USD 39.00 39.40
  • USD 39.00 39.40
  • EUR 39.25 39.50
  • PLN 9.76 9.94

92-річній волинянці досі відчутні нелегкі роки примусової праці у Німеччині

25 Березня 2017 19:00
Друга світова війна. Скільки біди, смертей та страждань принесла вона українському народові. Сотнями, тисячами гинули українці не тільки від ворожих куль на фронтах, а й від голоду, знущань та каторжної праці у німецьких таборах. Примусове вивезення на роботу в Німеччину руйнувало людські долі, родинні зв’язки, клеймило невинних тавром зрадників.

Галина Федорівна Матвіїшина (у дівоцтві Приймак) – найстарша жителька села Вишеньки Рожищенського району. У січні їй минуло дев’яносто два. Хоч дарував Бог довгого віку, та у житті довелося пережити та набачитися всякого.

Народилася жінка у багатодітній селянській родині. Коли мала лише п’ять літ, втратила батька. Як найстарша після брата Івана, з дитинства допомагала матері по господарству, у хатніх справах. Згодом у сім’ї з’явився вітчим, народилися молодші брати та сестри.

Почалася війна. Вітчима та брата Івана забрали на фронт. А навесні 1942 року почалось примусове вивезення українців з окупованих територій на роботу в Німеччину.

- Я була найстарша з дітей, які були біля матері, мала 17 років. Тому, аби вижили молодші, змушена була їхати до Німеччини, про звільнення не могло бути й мови. В той день з Вишеньок проводжали десять дівчат. Сльози, прощання, невідомість. В дорогу мати склала в торбину трохи харчів, деяку одежину. Далі кілька днів дороги у товарних вагонах, у тисняві, холоді і смороді, чоловіки разом з жінками, ні води, ні харчів, лише те, що мали з дому, - розповідає Галина Федорівна і цими споминами про жахливе минуле ніби перегортає сторінки історії цілого покоління.

Юна волинянка потрапила у трудовий табір неподалік Франкфурта-на-Одері.

- Після довгої дороги нас, змучених та голодних, зігнали у великий барак, пізніше провели дезинфекцію (помили у ледь теплій воді з додаванням якоїсь хімічної речовини), видали робочий одяг, - розповідає історію свого перебування у німецькій катівні Галина Матвіїшина. – А ще кожен ув’язнений мав на одязі нашивку «OST» (розпізнавальну емблему примусових робітників зі сходу Європи) та невелику дерев’яну дощечку із номерним знаком на шиї.

«OST 272»– це табірний номер Галини Матвіїшиної, який за три роки каторжної праці на окупантів кров’ю виписався на її серці і донині гірчить полиновим присмаком моторошних спогадів, що ніколи не зітруться з пам’яті колишньої каторжанки.

Примусові робітники жіночого трудового табору працювали на консервному заводі. Із бараків, пропахлих потом, сирістю та знеможеними тілами, які роз’їдали хвороби, українських бранок щодня конвоїри майже два кілометри гнали до місця роботи. Працювали зранку до вечора напівголодні.

- Зранку давали юшку з брукви чи капусти, що мала дуже неприємний запах, в обід - невеликий шматок хліба і жменьку каші, на вечерю знову смердючу баланду або картоплину в лушпайках і чай. На заводі ми сушили яблука, сливи, консервували овочі. Дехто з дівчат з голоду не втримувався, намагався щось вкрасти і з’їсти. Та то було небезпечно. Якщо конвоїр помічав, можна було й життям поплатитися, - ділиться невеселими спогадами. – Разом з нами працювали німкені, тож вони «здавали» дівчат, які насмілювались з’їсти сливу чи шматок яблука. Були побої, жорстокі знущання. Від постійного недоїдання люди хворіли, знемагали, гинули.

Як свідчать історики, шанси остарбайтера на виживання значною мірою залежали від того, куди робітник потрапив працювати: на державне виробництво, де умови праці й побуту були найважчі, чи до сільського господаря, де легше було прохарчуватися.

- Коли союзницькі війська посилили свій наступ, наш табір вирішили перемістити у сільську місцевість. Конвой оголосив, щоб всі збирались, і ми колоною вирушили в дорогу. Вийшли в поле, це було саме перед жнивами, пройшли кілька кілометрів, вже й темніти почало, як враз у небі показався бомбардувальник. Усі почали падати, ховатись. Я бігла поряд з подругою Наталією з села Любче, ми дружили, адже були з одного району. Пізніше – страшенний гул, вибухи. Коли прийшла до тями, побачила мертву Наталю з величезним осколком у шиї та двох нерухомих, закривавлених конвоїрів.

