USD 27.8 28
  • USD 27.8 28
  • EUR 31.5 31.8
  • PLN 7.3 7.39

Молодь з Луцька впродовж місяця працювала в Африці

На Вечір місії, що відбувся у Луцьку 28 січня зібралося кілька десятків людей, щоб послухати живі історії місіонерів, які щойно повернулися з поїздки в Африку.

Впродовж місяця команда молоді з євангельської церкви «Голгофа» в складі шести чоловік працювала в місті Кітале, що знаходиться в Кенії. Ціллю поїздки була допомога команді християн, яка уже тривалий час живе там і служить місцевому населенню. Про це інформують у прес-службі R500Volyn.

Розповісти, що вдалося зробити, чого досягнути та в цілому поділитися своїми переживаннями, викликами та благословеннями за час перебування на жаркому континенті зміг кожен учасник подорожі.




На початку кілька слів про Кенію. Кенія, або офіційно Республіка Кенія – східно-африканська держава, розташована на самому екваторі. Це країна дикої природи, національних парків, содових озер та сплячих вулканів. Це на диво гармонійне поєднання первісного минулого і цивілізованого сьогодення. Кенію називають африканським континентом в мініатюрі, а ще колискою людської цивілізації. Але як би гарно не описували цю країну в туристичних путівниках варто зазначити, що це країна 3-го світу з усіма наслідками, що з цього випливають. Немає їжі, немає води, немає ліків, немає освіти, відповідно немає грошей і роботи. Про те є малярія, бруцельоз, тиф, ВІЛ, туберкульоз і маса всього дрібнішого. Ще однією характеристикою країни є соціальна нерівність, при чому, у всіх її видах. На противагу сучасним хмарочосам зі скла і бетону – нетрі із застарілих, недоброякісних, невпорядкованих жител, де люди змушені виживати, цілими родинами риючись на сміттєзвалищах. Послужити і допомогти саме таким людям і було завданням місіонерів з церкви «Голгофа».



– Уже другий рік поспіль наша команда має можливість допомагати у притулку для вуличних дітей «EmbraceaStreetChild», – розповідає студент СНУ, Дмитро Ліненко. – Головна ціль роботи цього притулку – знаходити християнські сім`ї для дітей, котрі хочуть змінювати своє життя. Подібні притулки є по всій Кенії.

В самому Кітале декілька тисяч бездомних дітей. Чому діти опиняються на вулиці? В більшості, це діти-сироти, у них немає рідних. Інші, переживаючи насилля в сім`ї, втікають на вулицю в пошуках кращого життя. Маса вуличних дітей мають токсичну та наркотичну залежність. Це впливає на ранню смертність серед молоді, багато не доживають і до 20 років.

У притулку умови не ідеальні, але для дітей, котрі живуть в картонних коробках, а подекуди й просто неба це щастя тричі в день поїсти, прийняти душ, поспати на ліжку. На разі у волонтерів, котрі працюють в притулку є велика потреба, щоб збудувати нове, більш сучасне приміщення для цієї роботи.

В притулку забезпечують не лише фізичні потреби дітей. Волонтери проводять уроки, вивчають з ними англійську мову, навчають біблійних істин, а також вчать щось виготовляти власноруч. До слова, потім є можливість ці вироби продавати і купувати одяг і взуття для дітей.

Наша поїздка припала на новорічні свята і у нас була можливість долучитися до молоді з церкви, яка проводила для дітей з притулку Різдвяну зустріч з Вертепом та подарунками. Вийшло цікаво, в дусі тамтешньої культури. Також ми проводили там уроки, і не лише біблійні, а й навчали їх географії та англійської мови, готували різноманітну творчість, грали спортивні ігри.

Ці діти – це біль мого серця. Заради них я їхав цього разу. Дуже приємно було, що вони пам`ятають мене з минулого року. Насправді вони добрі, щирі та відкриті і дуже боляче було бачити деяких знову на вулиці з клеєм. Для мене досі залишається загадкою, чому існує стільки страждання і болі, але ми повинні відповідати на цю біль. Навіть, якщо ми до кінця не розуміємо, чому так відбувається, Бог кличе нас служити таким людям.



