«Найбільша проблема – ніхто не хоче помирати», – реконструктор Василь Войтович

Волинянин Василь Войтович уже кілька років проводить військово-історичні реконструкції, відповідає за відтворення подій із життя Української Повстанської Армії.

Чоловік розповідає, що це його хобі, і радіє, коли воно знаходить продовження та глядачів.

Разом із військово-історичною групою «Азимут» Василь Войтович брав участь у різноманітних фестивалях, заходах на історичну тематику, знімався у художньому фільмі «Шлях поколінь», документальному «Українське підпілля на Волині».

«Казав, що долучусь до реконструкції лише тоді, коли буде УПА»

Я народився в селі Осмиловичі Іваничівського району. Згодом ми з сім’єю переїхали до Луцька. Після університету та армії працював в Обласному центрі туризму, спорту і краєзнавства.

Я все дитинство грався у «войнушки» і, відповідно, читав книжки на цю тематику. Спочатку про радянських партизанів та розвідників, а потім – про українських.

Один мій товариш, з яким ми у дитинстві захоплювалися туризмом і спортивним орієнтуванням, займався історичною реконструкцією ще з 2000-х. І він постійно запрошував мене приєднатися. Однак на той час вони відтворювали події Другої світової війни (Червоної армії). А оскільки червоноармійці мені не дуже імпонували, то я постійно відмовлявся.

«Як буде УПА у вас, тоді й прийду», – казав.

І ось у 2016 році в Боярці мав відбутися фестиваль «Під покровом тризуба». Товариша запросили на той захід зробити повстанський табір. Це мала бути локація для відвідувачів, де треба було показати повстанців в одностроях та їхній побут. Він мене й покликав.

Тоді ми почали збирати групу реконструкторів. Люди, які не змогли відійти від радянського минулого, не захотіли брати участь у цьому заході й відсіялися. А я нарешті виступав за Українську Повстанську Армію і для мене це був гарний початок.

«Азимут»

Так я потрапив у військово-історичну групу «Азимут», яку створив Володимир Патрай.

Ми маємо своїх експертів, які відповідають за різні армії.

Адже важко робити реконструкцію тільки однієї сторони, що воює.

Наприклад, зробили реконструкцію бійців Української Повстанської Армії. А далі що? Адже вона має з кимось воювати.

Тому Володимир – експерт з радянської армії та радянських одностроїв. Вадим – експерт з обмундирування німецької армії. Він збирає інформацію про німецькі війська.

А оскільки я започаткував тему УПА в нашій групі, то я за неї і відповідаю.

Торік до нашої групи долучився хлопець, якому 14 років. Його привела мама і сказала, що він дуже хоче бути в нашій групі. Також є дід, якому 70 років.

«Найскладніше відтворити німецького солдата»

Починала наша група із реконструкції радянської армії, бо це – найпростіше. Адже з тих часів багато чого залишилось – і інформації, і спорядження. Радянського солдата легше й дешевше відтворити. А, наприклад, німецького піхотинця – найскладніше.

У нас є список найнеобхідніших речей для німця, то там приблизно 30 пунктів. До нього входять білизна, штани, підтяжки, сорочка, кітель, черевики або чоботи і два види головних уборів. І це – найнеобхідніше. А ще ж є лопатка, штик-ніж, ранець, плащ-намет, кілочки, казаночок та фляга. Німці були більше «запаковані» та продуманіші – до різноманітних кишеньок, ґудзиків та гачечків. Вони ж придумали ремінно-поясну систему, яку і зараз також використовують. Це все свідчить про турботу до людини.

Щоб відтворити радянського піхотинця, то треба лише близько 10 пунктів: білизна, штани, гімнастерка, пілотка та чоботи з онучами. А ще – саперна лопатка, пояс, фляга, протигаз та речовий мішок.

Щодо одягу упівця, то там – від цивільного піджака й сорочки до повністю німецької або радянської форми. А із забезпечення мали усе, що їм вдалось захопити.

Правда, у них були рекомендації щодо одностроїв, щоб їх розбавляти чимось ще, аби не бути повністю схожими на німецьких або радянських солдатів.

