USD 40.45 40.75
  • USD 40.45 40.75
  • EUR 44.50 45.20
  • PLN 3.30 4.00
Світ вражає: Проблема інтелігенції у творчості Івана Франка
ПРОБЛЕМА ІНТЕЛІГЕНЦІЇ У ТВОРЧОСТІ ІВАНА ФРАНКА
Опубліковано 05.09.2011 , Луцький міськом

“ Нема тих струн, яких би не торкала його рука, вся в чесних мозолях…”.

М.Т. Рильський

Присвячується 155 річниці від дня народження І.Франка

Проблема інтелігенції завжди привертала пильну увагу І.Франка, і він, як ніхто з українських мислителів періоду кінця ХІХ– початку ХХ ст., вніс настільки вагомий вклад у її розробку, що ці його ідеї не тільки не втратили своєї наукової цінності, але і в наш час набувають особливої актуальності.

Один із франкознавців А. Войтюк наголошу-вав: „Думки І. Франка стосовно місця і ролі інтелігенції в структурі української нації тепер мають бути прочитані заново і ввійти активним фактором в наш сучасний державотворчий процес”.

Погоджуючись з міркуваннями франкознавця про те, що ідеї Каменяра мають бути активними факторами у нашому сучасному житті (що, на жаль, далеко від дійсності ), за доцільне вважаю зауважити, що “нове прочитання”, для того щоб воно було дійсно продуктивним, а не кон’юнк-турним, повинно ґрунтуватись на слідуючих передумовах. По-перше, на об’єктивному аналізі спадщини І.Франка – текстів його досліджень, статей, розвідок тощо. По-друге, проблема інтелігенції повинна розглядатися в контексті з основоположними принципами світогляду Каме-няра, його соціально-політичними, філософсь-кими і культурологічними поглядами. І, по-третє, у зв’язку з конкретними історичними умовами, в яких відповідна проблема, ті чи інші її аспекти аналізувались автором.

Такий підхід, уберігає від суб’єктивізму та кон’юнктурщини, прояви яких, зокрема мають місце в публікаціях Ю. Мушкетика, Р. Горака, І. Драча, які мають на меті поставити під сумнів, заперечити соціалістичну сутність світогляд переконань Вічного революціонера, як начебто злісну вигадку радянських франкознавців. На жаль „нові прочитання” такого ґатунку в останні роки набули значних масштабів, спотворюючи дійсний образ Каменяра, його світогляд, творчу спадщину, її революційно-перетворюючий, соціалістичний характер.

Цілий масив публікацій письменника, в яких конкретно аналізуються проблема інтелігенції, її сутність як „громади людей”, її соціокультурні функції, залишається поза увагою сучасних авторів. Йдеться про роботи кінця 70-80-х рр. ХІХ ст., саме того періоду, коли відбувався інтенсивний процес становлення світоглядних принципів І.Франка, які суттєво визначили весь його подальший життєвий і творчий шлях і вірність яким він зберіг до останніх днів свого життя. Зокрема, „Критичні письма о галицькій інтелігенції” (1878 р.), „Наука і її становище щодо працюючих класів” (1878 р.), „Чи вертатись нам назад до народу?”(1881р.), „У нас нема літератури!”(1881р.), „Кілька слів о тім, як упорядкувати і проводити наші людові видавництва” (1882 р.).

Проблеми інтелігенції та її місії знаходять своє відображення і в інших, пізніших дослідженнях, зокрема в працях „Формальний і реальний націоналізм” (1889 р.), „Найновіші напрямки в народознавстві ” (1895 р.), „Дещо про самого себе” (1897 р.), „Щирість тону і щирість переживань ”(1905 р.) та ін.

З метою ознайомлення робітників з ідеями наукового соціалізму. І.Я.Франко видає брошуру „Катехізм економічного соціалізму”, в якій у формі запитань та відповідей роз’яснює основні положення цього вчення. Необхідність у такому роз’ясненні І.Франко пояснював тим, що ліберальна інтелігенція, на догоду своїм можновладним хазяям, грубо спотворювала ідеї соціалізму, фальсифікувала їх гуманістичний зміст.