Вцілілих почали зганяти докупи. Страшенно пекло око, ще помітила, що осколком добряче посікло ліву руку. Мені її якось перев’язали і так дістались до величезної клуні для зерна, де ми зупинилися. Поранення були важкими, рука постійно кровила, на око зовсім не бачила, тож коли ми дісталися до одного з німецьких сіл, мене забрали на лікування до найближчої лікарні, - пригадує Галина Федорівна миті, коли стояла на межі життя і смерті, коли вдалось вижити, хоч і залишилась інвалідом на все життя.

Після недовготривалого лікування бранка знову повернулася на примусові роботи, щоправда, уже в село.

- В селі теж важко працювали у полі, але з харчами було краще. Спочатку я ще не могла добре володіти рукою, тож мене лишали готувати їсти. Коли трохи окріпла, пішла в поле на збір урожаю разом з усіма, - згадує останні місяці поневіряння на чужині Галина Федорівна.

День закінчення війни не став для двадцятирічної Галини великою подією у житті, адже вони з дівчатами ще до пізньої осені працювали на примусових роботах у німецькому селі.

Лише у грудні 1945-го приїхала Галина на рідну Волинь. Дісталася у Вишеньки і серце завмерло – ні хати, ні хутора – все німці спалили. Матір з молодшими братами та сестрами знайшла у далекої родички вітчима, тітки Насті, котра прихистила на два роки родину, доки не звели своєї хатини.

Повернувся з фронту брат Іван. Покаліченим, але віднайшов дружину з дітьми і глава сімейства. Здавалось, життя мало б налагодитися. Але нова радянська влада називала таких, як Галина, зрадниками і карала за роботу на економіку ворога. Неодноразово «викликали на розмову» та грозили відправити в Сибір і Галину Федорівну. Та якось обійшлося. Хоч незаслужене тавро «зрадниці Батьківщини» довго пекло і мучило душу молодої дівчини.

На початку п’ятдесятих Галина одружилася з переселенцем з-за Бугу вдівцем Михайлом. Троє синів народили і виховали Матвіїшини. Галина Федорівна багато років працювала в колгоспі, чоловіка знали в селі як хорошого майстра з ремонту взуття. Постійні сімейні турботи, діти, робота ніби з часом стали притуплювати жахливі спогади жінки про знівечену війною юність. Не давало забути пережиту біду лише понівечене око, яке частіше почало допікати болем.
Повиростали сини, кожен знайшов свою дорогу. Ніби й життя налагодилося, та доля знову посилає випробування Галині Федорівні - жінка стає вдовою. Тяжко переживала смерть чоловіка. Одружилися сини, раділа бабуся онукам, яких народилося аж восьмеро. Та знову біда настигла її - у зовсім молодому віці помирає син Богдан. На старості літ залишається бабуся з невісткою Антоніною та двома онуками. Жінки докладають максимум зусиль, аби поставити на ноги та вивчити дівчат.

На початку 1990-их років на державному рівні порушується питання компенсаційних виплат для колишніх примусових робітників в Німеччині, бо ще в 1946-ому році на процесі у Нюрнберзі застосування примусової праці у гітлерівській Німеччині назвали злочином проти людяності. Україна визнала остарбайтерів невинними жертвами Другої світової війни, однак аби документально підтвердити факт примусової праці в Німеччині і отримати компенсацію, інвалід війни І групи Галина Матвіїшина змушена була пройти ще й судовий процес.

Нервові потрясіння, отримане в юності осколкове поранення, незворотні вікові зміни в організмі призвели до повної втрати зору. Більше десяти літ тому у житті Галини Матвіїшиної настала суцільна темрява. Весь цей час її очі і руки – невістка Антоніна. Але яким би дбайливим не був догляд, рани на тілі та в душі не дають бабусі і через десятки років забути ті страшні муки, голод та приниження людської гідності, які довелось пережити в юності.

Тетяна Боярин
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 1
ЄС Показати IP 25 Березня 2017 22:28
Мабуть остарбайтерами нас бачать по сьогоднішній день і після закінчення ДСВ.

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Система Orphus