USD 39.00 39.40
  • USD 39.00 39.40
  • EUR 39.25 39.50
  • PLN 9.71 9.93
Світ вражає: Про УТОС і не тільки
16 Листопада 2010 09:48
0
У житті, щоб з дороги не збитися, треба нам у сліпого повчитися

«Для досягнення мети доводиться затратити чимало зусиль. Ми все життя від самого народження перебуваємо у боротьбі за власне щастя, інакше кажучи, людині ніколи не було легко досягнути поставленої мети, і це, напевно, добре, бо саме долаючи труднощі, людина розвиває усі задатки. Усе те, чим наділив її Господь»
(з вступного слова Ю.Симончука на I Міжнародній конференції «Сучасний світ і незрячі» у 1999 році)

У календарі свят і дат є Міжнародний день Білої тростини – день незрячих людей, який припадає на 15 жовтня. Щороку кількість сліпих у світі зростає на 1-2 мільйони осіб; якщо не вжити термінових заходів, то до 2020 року у світі житиме 100 мільйонів сліпих, адже кожні 5 секунд втрачає зір одна доросла людина, кожну хвилину – одна дитина.
70-80 відсотків інформації про оточуючий світ ми отримуємо через зір. Незрячі позбавлені такої можливості. Сліпота вважається найтяжчою формою інвалідності, тож незрячим людям дуже важко інтегруватися в сучасне суспільство, самореалізуватися в ньому. Незрячий виживає лише тоді, коли опиняється серед зрячих людей.
Люди з особливими потребами, можливо, слабкі фізично, але сильні духом. Вони не просять жалюгідних подачок, їм потрібні нормальні умови для життя, достойне ставлення з боку суспільства. І скільки б влада не розповідала про покращення їхнього життя, однак на практиці в Україні вирішення проблем незрячих знаходиться в зародковому стані.
І це в першу чергу залежить від кожного здорового громадянина. Те, що для нас є нібито звичним, для незрячого може обернутися трагедією чи смертю: незакритий каналізаційний люк, не огороджена яма на тротуарі, протягнутий поперек дороги дріт, автомобіль, що припаркований у несподіваному місці чи рухається з порушенням правил, тролейбус або маршрутка, які спиняються не на зупинках...

Невтомний активіст Юрій Симончук
Волинська обласна організація Українського товариства сліпих існує на Волині понад півстоліття. Голова правління цього об’єднання Юрій Симончук – людина знана і активна в нашому краї. Він невгамовний, бо без нього не обходиться жодна важлива подія у житті міста Луцька чи Волинської області.
Моя перша зустріч з ним відбулася 15 жовтня цього року, коли в Луцьку проходила IV Міжнародна науково-практична конференція «Сучасний світ і незрячі: розвиток особистості в контексті тифлології». Полум’яне, гостре, влучне слово цієї людини зі сцени вразило мене тоді і надовго запало в душу. Який він оптиміст, працелюбець і патріот, - подумала я. Серед моїх знайомих досі таких ніколи не зустрічала. У цього чоловіка стільки енергії, стільки завзяття, стільки доброти, що їх вистачило б на кілька десятків нас, простих здорових людей, які в житті люблять понарікати, полінуватись і просто так проживати своє життя. А як співала ця геніальна капела, що діє при УТОС і натхненником якої також є Юрій Прокопович! Вирішила – обов’язково треба познайомитись ближче з керівником цієї організації!
Юрій Симончук виявився одним з тих прекрасних людей, які самі чудово підтримують розмову, відшукують теми для бесіди і прислухаються до кожного слова свого візаві. Саме тому, здавалося б, довге спілкування з ним промайнуло, як кілька хвилин. Зате який заряд енергії отримала після цього! А й справді, коли слухаєш оптимістичну розповідь цього активного чоловіка про його нелегке життя, про нелегку працю, мимоволі дивуєшся: звідки він черпає свої сили, оцю невимовну енергетику, яка так і ллється на тебе цілющими потоками і ні в якому разі не залишає опісля байдужою до проблем незрячих людей в нашому огрубілому суспільстві?! А сили ці – від Бога, від любові до Батьківщини і від щирого бажання допомогти незрячим жити в цьому світі.
Чули б ви, з якою гордістю розповідає він про 23-річного незрячого хлопця Олега, який зараз навчається у Волинській духовній семінарії. А привів його батько в центр реабілітації інвалідів зору близько десяти років тому. Хлопчик тоді був тотально незрячим, без підтримки рідних нікуди сам не ходив, більше того - їсти добре не вмів самостійно. Батьки не вміли і не знали, що це дитя треба було вчити жити в темряві ще змалечку. Але саме завдяки наполяганням пана Юрія Олег почав відвідувати реабілітаційний центр, самостійно ходити, спілкуватися з людьми, вчитися. Тепер він – гордість духовної семінарії і Волинського УТОС! Хлопець прекрасно вчиться, пише твори, планує вступати в академію.