Підкреслюючи, що саме в ідеї соціалізму втілені одвічні прагнення людей праці до справедливого суспільного порядку, він наголошує: „Думаю також, що назва соціалістів та комуністів не повинна нікого застрашувати в нинішній час”, „наші пани, пужаючи нас соціалізмом, очевидно стараються тільки ловити рибу в каламутній воді”. (Франко І. Твори в 20-ти томах Т.19. ст.125.) .

Читаючи ці рядки, ловимо себе на думці, що йдеться про українську дійсність початку ХХІ століття, про наші „незалежні” ЗМІ, які змагаються у „спростуванні” ідеалів соціалізму та вихваляють сучасні капіталістичні порядки на Україні як взірець „демократії” та „свободи”.

Доводячи неспроможність тверджень ліберальних ідеологів, начебто ідея соціалізму „штучна”, противна людській природі, оскільки всі люди від природи нерівні, І .Франко наголошує, що „такі закиди можуть робити тільки люди, що нічого не думають. Адже ж від самого початку свого існування людина простує до щастя і добробуту, що дав би їй змогу піднятися над звірячою боротьбою за існування й досягти якогось ідеалу людської довершеності… А казати, що людей так уже створено, щоб одні були щасливі, а інші ні, щоб одні працювали й терпіли злидні, а інші жили й розкошували без праці – це єсть надзвичайно вузьке, нелюдське й егоїстичне міркування вищих шарів, а перед робітничим станом – це найбільший злочин, який тільки можне зробити людина ” (т.19., ст 15).

У своїх „Письмах…” Франко переконливо розкриває, що інтелігенція при всій своїй „народолюбській” риториці насправді є виразником реакційної клерикальної ідеології панівних класів, інтелігенція, з її „буржуазними інстинктами”, насправді не здатна реалізувати велику соціокультурну ціль – „ущасливити всіх людей, дати всім можливість всестороннього розвитку всіх вроджених сил”. Вона чужа народові й насправді обслуговує панівні класи і не зацікавлена в проясненні свідомості трудящих мас, формуванні їх наукового світогляду, почуття людської гідності, а навпаки, на догоду панівній верхівці, „затемнюють розум робітника всякими катехізмами, фальшованою історією.. щоб виховати з нього підданого, щоб умовити в нього покірність теперішнім несправедливим порядкам і утвердити його в темноті ” (т.19.ст.60) „Інтелігенція – зазначає І. Франко, повинна передовсім бути інтелігенцією, повинна бути громадою людей з широким образованням, з виробленим характером, з щирим чуттям до народу і відтак інтелігенція повинна зідентифікуватися, злитися з народом, повинна стати серед нього, як його брат, як рівний, як свій, повинна стати робітником. Вона повинна, як та культурна і освітня закваска, прийняти весь організм народу і привести його до живішого руху, до поступового зросту” (т.19. ст.47-48).

Письменник з жалем констатує: „У нас нема інтелігенції! У нас є тисячі людей письменних, але інтелігенції немає. Хіба ж наші пани, спорячи за обряд, за азбуку, за бороди, за хрести… хіба ж це інтелігенція?.. Або хіба ж інтелігенція – ті наші бюрократи, більш кесарські, як сам кесар, котрі правду і справедливість уважають ремеслом, а народ вигідним матеріалом для великого роду експлуатації? Де наша інтелігенція? Хто її бачить, хто переконався на ділі в її інтелігентності, в її спосібності до великої служби народної?”(т.19., ст.48-49).

На мою думку, ці запитання болючі і для сьогодення. Де наша інтелігенція? Як вона захищає інтереси свого народу на ділі, а не на словах? Чи гідно вона виконує ту високу соціокультурну місію, яку заповів Великий Каменяр своїм нащадкам та взірцем у виконанні якої особисто він був? Ось запитання кожному хто претендує в наш час на високе звання інтелігента!

