Волиняни у Парагваї стали рисовими магнатами

У жителя села Поромів Володимирського району Івана Клекоця в телефоні чимало контактів з Парагваю. Там у нього одинадцять тіток і дядьків, а ще більше племінників.

Чоловік навіть пів року гостював у них. Все дивувало у далекій країні, а найбільше – рисові плантації, бо його родичі мають їх кілька тисяч гектарів і вважаються справжніми магнатами, пише Вісник.

За океаном більше родичів, як удома

Історію переселення своєї рідні добре знає 81-річний Петро Андрійович, який живе разом із сином Іваном.

«То ще до війни було. Рідний брат мого батька – Василь, який жив у селі Кошів Луцького району, але тоді це була територія Польщі, повівся на агітацію. Продав хату та з жінкою і трьома дрібними дітками поїхали шукати щастя. Ніби планували потрапити в Аргентину, але осіли в Парагваї, – пригадує. – Трудно їм було, пальми корчували, щоб клаптик землі мати. Але ж наші люди великі трударі, то й там себе показали, все тяжкою працею заробили і на ноги стали.

Спочатку корів тримали, молоко продавали, потім почали землю скуповувати і хазяйнувати. У діда було 11 дітей, тобто моїх вже двоюрідних братів і сестер. Почалася у 1939 році війна, то ми нічого про них не знали. Аж після перемоги надійшов додому лист, питали, чи ми живі, так і відновився зв’язок. Виходить, що за кордоном більше родичів, ніж на Волині. Стали листуватися. То дядько зізнався, що як отримав від нас вісточку, то вся родина зібралася – і святкували той день, як щось особливе».При Союзі мати родичів за кордоном було небезпечно. Дуже обережно про все розповідали, бо підозрювали, що агенти КДБ не дрімають.

Читати ще: Щотижня їздить на передову: історія 74-річного волонтера з Камінь-Каширщини

«Ми то думали, що наше листування читають, а один випадок це підтвердив, – сміється син діда Петра Іван. – Я тоді ще малий був, а в моді були джинси-варьонки. І так їх хотілося. Не знаю, хто підказав, щоб я написав родичам у Парагвай, аби мені їх прислали. Так і зробив. А за кілька днів перестріває мене на вулиці один начальник і каже: «Ну ти, Іване, і придумав, що писати, вже не можеш без тих джинсів обійтися». Відтоді ми стали обережніші з листами».

Звичайно, вони не замінювали живого спілкування. І родичі все кликали рідних з Волині, щоб приїхали у гості. Лишень у 2005 році наважився 65-річний Петро Клекоць поїхати за тридев’ять земель до двоюрідних братів і сестер, яких ніколи не бачив. Вони квиток придбали й нетерпеливо чекали.«А чого мені боятися? – хвацько відповідає пенсіонер на запитання, чи не страшно було летіти. – Я в армії в авіації був. Ото виїжджав з України – снігу по коліна, а там – спека, квіточки кругом. Дуже мені сподобалося, і тако собі подумав: там легше жити, бо дров заготовляти не треба. Ох і раділи, що я приїхав. Все мені показували. Кругом обвозили».

Читати ще: «На війну легше їздити, ніж у Європу», – лучанин Сергій Балицький про вісім років волонтерства та 300 поїздок на фронт. Інтерв’ю

Своєю чергою, дід Петро запрошував до себе. Ніби й не проти були заокеанські родичі, але все не наважувалися зібратися.

Привіз на згадку рисові стебла

«Вже у 2017 році я надумав їх провідати, – приєднується до розмови син Іван. – То загостювався аж на шість місяців. Вже й іспанську трохи вивчив. Жив у дядька Андрія Клекоця. Він має п’ять тисяч гектарів рису. Найменший наділ, чакра, як там кажуть, – 27 гектарів. Возив, показував, як його сіють, теж сівалками, ніби у нас пшеницю. Але процес вирощування складніший, бо постійно ці рослини треба підливати. Тому стараються, щоб земля була біля річки, з якої спеціальними рівчаками підводять воду. Коли достигає, молотять спеціальними комбайнами. Ой, багато цікавого там побачив! Ще й кілька стеблин рису взяв додому на пам’ять. Вони ще й досі є».Чоловік розповідає, що старші дядьки й тітки добре розмовляють українською, а от їхні діти вже не так знають. Молодь взагалі лишень слухає і усміхається. Розуміють не все. Дуже шкодують, що нема у них українського осередку, де підтримувалися б традиції. Тому Іван вкотре взявся запрошувати приїхати в Україну.

«І дядько Андрій загорівся дуже, обіцяв неодмінно прилетіти, але тут коронавірус взявся… Тепер війна, то й не знаю, коли вже побачимося», – каже Іван.

Читати ще: За велінням серця: подружжя ковельчан волонтерить із перших днів війни

Незважаючи на відстань, родичі з Парагваю стежать за страшними подіями в Україні. Телефонуючи, запитують, чи не бомбардують Поромів, довколишні території. Якось навіть дали контакти Івана Клекоця, щоб поспілкувався з парагвайською тележурналісткою. Вона робила репортаж про війну вже з Іванових розповідей. Він добре знає про ситуацію на фронті, бо волонтерить і возить допомогу цивільним та військовим.

«Нещодавно отримали з Парагваю у Польщу 22 тонни рису від наших родичів. Передамо його в постраждалі села та міста на сході України нашим воїнам, – додає Іван Клекоць. – Хто як може, так і робить свій внесок у перемогу. Ми всі християни і маємо підтримувати нужденних у біді. Приємно, що до добрих справ долучаються з усіх куточків світу. Бог з нами, а перемога – за нами!»

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---