Ділитьсямузикант з досвідом проведення таборів, Юрій Пась:

– Перед поїздкою в Африку, до слова, це моя перша поїздка, я мав певні переживання відносно здоров`я. Деякий час у мене були серйозні проблеми зі спиною і я дуже переживав, думав – я тут ледь ходжу, а як буде там? Молився! І перед самим від`їздом Бог зробив чудо, болі зникли. Друге випробування було пов`язане з фінансами, точніше, з їх відсутністю – де взяти гроші на поїздку? Знову молився і, зовсім неочікувано, грошима благословили друзі.

Мої враження від Африки – бруд та антисанітарія. Я перші дні щохвилини користувався антисептиком для рук. Вразила соціальна нерівність – на шикарному авто їде багатий кенієць, а через дорогу на смітнику дитина 7-ми років нюхає клей. Ще привернула увагу надмірна релігійність в країні. Безліч церков, майже на кожному борді цитата з Біблії, а справжніх віруючих — одиниці.

Випробуванням для мене була місцева їжа, не все сприймав мій організм. Дещо взагалі не можна було їсти, хоча дітям, які більшу частину життя проводять на вулиці, дуже смакувало. Коли в один з днів табору дітям давали на обід мсо, я не міг зрозуміти, чому вони просять сфотографувати їх, як вони їдять. Вияснилось, що мсо вони споживають раз-два на рік, а деякі вперше їли м`ясо. А коли роздавали апельсини, діти билися, думаючи, що всім не вистачить. Для них це норма, живучи на вулиці, здобувати все силою.

Коли я допомагав у клініці, мене вразила велика кількість побитих своїми ж чоловіками жінок, що приходили за допомогою. Практично кожна друга жінка в країні переживає насилля в сім`ї.

Ще одне випробування у мене було, коли при падінні я пошкодив коліно. Рану обробили ніби добре, але впродовж кількох днів мені значно погіршало. Відчував сильну слабкість, почала підвищуватись температура і тиск. Здав аналізи, виявили інфекцію в крові. Переживав, що якщо помру, то потрібно буде 20 тис. доларів, щоб перевезти тіло в Україну. Батьків було шкода. Усі молилися і за деякий час відчув, що недуга відступила і сили повернулися. Бог зцілив!

І ще одне. Я навчаюся в університеті. Писав дипломну роботу і, так склалося, що час здачі припав на час мого перебування в Кенії. Були певні труднощі з перенесенням дати захисту, але декан сказав їдь, здаси по приїзді. Тут теж Бог благословив, здав відмінно на червоний диплом.

Що я взяв для себе – якщо їдеш на місію треба молитись до, під час та після поїздки!



– Для мене це друга поїздка в Африку, – зауважує вихователь студії «Besmart», Марфа Кацюба. – Цього разу у мене було багато особистих переживань, через які Бог смиряв та навчав мене. Ще раз переконалася, що величезним бар`єром для роботи на місії є мова. Я зіштовхнулася з тим, що мого рівня знань англійської не вистачає, тому якщо мрієте про місію, вчіть англійську мову!

Уроком для мене було те, що Бог змінює наші плани та доручає нові відповідальності. Їдучи вдруге, я уже знала, що я можу робити там та мала певні плани. Але цього разу в команді були люди, які мали такі ж дари і таланти, як і у мене. В якійсь мірі мене обурювало, що вони робили мою роботу, а мені інколи доводилося робити зовсім не заплановані речі. Наприклад, я не фотограф, а довелося фотографувати під час табору.

Також, я зрозуміла, потрібно бути готовим до того, що те, що ти готуєш і в тебе виходить зробити вдома, може не вийти там. Так, я хотіла зробити для дітей з притулку льодяники. Я безліч раз робила їх вдома, а тут, в Африці це практично неможливо, бо я й гадки не мала, що їхній цукор не карамелізується.

Багато робила звичного для себе, – в притулку проводила біблійні уроки та творчість, в таборах відповідала за аптечку. Цікаво, що багато дітей ніколи не бачили навіть зеленки і перекису водню. В молодіжному таборі їм було так цікаво, що деякі навіть з маленькими подряпинами прибігали лікуватися. Слава Богу, серйозних захворювань не було.