Звертаючись до „людей молодого покоління, котрі стали рішуче на новій дорозі, утвердилися в новім світогляді”, І.Франко наголошує на завданні створити саме таку інтелігенцію - „будущих робітників коло поступового двигнення народу”, приготувати „широко образовану, твердої волі громаду, котра зможе не тільки з щирим чуттям піти в народ, але заразом зможе сильними руками порятувати його, широкою наукою просвітити його” (т.19, ст.49).

Він підкреслює, що інтелігенція повинна добре пам’ятати, що своїми знаннями вона завдячує праці „наших братів – мужиків”. А значить, „скарби знання і освіти, нагороджені в головах наших, ми повинні вважати не підставою до гордості і погорджування нашими простими, неосвіченими братами, а радше затягненим від них довгом, котрий ми їм обов’язані з лихвою сплатити”. Розглядаючи просвітню працю інтелігенції обов’язком, а не добродійством та ласкою для народу, І.Франко вважає неприпустимим зображення мужика як „недоумка, варвара”. Він стверджує: „Народ наш, хоч і тисячними манівцями, так як і сама наука, а доходить же звільна до далеко правдивіших, поступовівших і радикальних думок, ніж їх має не один з його нинішніх просвітителів. Тому народові пора сказати все, а не водити його по нових, хоч і псевдонаукових манівцях” (т.19., с.116).

Отже, в розумінні Івана Яковича характерними рисами справжньої інтелігенції є:

По-перше, „широка образованість”. „В голові інтелігента нагромаджений засіб знання не лише фахового, потрібного йому для щоденного життя, але також загального…такого, що творить т. зв. світогляд чоловіка, вчить його розуміти тисячі явищ зверхнього світу й людського життя”(т.12. с.25).

По-друге, справжній інтелігент – людина з твердим „виробленим характером”, тобто мужня, здатна відстоювати свої ідейні переконання в будь-якій складній ситуації, не боятись ні переслідувань з боку т.зв. „громадської думки” – обивательських пересудів, ні навіть політичних переслідувань. Відомо, як рішуче засуджував Франко безхарактерність, лицемірство представників ліберальної інтелігенції, яка широко рекламувала свій „патріотизм”, „народолюбство”, а насправді запопадливо слугувала існуючому політичному режиму, не спиняючись перед прямими доносами австрійському уряду на революційно патріотичну молодь. Узагальнений тип таких інтелігентів – перевертнів І.Франко увічнив у сатиричному творі „Доктор Бессервіссер”. Це образ інтелігента-хамелеона, який повсякчас змінює свої погляди зі зміною обставин. Письменник не без гіркої іронії, пророкуючи майбутнє, пише: „Він може гордо і сміло глядіти в будущину: такі як він, не швидко переведуться на нашій святій Русі”. І дійсно, доктор Бессервіссер живе і добре почувається нашому сьогоденні. Достатньо розгорнути сторінки багатьох сучасних наукових видань, або ж послухати наші „незалежні” ЗМІ, щоб порадіти тому, що „доктор Бессервіссер ” живе і процвітає.

По-третє, інтелігенція – це громада людей „з щирим чуттям до народу ”. На думку Франка, не заслуговує на звання інтелігента людина егоїстична, яка з презирством ставиться до простого трудівника, зараховує себе до еліти, покликаної верховодити „несвідомими гречкосіями”, мало рахуючись з їх інтересами та їх долею. Його глибоко обурювало таке презирливе ставлення до народу з боку тих, хто претендував на високе звання інтелігента. „Треба наперед усього, – писав він, – щоб наша інтелігенція була інтелігенцією, щоб позбулася своєї тісноглядної котерійності та кастової зарозумілості… Треба духу толеранції і вирозумілості для відмінних особистих переконань. Треба духу свободи і любові до правди та до народу в публічній дискусії” (твори в 20-ти томах. Т.19. с. 127).

І. Франко гостро і безкомпромісно таврував консерватизм галицьких письменників, реакційну інтелігенцію. „Спори, свари та крики про літературу – се ще не література. Газети, повні фраз, маскуючи заливом слів недостачу мислі, й брошури, голосно із твердим переконанням розправляючі про виїдене яйце… повісті про торічний сніг, у котрих видно все, крім життя, правди й дотепу…се ще не література”. „Се плісень, що вкриває гниле багно, але не пахуча, цвітиста мурава. Се щось…відірване від життя, від мислі, від сучасних інтересів”. (т. 16. с. 41).