Допомогти всім бажаючим

Юрій Прокопович абсолютно переконаний, що інваліди повинні розвиватись, працювати. У нашому ж хворому і в першу чергу бідному суспільстві склалась парадоксальна ситуація, коли інвалідам призначають соціальні пенсії, і вони сидять собі спокійно вдома на державному утриманні.
Особливо тривожна ситуація з дітками-інвалідами, яким призначаються соцвиплати та пільги і які за законом мають право навчатися вдома. Однак є різні вчителі, є різні умови проживання дітей, а, відповідно, і навчання. Тож якість отриманих знань ставиться під великий знак питання. По-друге, така дитина позбавлена можливості бути в колективі. Тому коли після отримання шкільного атестата батьки приводять дитину до роботодавця, він обов’язково намагатиметься відмовити їй у працевлаштуванні.
Узагалі тема реабілітації інвалідів зору – найбільш хвилююча для Юрія Прокоповича. За всі роки своєї діяльності йому не вдалося переконати віддати у спецшколу лише трьох людей. Всі інші, які звертаються в УТОС, практично починають жити повноцінним життям. Уявіть лише – людину потрібно навчити жити і працювати в темряві, використовуючи тільки дотик, слух, нюх. Також у незрячих добре розвинені пам’ять, вольові зусилля, самодисципліна (до речі, пам’ять у пана Юрія дійсно феноменальна, він пам’ятає кожну подію й дату, кожне прізвище). З власного досвіду Юрій Прокопович знає, що застібати рукав сорочки, зав’язувати шнурівки на туфлях чи запалювати сірник можна, будучи незрячим та ще й з однією рукою.
Тож центр реабілітації при товаристві пропонує, зокрема, такі напрямки для незрячих, як вивчення письма за Брайлем, просторова орієнтація, духовність, фізична реабілітація (спорт), домоведення, основи масажу і комп’ютерної грамотності, музика, шахи, шашки та багато іншого. Але головне те, що інваліди тут перебувають в соціумі, поміж своїх, можуть отримати певні елементарні знання й навички і продовжувати далі навчання, роботу, життя врешті-решт. Ідеально, коли люди проходять повний курс реабілітації: від побутової до трудової. Але що далі?
За даними Рахункової палати, кількість інвалідів працездатного віку в Україні перевищує 1,5 мільйони осіб. У 2008-2009 рр. рекомендації медико-соціальних експертних комісій із працевлаштування отримала майже половина з них, однак на початок 2010 року в межах законодавчо встановленого роботодавцям нормативу з працевлаштування інвалідів (4%) працювало лише трохи більше, ніж чверть інвалідів.
Тільки 56% роботодавців, зареєстрованих у Фонді соціального захисту інвалідів, дотримуються законодавчо встановленого нормативу з працевлаштування інвалідів. Переважна більшість бюджетних установ ігнорує реєстрацію у Фонді, подання звітності з працевлаштування, а відтак і виконання нормативу. Із 51,3 тисяч бюджетних установ, наявних у базі Пенсійного фонду України, зареєструвалися у Фонді соціального захисту інвалідів та подали до нього звітність менше половини, а норматив виконують лише 11,3 тисяч таких установ.
Пан Юрій переконаний: інвалід здатний сам себе прогодувати і не бути тягарем для суспільства, якщо його раціонально працевлаштувати. Скільки «випускників» центру зараз працюють вчителями, юристами, масажистами, - не перерахувати. Виходить, що рівень професіоналізму вимірюється не фізичними можливостями, хоча в суспільстві поки що домінує чомусь саме протилежна думка. Тож довіру свого духовного наставника інваліди зору виправдовують, адже про кожного з них Юрій Симончук говорить з гордістю, як про своїх дітей. Слухаючи його розповіді, мимоволі думаєш: оце і є щастя – коли ти хоч одній людині в житті допоміг.

