Феноменальний фізрук. Волинянину Євгену Шишкіну – 90
Душевний, архіінтелігентний чоловік. Що не кажіть, але таки досить несподівано звучить така характеристика для викладача …фізкультури. Колишні студенти Євгенія Шишкіна розповідають, що він завжди поводиться тактовно, розважливо, розмовляє спокійно, в жодному разі не поспіхом, на бігу, як часто трапляється у вчителів цього предмету, й, відповідно, викликає бажання так само спілкуватися і з ним. Коли працював, мав за правило – спортивний одяг носити тільки на роботі. У всіх інших випадках – він завжди у строгому костюмі. На своїх заняттях говорив лише про фізкультуру, відхилень на інші теми не допускав.
І ще щодо мови. Якщо у сім’ї він, росіянин за походженням, спілкується двома мовами, то на роботі, в училищі, а тим більш, зі студентами – виключно українською. Причому бездоганною, дуже чистою, гарною. Навіть професор Віктор Давидюк, колишній випускник педучилища, завжди ставить у приклад свого викладача фізвиховання за його українську мову. А опанував солов’їну хлопчина із російської глибинки на мовних курсах у повоєнному Львові, де без цього неможливо було спілкуватися на вулиці, у магазинах, із ровесниками.
Із дєрєвні – у центр академічної науки й культури
Євгеній Шишкін родом із села (за його словами, дєрєвні) Русская Ляжмаль, всього за кілометр від якого розташована Марійська Ляжмаль – це територія республіки Марій Ел. Народився у 1928 році у родині репресованих, виростав без батька. Та й без діда, якого разом із трьома братами розстріляли як класових ворогів, бо – куркулі. Через це мати сама піднімала їх із братом. Під час війни, підлітком, працював у радгоспі – водив коня, який крутив молотарку. Несамовито тяжкою була ця робота, тоді навіть дорослі робітники заступилися за хлопчину перед керівництвом, просили, щоб йому збільшили платню. Середню школу закінчував у райцентрі Косолапово. Захопившись морською романтикою під впливом дядька-моряка, спробував вступити у Ленінградське військово-морське училище. Однак курсантом «мореходки» стати не вдалося, не пройшов медкомісію по зору. Повернувшись додому, рік працював вихователем у дитячому будинку, в рідному селі.
А у 46-ому із групою друзів поїхав до далекого й невідомого міста на західній околиці Союзу. Вирішив вступати на юридичний факультет Львівського університету імені Івана Франка. Та вже у приймальній комісії змінив свій намір. Переманили агітатори, мовляв, куди тобі після сільської школи – у юриспунденцію?! От у цьому ж приміщенні, лиш з другого входу, набирають у щойно відкритий інститут фізкультури, туди ти точно вступиш. Безумовно, переконливим був аргумент і про карточки на харчування, і про безплатну спортивну форму, адже, перебуваючи далеко від дому, міг сподіватися лише на себе, тому погодився. Потім дізнався, що ще півроку його документи лежали на юрфаці.
Спеціалізувався на греко-римській боротьбі, під час навчання був навіть чемпіоном Львова, хоча за чотири студентських роки досконально вивчив і опанував методику викладання різних видів спорту. Під час навчання, розповідав згодом, їх, студентів, запрошували у масовки до львівської опери, погоджувався, бо за це пускали на вистави. Отож сільський юнак наповну використовував нагоду збагатитися духовно.
І вранішня зарядка може бути цікавою
Коли, у 1950 році, перші випускники Львівського інституту фізкультури з новенькими дипломами розлетілися по країні, Євгеній Шишкін одержав направлення до Володимира-Волинського, у педагогічне училище фізвиховання (тепер педколедж). Спершу лише викладав фізкультуру, згодом майже два роки працював директором. У повоєнній країні культивувався ентузіазм, масове захоплення спортом, стремління до подолання перешкод – трудових, бо відбудовували економіку, спортивних – бо виховували «будівників комунізму». Колишні студенти пригадують, як разом із Євгенієм Васильовичем їздили на масштабні обласні спортивні свята ще бортовими вантажівками, де спеціально встановлювали лавки, як 300 студентів брали участь у першій спартакіаді народів СРСР. Чимало вихованців Шишкіна мали високі спортивні досягнення з гімнастики, легкої та тяжкої атлетики. Євгеній Васильович майже щороку водив своїх учнів у туристичні походи Волинню. Колишня його випускниця, а тепер викладач педколеджу Тамара Карпук згадує:
-А які цікаві вранішні зарядки проводив Шишкін перед заняттями! Весело, доброзичливо, під бадьору музику. До речі, з допомогою училищного радіовузла він озвучував і популярну протягом багатьох років виробничу гімнастику.
Інша випускниця, яка навчалася на початку 60-х років, пригадує Шишкіна як людину дуже тактовну, толерантну, витриману. Колишня вчителька каже, з власного досвіду знає, що, на жаль, це не завжди властиво для вчителів фізкультури. Уважно, з розумінням і терпінням ставитися до своїх учнів вчилися у Євгена Васильовича і його студенти. За високу професійність був відзначений званням «відмінник народної освіти», мав звання судді республіканської категорії з гімнастики, його запрошували на рейтингові змагання.
