Як любити чужу-свою країну, - аргентинка, яка мешкала в Луцьку

Якось я приїхала в чуже місто чужої країни, яке ніколи до того не бачила навіть на фото в мережі. Лише чула про нього, але почуте те було нейтральним. Казали, що місто як місто: з вулицями, бруківкою у старій частині, спальними районами, автовокзалом, портом, кораблями й людьми. Та те, що для одних видається буденним і звичайним, для інших – скарб і відкриття. На одній з площ я стояла й плакала від навколишньої краси та від… любові до чужого міста. Несподіваної, гострої й незрозумілої. Було таке відчуття, що нарешті впізнала когось давно забутого й втраченого. Певно, звідси й сльози. Відтоді приїздила туди безліч разів, та досі не можу пояснити собі емоції до одного з населених пунктів Всесвіту. Можливо, це щось з попередніх життів. Те, що резонує з душею. Про це інформують Хроніки Любарта.

Аргентинка з Канади Ана Лючія Лобос не обмежилася лише містом. У її серці відгукнулася ціла країна. А ще Ана каже, що змогла знайти в Україні те, що втратила, коли емігрувала з Аргентини.

Ана Лючія якийсь час жила й працювала у Луцьку, Львові та Києві. А ще тут вона фотографувала, бігала ранковий крос, веселилася з друзями, читала, пила каву, ліпила вареники, гуляла сільськими дорогами, звикала до маршруток та подорожувала Україною загалом. Може, ви зустрічали її на вулицях міста, буденного для вас та особливого для неї… чужого міста, куди вона обов’язково повернеться. Бо так вирішила. Бо по-іншому бути не може.

Я народилася в Аргентині. Була ще зовсім малою, коли емігрували в Канаду. Бабуся, мама і я. Мама була знаною й кваліфікованою лікаркою в Аргентині, але в Канаді професію треба було підтверджувати. Для цього знадобилося б приблизно десять років навчання.

Отож, вона мусила знайти іншу роботу, щоб прогодувати мене. Змінили країну проживання, бо дядько (брат матері) допомагав фінансово. Та він загинув майже одразу після переїзду. Так ми втратили опору.

Наша еміграція з Аргентини до Канади – довга історія, яку важко описати кількома реченнями. Я народилася незабаром після громадянської війни в Аргентині.

Батьки були в опозиції. Ще до моєї з’яви на світ мама усвідомила, що бути поряд з батьком – небезпечно. Тоді ми переїхали до іншого регіону в Аргентині. Та все ж таки цілковитої безпеки не було. Рідну країну довелося покинули через низку причин: особистих і політичних.

Отже, ми емігрували в Канаду.

Уперше я відвідала Україну в 2009 році по роботі.

Вдруге приїхала у 2012-му. Щоразу, як поверталася, то закохувалася в країну все більше. Є щось таке в Україні дуже душевне. Те, що важко пояснити, але воно відгукується в моєму серці. У 2013 році з’явилася нагода пожити якийсь час в Україні. Не вагалася ні секунди.

Луцьк і Львів стали першими містами, де жила в Україні. Певно, тому почала вивчати українську мову, а не російську. Культура й атмосфера цих західних міст дуже відрізняється від того, як живе мегаполіс. Київ, наприклад. Коли переїхала до Києва, це був дивний і доволі важкий період. І не лише тому, що українська столиця відрізняється від канадських міст і тих у світі, де мені довелося жити.

Насамперед, життя в Києві було тотально іншим, ніж те, до якого я звикла в Україні. На щастя, мені дуже поталанило з друзями. Вони допомогли стати на ноги.

Уперше відчуття дому з’явилося тоді, коли повернулася з подорожі Кримом. Я пройшлася вулицею, зайшла в квартиру. Знаєте, відчула себе в ідеальному місці. На своєму місці у світі.

У Києві була проблема з мовою. Я вчилася лише української мови. Була переконана, що люди спілкуватимуться зі мною українською.

У реальності все було трохи не так. Іноді мене запитували, чому розмовляю українською, а не російською. Кілька разів навіть чула грубощі на свою адресу.

Великі міста часто мають невиправдано погану репутацію. Думаю, що щастя не залежить від місця, де живеш чи перебуваєш у якийсь момент. Щастя від того, чи зуміє людина знайти себе. Отож, почала шукати те, що зробить мене щасливою в Києві. Насправді щастя – в дрібницях.

Луцьк завжди буде місцем, куди повертатимуся.

Це моя українська домівка.

Саме сюди була моя перша українська мандрівка.

Тут мої друзі. Для мене в Луцьку завжди любов і світло.

Дуже особливі для мене люди живуть під Луцьком. Мої українські дідусь і бабуся з невеличкого села Вербаїв. Деякі з моїх найкращих спогадів про те, як я працювала в їхньому саду, їла honeycomb (медові стільники. – ХЛ) за столом, довго гуляла ґрунтовими дорогами та вчилася ліпити вареники на кухні.

Львів – романтичний і мрійливий.

Це місто для того, щоб закохуватися й писати вірші.

Я могла б провести багато днів, гуляючи його прекрасними вуличками. Любила ненадовго втікати туди на вікенди з собою.

Мій друг з Канади гостював в Україні протягом місяця. Після довгого дня нескінченних прогулянок містом ми зголодніли. Отож, вирішили приготувати вечерю й відпочити в моїй квартирі на 17-му поверсі.

Коли врешті-решт всілися за столом, втішені тим, що можемо розслабитися, гучний звук, схожий на вибух, майже оглушив нас. Ми чимдуж кинулися до вікна, щоб з’ясувати, що сталося.