Важливо, аби влада розуміла інвалідів

Але якою ціною те щастя приходить? Коли Юрій Прокопович розповідає уривки з історії свого життя, іноді стає моторошно, іноді весело, але в будь-якому разі ця розповідь проймає серце до самого дна.
Народився ж бо Юрій Симончук здоровим хлопчиком в 1943 році у селі Голишів Рівненської області. Це вже згодом він, як каже, «поранився» - втратив частину правої руки і осліп. Через це тричі вчився у п’ятому класі. Однак завдяки своєму батькові та двом сліпим учителям – Володимирові Климовичу та Григорієві Марковичу - зумів чесно досягнути вершин і заслужити повагу й честь в суспільстві. Юрій Прокопович має численні нагороди й відзнаки, але найбільше пишається званням відмінника народної освіти (1982 рік) і заслуженого працівника соціальної сфери України (2008 рік).
Саме його наполяганнями і стараннями більше двох тисяч членів УТОС на Волині мають змогу проходити реабілітаційну роботу, займатися в бібліотеках для сліпих, оздоровлюватися. Він постійно клопоче перед міською, обласною і центральною владою, аби інваліди зору мали необхідні умови для реалізації своїх громадських і соціально-економічних прав, аби був належно забезпечений їх безбар’єрний доступ до соціальних, комунальних та інших об’єктів, аби у навчальних закладах велась науково-дослідницька робота з питань тифлології - галузі науки, що вивчає процеси навчання й виховання сліпих і слабозорих дітей та підготовки їх до трудової діяльності.
Справжньою окрасою ВОО УТОС є хорова капела «Лісова пісня», якій уже 40 років. Це дійсно оазис культури й духовності для незрячих, адже саме на репетиціях, які відбуваються двічі на тиждень, та на численних концертах люди мають змогу виявити свої мистецькі таланти, розкриватися духовно.
Ось чому пану Юрієві не так важливо, хто саме при владі. Важливо, аби у владі була єдність, аби посадовці могли домовлятися. Тільки тоді буде лад і в суспільстві, і в середовищі інвалідів. «Нам потрібна праця. Лише в ній людина знаходить себе і почувається якщо не зовсім рівноцінною, то, принаймні, не баластом для суспільства. І це повинні зрозуміти керівники усіх рангів», - вважає Юрій Симончук.
Наразі ж, за словами голови організації, наше суспільство «хворе якоюсь неоправданою амбіцією», адже перед виборами раптом з’явилося стільки партій, стільки кандидатів у мери й депутати, що просто здоровому глузду не підлягає. «Чомусь кожен вважає, що може бути державцем, великим керівником, а подивитися на їхні програми – так вони всі дублюють одна одну, там немає жодної конкретики!», - говорить пан Юрій.
Взагалі, це залежить від наших вищих керівників, які, на жаль, після Помаранчевої революції втратили свої позиції у суспільстві. Своїми чварами вони похоронили всі здобутки нашого народу. Можемо спостерігати, яке плачевне становище ці люди займають зараз. Нова ж влада, «будуючи нову країну», мітлою вимітає всі позитивні духовні здобутки України. Такі методи також неприйнятні.

