкві. Я пас корів з петлюрівськими солдатами. У нашому селі їх було двоє – Дмитро Торчило і Тит Харчук. Мені, жовтенятку й піонеру, було цікаво слухати їхні спогади. Про таке не писали в підручниках з історії. Ці люди формували мій світогляд. Ще один мій земляк Андрій Фещук був надрайоновим провідником ОУН. За це отримав 25 років таборів. Однак через серйозну травму хребта у шахті Воркути його звільнили. Цей чоловік жив із сестрою на хуторі біля села, лежачи обробляв землю і садив квіти. Я носив йому молоко, пироги від бабусі, яка була його однокласницею. Спілкуючись із ним, отримував розумні вишколи.

Перед моїми очима поставала нова держава. Коли я навчався на історичному факультеті в Луцькому педінституті, вже почали з’являтися перші провісники свободи. У 1985 році Генсек КПРС Михайло Горбачов узяв курс на перебудову. У 1988-му ми почули про журнал «Огоньок», Солженіцина, Пастернака, Булгакова. Ще через рік на істфаці стали читати самвидави, створили Спілку студентів незалежних поглядів. Власними зусиллями почали малювати стінгазету «Шлях». Ми могли писати про історію січових стрільців, робити передруки «Кобзаря» без цензури, малювати карикатури на КДБ. Щоправда, стіннівка висіла максимум півгодини – протягом великої перерви. Потім були «Живий ланцюг» у січні 1990-го, спілкування з луцькими рухівцями. Авторитетні представники цієї партії збиралися у кафе «Ласунка» на тодішній вулиці Радянській. Тож коли у жовтні 1990 року в столиці почали страйкувати студенти, я зрозумів, що мушу бути серед них.

Батькам сказав, що їду в колгосп перебирати картоплю. Але потім по телебаченню показали репортаж із голодування в Києві. У сюжет потрапив момент, як я кидав кайдани. Бабця побачила, що це я, ще й у «бандерівській» шапці, і сполохалася не на жарт. «Все, готуйтеся, нас точно вивезуть», – сказала. Вона мала гіркий досвід розправи з її племінницею, моєю тіткою. Методи НКВС були жорстокі – тітку заареш¬тували, побили і зґвалтували, від цього вона померла.

Після першої революції одна з обласних газет написала, скільки нам платили доларів за добу голодування. Хоча в 1990 році я не знав, який вигляд має долар. Я їх не бачив.

Помаранчева революція для мене почалася ще у 2002 році. Я працював у штабі Віктора Ющенка в Миргороді Полтавської області. Тоді обивателі казали: «Все ви, хлопці, кажете правильно, але ж вам не дадуть реалізувати задуманого». Тому восени 2004 року люди вийшли на Майдан. Тоді Ющенка вважали напівбогом. Це вже потім настало розчарування. Напевне, він занадто м’який для Президента України. Віктор Ющенко міг би себе реалізувати десь у Великобританії. А наша держава ще робить становлення і потребує лідера-реформіста.

Застосувавши силу проти студентів, Янукович підписав собі вирок. Було зрозуміло, що Президент не підпише курс на євроінтеграцію. Його рішення обурило молодь, студенти вийшли на Майдан. Ну, постояли б вони ще тиждень і розійшлися б. І тут показують, що жорстоко побили дітей. У батьків спрацював інстинкт: за що побили? Хто? Барига і злочинець, який представляє Президента і владу. Це спричинило вибух у суспільстві і марш мільйонів.

На Євромайдані я був загалом місяць і п’ять днів. Але не поспіль.

У лютому за сім днів до розстрілу поїхав додому. Вибрав усі можливі відпустки. Але саме 19-22 числа не був.

«Плине кача по Тисині» сприймаю як реквієм. Це вже як «Упокій, Господи, душу спочилого раба Твого».

Після Євромайдану рік був в АТО. Коли отримав повістку, навіть не думав, що можна відмовитися від служби. Мобілізований і все. Сказав, що поїду в АТО. Хоча багато з тих, що раніше на словах були готові воювати, щезли. Це був 2015 рік, ще не забули розстріляних під Волновахою, почали везти домовини з-під Іловайська. А прості хлопці зібралися і пішли.

На війні, буду відвертим, – це не на пирогах у тещі. Там бліндажі, бруд, інша філософія. Але там моральна чистота. Хто боїться, себе виявляє, але щиро. Там люди змінюються, переосмислюють своє життя. Наприкінці минулого року, коли було запроваджено надзвичайний стан, я був мобілізований як резервіст першої хвилі. Без пафосу скажу: скільки мене носитимуть ноги, матиму силу, то буду служити.

На жаль, через п’ять років не покарано винних у розстрілах. Не хотів би, щоб знайшли кількох крайніх міліціонерів. Це велика вина. У цій справі є кілька нюансів. Думаю, правдиві винні не присутні в Україні. І ті, хто давав накази, і ті, хто їх виконував. Як вдалося виїхати з країни? Це ще одне питання. Тим, хто розслідує цю справу, треба визнати власну некомпетентність. Бо мали п’ять років, щоб знайти винних. А зайшли в глухий кут.

Євромайдан змінив Україну. Я бачу реформи в ЗСУ. Це зовсім інша армія. Постала нова плеяда бригадних сержантів. Є зрушення в дорогах, прийшла нова кров у поліцію. Змінилася молодь – це головне. Вони ходять у гори, літають в Європу, одне слово, вивчають світ.

Тим часом люди старшого покоління чекають месію. Продають голоси на виборах. Роблять ремонт у квартирах, але смітять у під’їздах та ліфтах. А потім дивуються: чому процвітають корупція і кумівство? Чому українці виїжджають на заробітки? Щоб суспільство порозумнішало, мають змінитися покоління. Однак це важкий поступовий шлях. Все у нас буде гаразд, я в це вірю.

Оксана КУЦИК

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---