Наприклад, якщо одягаєш повністю радянську форму, то треба заправляти гімнастерку в штани для того, щоб відрізнятися. Або міняти головний убір.

Аксесуари маємо фактично всі ідентичні з тими, що були в ті часи. От якщо ми шиємо упівський кітель, то ґудзики на ньому німецькі, оригінальні, збережені ще з тих часів.

Якось ми шили собі шапки овечі, то знайшли оригінальні викрійки. Загалом, щось шиємо самі, щось замовляємо. Робити на замовлення щось важко, адже швачки завжди по-своєму бачать і самі шви, і матеріали. І не завжди результат збігається з тим, що ми хочемо.

У мене є суконне галіфе 1947 року. Воно цивільне, але дуже гарно доповнює образ. Загалом такого одягу ще є багато, просто його треба збирати, оновлювати, підшивати та доглядати за ним. Десь у скринях ще лежить багато автентичного добра.

«Якось для реконструкції побудували село»

Зазвичай показ «боїв» замовляють організатори різноманітних фестивалів. Саме від їхніх побажань залежить, скільки триватиме «бій». Особисто ми рекомендуємо проводити його 20-30 хвилин.

Менші заходи часто замовляють не «бій», а відтворення табору УПА. Його плюс у тому, що події відбуваються протягом кількох днів. До нас приходять люди, щось нам розповідають, щось ми їм розповідаємо, ділимося інформацією, демонструємо побут.

Також організовуємо «бої» з вибухами та задіюємо техніку. То до них треба довше готуватись, адже потрібно копати ями, робити вибухові закладки, тягнути дроти, прикопувати їх.

Наприклад, для фестивалю «Криївка Перця» ми будували село. Це було кілька хаток: одну підірвали, одна потім згоріла. То аби побудувати його, витратили цілий день.

Правда, ми не завжди встигаємо зробити репетицію. Але якщо є час та можливість, то приїжджаємо перед реконструкцією на день-два раніше. Усі перевдягаємось у відповідний одяг і два дні живемо в польових умовах.

Однак незалежно ні від чого, загальний фінал завжди проговорюємо.

Бувають і форсмажори: наприклад, техніка не завелась або не доїхала до того місця, де мала «підірватися».

Щодо території бою, то вона буває різною. Ми мали бій у центрі Львова біля ратуші, де все відбувалось у маленькому скверику. А в Чорткові було більше місця, то там вже задіювали навіть кавалерію та рили окопи.

«Найбільша проблема – ніхто не хоче помирати»

У нас немає прописаного сценарію для кожного, все відбувається у діях. Якщо це реконструкторський бій для глядачів, то слів там

мінімум. Адже їх все одно ніхто не чує. Зазвичай це якісь вигуки та військові команди.

Ми маємо правило у реконструкторських боях: якщо в тебе щось пішло не так, то ти просто «помираєш». Тобто вдаєш, що тебе вбили.

Але насправді найбільша проблема полягає у тому, що ніхто не хоче «вмирати».

У нас був один бій упівців з німцями. Останні мали відступити, а з іншого боку підійти енкавеесівці.

І ось німці ніяк не хотіли помирати, бо у них ще залишались набої. Ми вже на них і в рукопашну йшли, і на вухо шептали: «Ти ж маєш померти, бо нас ще чекає бій з енкавеесівцями». А вони відповідали: «У нас ще є патрони, ми хочемо постріляти».

Щодо ролей, то у нас все відбувається за домовленостями. Проте поганих ролей не буває, адже погану людину теж треба вміти показати. Це теж майстерність, бо не можна бути добрим енкавеесівцем.

«Перед нами стояли придворні упівці»

Найбільшим каменем спотикання в історичній реконструкції є автентичність образу. Адже, щойно десь з’являється якась фотографія, якийсь новий елемент одягу чи спорядження, то відбувається жваве обговорення на предмет того, наскільки воно має місце та право на життя. Є багато нюансів щодо різних історичних періодів.

Наприклад, коли нас запросили на знімання історичного фільму, то з нами зустрілися режисери. Вони запитали, чи можемо ми організувати бій. І їм були неважливі деталі, вони навіть не знали, в якому році відбувався той бій. А для нас усі деталі мають значення, адже у 1941 році була одна зброя та однострої, а в 1943-му – зовсім інші. Потім наші помилки можуть побачити наші ж колеги й розкритикувати.