Життя загартувало назавжди


Напевно, щоб мати сили працювати, потрібне неабияке загартування. Звісно, найкращий вчитель – це досвід. Ось і Юрій Симончук розповідає, що після дев’ятого класу волинської спецшколи його направили на роботу у Краматорськ Донецької області. Хлопець вперся, що дасть собі раду і поїде сам. Там його спочатку брати не хотіли, але була певна «норма»: два інваліди працевлаштувати. Однак Юрій хотів продовжити навчання, почав розпитувати, де тут є школа. Хлопці в гуртожитку розсміялись, мовляв, тут працювати треба, а не вчитись. «З боєм» Юрій документи забрав і поїхав у Харків, де, як розповідали, було підприємство, на якому працювало семеро сліпих та ще й без обох рук. Однак і там зустрів відмову, бо не було направлення.
Звідти наш мандрівник подався в Київ, де його направили у Коростень. Адже саме в Коростені можна було поєднувати роботу з навчанням. Ці 18 днів скитання Україною запам’яталися юнакові на все життя, вже тоді у нього визріла ідея створити майбутній реабілітаційний центр для незрячих... У Коростені Юрій працював у меблевому цеху, виробляв меблеві цвяхи. Він і досі достеменно пам’ятає всі дванадцять етапів виробництва цього маленького цвяшка.
Потім був непростий вступ на філологічний факультет у Львові, після закінчення якого став старшим вчителем вищої категорії, навчання в Луцьку (у 1976 році отримав спеціальність вчителя історії і суспільствознавства середньої школи), 37-річне вчителювання і паралельно праця в УТОС. Поєднуючи дві роботи, Юрій Прокопович викладав на вечірньому відділенні до 22 години, тож коли їхав додому, вже не сідав на сидіння, а стояв, щоб не заснути.
УТОС, створене 1933 року, в радянський період було справжнім навчально-виробничим підприємством. Незрячі постійно виконували якусь роботу, кооперувалися з заводами і фабриками, випускали власну продукцію, як-от, картонні ящики й коробки. У 80-х роках УТОС випускав у так зване народне господарство 50% низьковольтної апаратури. Із здобуттям Україною незалежності і розвалом національної економіки товариство втратило десятки мільйонів рублів…
Зараз же підприємства товариства сліпих переживають глибоку кризу, і без допомоги держави з цієї прірви вийти неможливо. Необхідні ряд законодавчих актів щодо пільг і дотації для поповнення обігових коштів. Тож працювати є над чим.
Наразі ж у дев’яти первинних організаціях УТОС Волині пройшли звітно-виборчі конференції і збори. А 25 листопада запланована обласна конференція ВОО УТОС.

P.S. Кількість інвалідів в Україні впродовж останніх 5 років зросла на 5,5% і на початок 2010 року становила 2,6 мільйони осіб, або майже 6% від загальної кількості населення. Чому так багато? І чи задоволені оці українці своїм життям у власній країні? Запитайте їх. Однозначно знаю: не може бути щасливою людина в країні, яка ще сама перебуває в стані інвалідності. І вже майже 20 років не може з цього стану вийти.
Коментарів: 1
галя Показати IP 27 Листопада 2010 19:05
То все воно дуже добре. Але коли пройдуть гучні розмови, зібрані всі благодійні кошти ситуація кардинально міняється. Біжить "посильний" до супермаркету і на зібрані кошти набирає гарного коньячку, червоної рибки, дорогої кави та заморських фруктів... І в той час коли необхідно допомогти малозабезпеченим членам організації з будиночків по вулиці Шевченка лунає "Многая літа" От така гірка правла

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.

Система Orphus