За такий стан відпові-дальні „писателі, бо вони самі відірвані від життя, саме потерявши вчуття правди, совісті, самі вибивши собі з голови обов’язок до щирої праці, рік поза рік труять читаючу громаду кала-мутним багном, одурю-ючи голови, засліп-люють молоді очі, відбивають у других охоту до праці, роблять їх такими же скопцями моральними та слизняками, як і самі вони”(т.16. с.41-42).

Ця сумна картина духовного життя Галичини 70-рр. ХІХ ст., зображена І. Франком за своїм змістом, характером нагадує духовну атмосферу та стан літературно-художнього життя в сучасній Україні. Де ті значні здобутки в літературі, театрі, музиці, кінематографі, культурному житті народу за останні 20 років, які наша „еліта” оголосила „духовним відродженням”? Хто їх бачив? І чи не одна з причин такого стану саме в тому, що, говорячи слова Франка, „розлад між інтелігенцією і життям дійшов крайніх границь і далі йти не може”. Маю на увазі саме цю, „елітарну інтелігенцію”, яка в своїй „кастовій зарозумілості” відвернулась від народу, відгородилась від нього глибокою прірвою і тим самим неминуче прирекла себе на духовне, творче безпліддя, на духовну деградацію.

Взірцями інтелігентів І.Я.Франко вважає письменників М. Коцюбинського, П.Грабовського, О.Кобилянську, В. Стефаника, М. Черемшину, Л.Українку, М. Драгоманова. У промові, присвяченій ювілею М. Драгоманова, Франко підкреслював: „Драгоманов не дбав ніколи о те, щоб його любила широка юрба інтелігенції, бо він ніколи не підхлібляв її зіпсутому смакові, її лінивству та трусливості (мається на увазі ліберальна інтелігенція – О. Ф.). Він завсіди обертався найрадше до молодіжі, а головна ціль його думок і змогань був простий народ, його просвіта і прагнення ”(т.46., 2 кн., с. 220-221).

Відомо також, як високо сам Франко цінував здобутки передової російської інтелігенції в соціокультурному розвитку – філософії, науці. літературі, мистецтві, педагогіці. Він рішуче засуджував провінціалізм реакційної галицької інтелігенції, ігнорування нею культурних надбань інших, сусідніх народів, насамперед російського. Так, у статті „Подув весни в Росії” (1904 р.) І.Франко звертає увагу галицької інтелігенції на досягнення інтелігенції Росії, як гідний приклад для наслідування.

Таким чином , у науковій спадщині І. Франка питання інтелігенції займає вагоме місце і органічно пов’язані з його світобаченням в цілому. В цій спадщині ми знаходимо чітке визначення інтелігенції як соціального феномену, як особливої соціальної групи, її характерні риси, а також ті соціокультурні функції, які вона має виконувати в суспільстві як гуманізуюча, культуротворча сила, тісно пов’язана зі своїм народом.

Животворні джерела сили інтелігенції в її кровному зв’язку з народом. Прірва між народом та інтелігенцією неминуче тягне за собою її духовну спустошеність та деградацію. Як зазначав Франко, „течії антинародні і антисуспільні хоч проявлялися і проявляються і серед нас і старанно прищеплюються нам посторонніми дбайливими руками… досі звичайно були зроду обтяжені прокляттям безплодності” (Франко І. Літературно-критичні статті, с.346).

Слід добре пам’ятати ці слова українського інтелігента з великої літери кожному, хто претендує на звання інтелігента. Поза зв’язком з народом не може бути справжньої інтелігенції, хіба що лише само зарозуміла „обтяжена прокляттям безплодності” каста-еліта. Що нині і маємо!



О.В.Філінюк, член Центрального Комітету Комуністичної партії України, член Волинського ОККПУ, секретар Новововлинського МК КПУ, підземний робітник шахтоуправління “Нововолинське”.
(http://chervonavolyn.org/?p=643)
Коментарів: 0

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.

Система Orphus