А ось в дитячому таборі з цим було складніше. Деякі діти в табір потрапили прямо з вулиці і у них були страшні проблеми зі здоров`ям. Одна з них, це хробаки в пальцях на ногах – дуду, від яких нам довелося лікувати дітей. Дуду – це земляна блоха по-нашому. Це маленьке створіння, яке найчастіше вгризається в шкіру ніг, відкладає туди яйця, там у тебе ростуть і харчуються тобою личинки, з яких за деякий час вилуплюються нові блохи і все повторюється по колу. А оскільки діти бігають в основному босі, то хворіють майже всі. Процедура чистки від цих дуду насправді болюча, але африканські діти досить терпляче її переносили.

Найбільш дивувало те, що деякі діти навіть потрапивши в школу, втікають звідти і повертаються на вулицю. І приємно було зустріти дітей, які пам`ятали мене, радісно було бачити, що їхнє життя змінюється, сім`ї возз`єднуються.

–– Коли у мене була нагода вперше послужити за межами країни, –розповідає спеціаліст технічної підтримки, Юрій Ярошевич, –япоїхав в Туреччину на 9 днів. Пастор моєї церкви сказав: «Якщо ти поїдеш і повернешся незміненим, то ти даремно витратив час і гроші». Саме у тій поїздці я зрозумів, що хочу їздити в інші країни та служити іншим народам. Після того, я ще два рази був в короткотривалих поїздках в Єгипет.

Для більшості з нас, це була друга поїздка в Кенію. Наша з дружиною мрія, поїхати в Африку, здійснилася минулого року. У містіКітале, куди ми їздили постійно проживає молода сім`я і ще 4 людини,до речі, теж з України. Вони уже довший час служать місцевому населенню. При їхній місії є маленька школа, притулок для вуличних дітей, церква та клініка, яку вони організували. Наша команда мала можливість багато послужити в тій подорожі: провели табір для дітей з бідних районів, допомагали в будівництві церкви, в клініці, допомагали медикаментами

людям, які живуть в пустелі. Та цьогорічна поїздка була викликом для мене, бо на відміну від попередньої, я зараз відповідав за команду, що вирушала на місію. Роль, яку в минулому році виконував наш пастор, дісталася мені – бути лідером, піклуватися про свою команду, переживати, вирішувати складні ситуації, бути духовним наставником, підбадьорювати людей. Я мав певні переживання, відносно цього, але Бог благословив та провів. В цій поїздці я був своєрідним наглядачем, намагався бути уважним до кожного, турбувався як про сім
`ю і, звісно, багато молився. Працюючи злагоджено, ми були корисні та багато допомогли місцевій команді.

– Ця поїздка в Кенію була для мене другою і я теж мала певні труднощі і переживання, – розповідає викладач англійської мови, Мирослава Ярошевич. – По-перше, цього разу важче було залишити своїх дітей на усі новорічні свята. А по-друге, були переживання за здоров`я, бо під час нашої першої поїздки ми з чоловіком захворіли на малярію та мали ще ряд проблем, які довелося лікувати по приїзді. Але, вірите, я одна з тих, хто взагалі ні разу не захворів у цій поїздці.

Будучи в цій країні, мені, як вчительці дуже хотілося потрапити в їхні школи. Навчання в Кенії побудоване так, що початкова, середня і старша школи знаходяться окремо і навчальний рік для учнів розпочинається в січні. Школи платні, тому освіта для місцевих дітей це великий привілей. Батьки, які в більшості не вміють ні читати ні писати розуміють, що у тих, хто, навчається є майбутнє. Тому, коли дитина з бідного району має бажання навчатися, то кошти збирають усі разом, і родичі, і навіть сусіди.

Приємно було зустріти в одній зі шкіл дітей, які минулого року були в таборі. Це діти з вулиці, але для них знайшли спонсорів і тепер вони мають можливість навчатися. Там в школі переглянула своє відношення до шкільної форми. Бідні учні дуже цінують нею, бо цим вони не вирізняються з поміж тих дітей, котрих батьки привезли на крутих машинах.

Багато дітей мріють ходити в школу, і не просто в школу, а в школу-інтернат, бо там можна думати лише про навчання і ні про що не турбуватися. Вдома їм доводиться виконувати безліч роботи: готувати, дивитись за меншими братами та сестрами, допомагати по господарству... А більшість дітей не мають взагалі куди повертатися.