Ті голосні незрозумілі звуки продовжували гриміти один за одним, посилюючись від того, що відбивалися між будівлями. Сигнали автомобілів лунали, здавалося, звідусіль, а величезні спалахи світла пронизували вікна й будинки навколо. Нас просто паралізував страх!

Ми вирішили, що це бомбардування. Не мали жодного уявлення, що маємо робити: залишатися в квартирі чи втікати геть.

Нарешті вирішили, що залишатимемося разом до самого кінця. Аж раптом… спалахи стали рожевими, потім – зеленими,

блакитними. Ми побачили, що люди ходять вулицями так, ніби нічого не сталося.

З’ясувалося, що «терористичний напад» був просто салютом.

Щоб ви розуміли, салюти заборонені в Канаді. Для того щоб запустити феєрверк вдома, потрібно отримати спеціальну ліцензію. Потім ми сміялися з цієї ситуації, але це – хороший приклад того, як культурні відмінності можуть дивувати й навіть лякати.

Кожна з моїх подорожей в Україну була пов’язана з роботою у соціальних програмах для молоді. Я працюю в канадійській організації (світовій) і ми маємо партнерство з українськими асоціаціями.

У 2013 році починала місцеве відділення в Києві, допомагала проводити тренінги й різноманітні програми для міської молоді, що стосувалися спорту, музики й соціальної свідомості. Усе це було одним величезним випробуванням, але мене оточували талановиті люди, друзі й колеги. Разом ми працювали над проектом.

Усі вони зробили грандіозну роботу для підтримки організації.

У вільний час я була в селі або ж подорожувала до інших міст. Одне слово, насолоджувалася часом в Україні.

Ще щодня зранку бігала в київському ботанічному саду. Це було одне з того, що я любила робити найбільше.

Моя родина не дуже близька між собою. Рідні по крові, але водночас далекі. Через певні події, що трапилися в дитинстві, я проводила багато часу, дорослішаючи наодинці. В Україні мене ніби «удочерила» сім’я друга. Я бувала в них майже щодня.

Там я вперше справді відчула, що таке родина. Відчула, що я – її частина.

Дивне відчуття, що ти нарешті знайшла те, що шукала протягом усього життя, навіть не здогадуючись про втрату.

Навчилася приймати любов та підтримку відкритим серцем. Зрозуміла важливість сім’ї. Я дуже щаслива, що знайшла цих людей. Вони моя родина дотепер.

Мій український брат приїжджав до мене в Канаду на кілька місяців.

У мене зовсім не було стереотипів про українців та Україну. Рішення про першу подорож ухвалювала дуже швидко, отже, просто не було часу на якісь дослідження та малювання уявних картин про націю і країну.

Зовсім не знала, чого чекати.

Звісно ж, я була в захваті, коли приїхала. Усе було новим і незвичним. У мій перший день у 2009-му вирушила просто з аеропорту до залізничного вокзалу. Звідти – потягом до Луцька.

Ніколи не подорожувала у поїздах такого типу. Назавжди запам’ятаю смак чаю в спеціальних потягових склянках. Також ще довго не забуду сусідів по купе.

Люди на Заході мають стереотипи щодо українців. Багато хто думає, що Україна – це все ще Радянський Союз. Коли я повернулася в Канаду, люди питали мене, як там було. З тих питань ставало зрозуміло, що більшість погано уявляє, що таке Україна взагалі. Коли я готувалася до переїзду, то чула: «Чому Україна? Що тягне тебе туди знову й знову»?

Думаю, що це все – через незнання й допитливість. Вони думають, що вся Східна Європа – однакова.

Україна особлива.

Важко пояснити іншій людині, на що схоже місце, бо кожне – неповторне. Отже, моє бачення України і досвід, отриманий тут, може різнитися від досвіду інших.

Українці – справжні. Багато разів вони були терпеливими й добрими до мене. У часи, коли я почувалася, наче риба без води, завжди знаходився той, хто вказував мені шлях. Українці показують дружбу через вчинки.

Незважаючи на те, що виросла в Канаді, я все ще аргентинка. Живучи в Канаді, я загубила відкритість, спонтанність. Усе це знайшла в Україні.

Я поверталася в Україну знову й знову, планую робити це ще й ще.

Щось в українській культурі резонує зі мною, в мені.

Загалом прожила в Україні десь рік. Сім місяців у 2013-му. Хотіла продовжити візу, щоб залишитися довше, але це було неможливо. На жаль. Зараз я живу в Калгарі, на Заході Канади, неподалік гір. Працюю у тій же організації, що й до того. Навчаюся, щоб вступити до юридичної школи.

У Канаді це важко зробити. Спочатку треба успішно закінчити перший курс в університеті. Лише 10% з тих, хто подав документи на вступ, складають іспит. Але це моя мрія! Хочу захищати людей, відстоювати людські права, зокрема, фокусуючись на тому злі, що чинить Російська Федерація.

Знову повернуся в Україну. Без сумніву. Один з моїх близьких друзів одружується цього року. Отож, планую приїхати восени. Зараз мушу трохи почекати, щоб пізніше довше пробути в Україні.

Тут так багато рідних мені людей! Мандрівки завдовжки в тиждень буде замало.

Чудова та щира Ана Лючія Лобос – ще одна людина у світі (маю надію, із тисяч), небайдужа до України. Такі люди з нами не лише в горі, коли біда й війна. Вони з нами і в радості, коли розповідають десь там, далеко, про культуру, звичаї, мову, людей та незрозумілу любов до чужої країни.

Мандруючи закордонними містами, чи за тисячі кілометрів приміряючи до себе нове місце для життя, зупиняймося бодай на хвилю й слухаймо серця. Там має бути любов до СВОЄЇ країни. Плекаймо її, бо лиш так, вивчаючи чуже, не відцураємося свого.

Яся РАМСЬКА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---