Якщо ж ми маємо якісь суперечки між собою, то останнє слово завжди за документами. Якщо треба, шукаємо фотографії, знаходимо і перевіряємо.

Навіть було таке, що одного разу з нами погодили необхідне сукно для одягу та занесли до шевця. Він пошив за зразком, але додав щось від себе. І коли ми вперше побачили людей у тих костюмах, то перед нами стояли такі собі придворні упівці з рюшечками та ґудзичками із тризубами. Довелось перешивати.

«У нас є хлопець, який дуже гарно вмирає»

Я знімався в історичному фільмі «Шлях поколінь», зіграв воїна УПА.

Також долучився до епізодичних ролей: був німецьким поліцаєм, який вів колону німців через ліс і підірвався на гранаті.

А наступного дня я поголився, повністю змінив образ та зовнішність так, що вранці режисер мене не впізнав. То я ще зіграв роль енкавеесівця.

Також хлопці з нашої групи брали участь у зніманнях фільмів «Поводир» та «Карпатський рейнджер».

У нас є людина, яка дуже гарно вмирає. Ось для сцени режисеру потрібно, щоб в упівця влучила куля і він упав гарно на землю. То наш хлопець може впасти і вмерти будь-як. Правда, цей дубль перезнімали багато разів, бо з нього ніяк красиво не злітала шапка.

Також маємо людей, які гарно грають поранених або гарно тихо помирають. Хоча є й такі, які принципово не хочуть помирати. Їх можна брати у полон або задіювати в інших сценах, але без сцен смерті.

Загалом, є багато типажів героїв. Ми часто переглядаємо архівні фотографії та намагаємось собі знайти потрібний типаж. І, відштовхуючись від нього, граємо роль.

«Якщо бачимо невідповідності в історичних фільмах, не виносимо це на загал»

Зараз в Україні стали все частіше знімати історичні фільми. І мені їх набагато цікавіше дивитись. Навіть коли передивляюся старі радянські фільми про війну, то звертаю увагу не на сюжет, а на те, в чому хто одягнений, яке екіпірування.

Щодо сучасних фільмів, то якщо і бачимо неточності, на загал їх не виносимо. А вже кажемо про це безпосередньо тим людям, які знімали кінострічку.

«Працюємо на власному ентузіазмі»

Ця справа – не комерційний проєкт, а більше, як хобі. І тільки іноді вдається заробити. Ось, наприклад, на зніманнях у кіно.

Щодо участі у фестивалях, то добре, якщо виходимо на нуль.

Якщо нам заплатили за дорогу, погодували або покрили наші витрати – теж вже добре. Якщо самі щось проводимо, то намагаємося скинутись грошима.

Нас ніхто не підтримує, працюємо на власному ентузіазмі. Правда, буває ситуативна підтримка, якщо з кимось співпрацюємо. Але якби виграли якийсь грант, то, думаю, я витратив би його на купівлю техніки.

Адже від неї залежить дуже багато. Сюди входять і автомобілі, і мотоцикли. Зараз важко знайти повністю автентичний автомобіль, його треба відновлювати, ремонтувати. Німецькі машини також вже відновлені й трохи осучаснені.

«Приємно, коли твоє хобі знаходить продовження»

У мене немає мети зніматися в кіно. Якби я мав таку мрію, то, напевно, пішов би вчитися десь у відповідний ВНЗ. Цікавим є те, що ти маєш хобі, яке комусь потрібне. І можеш показати його, поділитися ним, а хтось може його оцінити.

Не принципово, чи це кіно, чи фестиваль, чи навіть зустрічі зі школярами. Просто приємно, коли твоє хобі знаходить продовження.

Адже ти не вдягаєшся в історичний одяг удома перед дзеркалом, коли нікого немає. Цікаво, коли можеш презентувати свій образ іншим.

А історичних подій невивчених, недосліджених, незнятих є ще дуже багато. Ще є куди рости і що розвивати.

Еля СЕРКОЖАЄВА

Фото з архіву Василя ВОЙТОВИЧА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---