У нас з Юрою було велике бажання провести сімейний уікенд для подружніх пар з місцевої церкви, але це показало на скільки погано ми знаємо їхню культуру. У них по 5, 7, 10 дітей і вони просто не можуть їх залишити на всі вихідні, навіть на день — це не реально. Тому сімейний уікенд перетворився на сімейний вечір. Прийшло лише три пари. Нажаль, у церкві мало повних сімей. І це ще одна проблема в країні – в сімейних стосунках панує повний безлад. Але зустріч відбулася. В щирій та відкритій атмосфері пари могли поспілкуватися на глибокі сімейні теми. Ми підготували для них романтичну вечерю, де вони могли обмінятися подарунками. Це був особливий час і для них і для нас.

Ще хочу відмітити те, що на місії потрібно бути готовим робити будь-що. Я говорю про багатофункціональність. Учасники нашої команди досить різні, хтось спокійніший, хтось веселіший, хтось творчий , а хтось спортивний. Для служіння потрібні багатофункціональні люди. Наприклад, Марфа для мене – відкриття цієї подорожі. Вона людина дуже багатофункціональна. Треба перемотувати рани, підготувати декор, щось підшити, провести творчість, допомогти на кухні – усе це Марфа. Моя порада для молоді: інвестуйте в розвиток та примноження дарів і талантів, щоб мати їх багато та дбайте про один глибокий дар, яким могли б професійно служити.



Своїми враженнями ділиться Настя Дука, вчитель християнської етики:

– По приїзді відчувала себе трохи некомфортно. Більшість нашої команди були знайомі з місіонерами, які тут проживають, а для мене це моя перша поїздка, я нікого і нічого не знала. В перший же день нам розповіли про правила, яких треба дотримуватися, щоб не захворіти, бо хвороби чатують на тебе на кожному кроці. Це трохи налякало. Знаєте, я мию вдома руки, ну так, як я мила руки там в перші три дні, я ніколи не мила в житті. Розповіли про комарів, які переносять малярію. Переживала, бо в Африці дуже багато комарів і наш український Раптор на них не діє. Але я переконалася, що наш Бог сильніший за комарів, ніхто з команди не захворів.

В Кітале ми провели два табори. Перший був денний і тривав три дні. Це був табір для молоді, яка навчається в школах. У мене була група і я дуже переживала, як я буду з ними спілкуватися. Потрібно було говорити англійською, тому ще раз кажу – вчіть мову, а перекладач перекладав на суахілі (національна мова Кенії). Переживала, як я маю порозумітися з дітьми. Але уся молодь в моїй команді розуміли англійську, дехто говорив і це значно полегшувало спілкування. На відміну від дитячого табору, де щоб поговорити з кимось з дітей, треба було брати перекладача. Це було дуже важко, і ще раз відчула, на скільки мова може бути перешкодою в спілкуванні.

Темою табору були зміни, які ми повинні робити в нашому житті. Кенійці дуже багато знають про Бога, але ми намагалися їм донести, що потрібно жити так, як говориш. Ми їм казали, щоб відбулися якісь зміни, потрібно розпочати з себе. Наприклад, у них немає такого розуміння, що сміття треба викидати в смітник і багато такого іншого.

В цьому таборі мене здивувала чистота дітей. Щодня вони приходили в ідеально-білих футболках і чистому взутті. Знаючи звідки ці діти і в яких умовах вони живуть – в маленьких кімнатках два на два, без електрики та води, це не могло не дивувати. Тутешня молодь мріє про освіту і хочуть здобути таку професію, щоб мати змогу покинути Кенію, або хоча б Кітале. Вони хочуть вирватися з тих умов де вони вимушені жити.

Я думала, що до дитячого табору я уже готова. Ще до початку сильно молилася за дітей які мали бути в моїй команді. Хочу сказати, цей табір був для мене найбільш важким емоційно, душевно і духовно. У мене було 10 хлопців і одна дівчинка. Майже усі діти були з притулку, а деяких взяли прямо з вулиці. Один хлопчик був під дією клею. У нього величезні проблеми зі здоров`ям, він три дні відходив, але нажаль після табору знову повернувся на вулицю.