Нареченим поштарі допомогли зустрітися
Особисте життя Євгенія Шишкіна круто змінило …реформування закладів педагогічної освіти – серед переведених до Володимира із ліквідованого у Вінниці педучилища була дівчина, котра нарешті полонила його холостяцьке серце. На десять років молодша від Шишкіна Лідія Шевчук приїхала на останній курс.
-Ми були зовсім не такими розкутими, як теперішня молодь, – пригадує жінка. Чи відчувала, що подобається викладачеві? Звичайно, та і вона не була до нього байдужою. Кілька разів ходили разом у кіно. Проте, одержавши диплом, поїхала на рідну Вінниччину, так і не почувши жодної пропозиції від делікатного, скромного, стриманого фізкультурника. Поїхав по неї під Хмільник вже під час літніх канікул. Від хвилювання переплутав у телеграмі назву села і замість Рибчинці вказав Сорочинці. Незважаючи на це, районні поштовики були на висоті, перетелефонували по сільрадах, знайшли дівчину і вчасно попередили, аби зустрічала нареченого. Однак серед пасажирів автобуса, що привіз людей до села, хлопця не виявилося. Та за кілька хвилин Ліда полегшено зітхнула, побачивши, що Шишкін крокує дорогою пішки – помилково зійшов на зупинку раніше.
Зареєструвати шлюб на батьківщині нареченої не вдалося – не виявилося на місці секретаря сільради. Тому лише скромно відзначили подію у колі родини і до Володимира повернулися вже удвох. Одружилися Лідія і Євгеній Шишкіни 31 серпня 1957 року, уточнюють, після педради. Тож новий навчальний рік розпочали сім’єю. За рік народився син Сергій.
Уже й сам став частиною історії коледжу
-Душа в душу прожили 60 років, ніколи грубого слова не чула, – коротко але конкретно характеризує свого чоловіка Лідія Григорівна. Він підтримав її рішення здобути вищу освіту і вона заочно вступила до Рівненського педінституту, згодом у педагогічному училищі викладали вже обоє. «Дуже добрий, турботливий, товариський. Щодо захоплень, цікавився історичною літературою, між іншим, і Шевченка читав»,- розповідає про свою половинку.
Син Сергій, знаний український бард і композитор, найхарактернішими рисами батька називає його виключну порядність, принциповість, загострене почуття обов’язку і власної гідності. І не може припустити, як склалося, коли б Євген Шишкін вступив на юридичний факультет. Вважає, доля розпорядилася правильно, не допустивши цього, інакше його батькові довелося б не раз переступати через свої життєві принципи, навряд чи зміг би тоді залишатися самим собою. Між іншим, згодом Євгенію Васильовичу кілька разів пропонували роботу у відділі КДБ, та він відмовлявся, мотивуючи репресованими родичами. До речі, про це навіть синові він довго не розказував. Признався аж у кінці 80-х, коли з Йошкар-Оли надіслали газету зі списком реабілітованих і прізвищами рідних у ньому.
То ж і не дивно, що завжди врівноважений, розсудливий викладач фізичної культури користувався заслуженим авторитетом серед колег і студентів. Багато років Євгенія Шишкіна обирали секретарем парторганізації училища. І хоча зараз хвалитися таким не прийнято, та, за великим рахунком, тоді це було доказом дружньої довіри і поваги у колективі. Адже колеги були впевнені, що Євгеній Васильович завжди відстоїть справедливість, захистить своє училище.
-Батько розповідав, що вперше побачив українців, у дитинстві – коли у їхнє село приїжджали якісь чоловіки з вусами, вони здалися малому гарними й добрими. А він сам, у свідомому віці потрапивши в Україну, не став перекотиполем, для якого «мой адрес – Советский Союз», – пишається Сергій Євгенович, – тут оселився – тож адаптувався, вивчив мову, володіє нею не гірше, ніж рідною і вже сам став частиною володимирської історії.
У його трудовій книжці вказане єдине місце роботи – педагогічне училище. Днями Євгенію Васильовичу виповнюється 90. Та він і досі намагається бути акуратним, щоранку самостійно застеляє ліжко, потім виносить сміття. Дружина дбайливо спостерігає через вікно, як він повертається до під’їзду. У теплу пору року Лідія Григорівна й Євгеній Васильович ще порядкують на синовій дачі, на масиві «Марс», під Вербою. Вирощують городину, з кінця зими сіють на розсаду помідори, огірки, кабачки, навіть кавуни, що потім достигають у них раніше від сусідських. Не лише з родичами, а й з усіма знайомими діляться Шишкіни врожаєм запашних яблук-антонівок. Щоправда, останнім часом пам’ять старого вчителя дає збої, інколи він збирається вранці на роботу, щоб не запізнитися на пари… А пройшовшись рідними коридорами, каже: «Усе в порядку».+
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.