Хочу сказити, коли ти чуєш історії, про тутешнє життя від тих, хто тут був, – це одне. Перед поїздкою я думала, що знаю усе про те, як живуть діти в Кенії, але коли я на власні очі побачила тих дітей, ті умови, почула їхні історії, це зовсім інше. Це глибоко торкнулося мого серця, я зрозуміла, що не можу стояти осторонь.

У цьому таборі я побачила усі наслідки антисанітарії в якій живуть діти. У багатьох була короста, дуду, рани на кінцівках, вони були брудні… Але Бог дав мені любов до цих дітей. Інший навіть не може уявити, як підійти до такої дитини, а ти на це не звертаєш уваги, розумієш, що вони також заслуговують на любов. Для них було цінно, що біла людина може просто їх обійняти. Приємно було спостерігати, як це змінювало їхню поведінку.

Я відмітила таку річ – це такі ж діти, як і наші українські, вони так само радіють подарункам, іграм, але таким подарункам і іграм, на які наші діти уже не звертають уваги і якими не цінують. Елементарна цукерка чи перегляд фільму для них за щастя. Ці діти навчили мене бути задоволеною, цінувати і бути вдячним за те, що маю. В порівняні зі мною, ці діти не мають абсолютно нічого.



Підсумок усього сказаного впродовж вечора підвів пастор церкви «Голгофа» Андрій Савич. Рік тому він теж мав можливість служити в Кітале.

– Реальність в якій живуть люди в Кенії – це пекло на землі. Наркоманія, СНІД, насилля в сім`ях, сироти, які живуть на вулиці, обман, корупція, антисанітарія, лінь і байдужість, це далеко не повний перелік того, з чим доводиться щоденно зіштовхуватися. Люди усвідомлюють свою нездатність і неспроможність отримати і дати своїм дітям краще майбутнє.

Дивує те, що в Кенії 45% населення – протестанти, 33% – католики, 10% – сповідують іслам і ще 10% – традиційні релігії. Гімн Кенії звучить, як молитва до Бога. І усе це їм не допомагає. Проблема країни в надмірній релігійності, величезна кількість церков, які повні не відроджених людей, що лише називають себе віруючими. Вся справа в неписьменності більшої частини населення. Люди не читають Писання і відповідно не розуміють, яким є Бог, якою має бути церква, стосунки, сім`я, що таке гріх. З`являється толерантність до гріха. Псевдо-пастирі перекручують Слово Боже і обдирають, без того бідних людей.

Ось для чого потрібна місія. Ось для чого потрібно вчити англійську, здобувати професію, збирати гроші, їхати, влаштовувати табори, організовувати школи. Це не просто обізнаність для тих людей. Це дарувати любов, показувати приклад жертовності, приклад здорового християнства, вчити їх Писання, яке може змінити їхнє серце. Це дарувати можливість з`їсти, те, чого вони ніколи не поїдять…

Але нашою мотивацією повинні бути не просто люди, чи діти, яких нам шкода, а Бог, який втілився в людську подобу, залишив комфорт небес і прийшов жити серед хаосу та гріха. Прийшов до тих, хто Його ненавиділи, торкався прокажених, обіймав їх, зціляв, годував, навчав. Це те, що повинні робити і роблять місіонери – являти Христа, будувати стосунки з людьми, які хочуть бачити Євангелію не на словах, а на ділі. Христос робив це, бо любив і помер заради грішника, щоб спасти його від пекла на землі та у вічності. Ісус був справжнім місіонером і наша мотивація в Ньому.

На сам кінець, – цінуйте те, що ви маєте! Про те, на що ви скаржитеся, третина світу лише мріє. Будьте вдячними, ця правильна якість душі буде оцінена і вашими близькими, і друзями, і співробітниками.



Нечипорук ОЛЕНА
Загрузка...
Коментарів: 2
Міша Показати IP 14 Лютого 2018 21:35
Слава Богу!
Лучанин Показати IP 15 Лютого 2018 00:05
Молодці Слово Боже поширюється грішники навертаються

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.

Система Orphus
Яндекс.Метрика
Ukr.net: Автобазар http://avtosale.ua/. Свіжі новини України і світу в режимі реального часу на Укр.нет. Фільми в кінотеатрах на KINOafisha.ua. Телепрограма на TVgid.ua.