ВЧК-ГПУ-ОГПУ-НКВС-МГБ-КДБ


«Нет разных «правд», нет
стежней правды, как нет «оттенков»
у совести, чести и достоинства».
В. Огнев.



Як відомо, фундамент традицій ВЧК-КДБ, заклав Ф. Е. Дзержинський. За дорученням В. І. Леніна він очолив ВЧК, кадри якої формувалися з людей найбільш відданих справі революції та трудового народу. Це були, як правило, більшовики (певний проміжок часу після революції і ліві есери), які пройшли підпілля та мали досвід конспіративної діяльності. Центральний апарат і керівників республіканських ЧК представляли, як правило, люди під стать Залізному Феліксу: М. І. Лацис, Я. Петерс, М. С. Кедров, В. Р. Менжинський, керівники ЧК України В. М. Манцев, С. Ф. Васильченко, П. М. Дегтяренко та багато інших.
Ветеран органів держбезпеки Б. І. Гудзь, характеризуючи перших керівників ЧК, писав: «Це були люди освічені, культурні, інтелігентні, належні до дійсної культури і до деяких аспектів мистецтва, чудово, чітко і грамотно (а при необхідності і вишукано) розмовляли. Їм були притаманні хороші манери, вони вміли триматися, тобто, кажучи по-старому, володіли світським тоном і в той же час були простими. Те, що вони зверталися до підлеглих та арештованих на «ти», не відповідало історичній дійсності».
Аналогічна характеристика першим чекістським керівникам була дана рядом письменників, зокрема В. С. Гроссманом в романі «Жизнь и судьба». Успіх Фелікса Едмундовича по керівництву ВЧК був обумовлений його відмінними особистими якостями і, зокрема, тим, що він, за висловом В. І. Леніна, мав «інтуїтивне почуття на правду». В підборі кадрів ВЧК Ф. Е. Дзержинський виходив з правила, що чекістом може бути лише та людина, яка має холодну голову, гаряче серце та чисті руки.
Чекісти, захищаючи Радянську владу – владу трудового народу, змушені були використовувати революційне насилля проти контрреволюціонерів, диверсантів, бандитів та саботажників. Проте сучасні буржуазні та націоналістичні засоби масової інформації постійно намагаються суттєво перебільшувати масштаби цього насилля. В тлумаченнях нашого минулого вони не звертають уваги, а можливо і не володіють даними розвідок минулих поколінь, в яких слід відшукувати історичну істину. Відвертаються вони і від англійського співробітника спецслужби Едварда Карра, в книзі якого «Історія Радянської Росії» наведена така інформація: «майже всюди перехід влади до більшовиків переходив мирно. Після перемоги Жовтневої революції більшовики проявили гуманізм: звільнили юнкерів, захоплених у полон в Зимовому палаці, які обіцяли не «піднімати зброю проти народу». Був звільнений під «чесне слово» захоплений у полон генерал Краснов, який порушив через декілька тижнів своє слово і прийняв участь у громадянській війні на півдні Росії. Члени Тимчасового уряду, арештовані і поміщені в Петропавловську фортецю в день революції, були незабаром звільнені. Перший законодавчий акт, прийнятий II Всеросійським з’їздом Рад, проголосив «Заборону смертних вироків на фронті, введених Керенським в вересні 1917р.»
Тепер почали контрреволюціонери та інтервенти. Перший терористичний акт здійснили білогвардійці в Москві. 28 жовтня 1917 р. вони обманним шляхом пройшли в Кремль і взяли в полон більш як 200 червоногвардійців. Полонені були вишикувані біля Кремлівської стіни та розстріляні. В 1918 р. інтервенти (англійці та американці) створили перший концентраційний табір на острові Мудьюг (Біле море), де тримали захоплених в полон червоноармійців і представників Радянської влади. Літом 1918 р. білогвардійці приступили до терористичних акцій проти керівників Радянської держави: були вбиті товариші: Володарський та Урицький. 30 серпня в Москві терористка Фані-Ройд-Каплан пострілом з револьвера направила дві отруйні кулі у В. І. Леніна. Відповідно на «білий терор» Радянська влада за вимогою робітників та селян почала «червоний терор».
В перші роки Радянської влади апарат ВЧК був мало чисельним. Загальна кількість співробітників ВЧК навесні 1918 р. не перевищувала 120 чол., із них апарат всеукраїнської ЧК літом 1918 р. складався з 40 співробітників ВЧК по всій країні складало 45 тис. чол. В листопаді 1920 р. на ВЧК поклали в обов’язку охорону кордонів. В її склад включили прикордонні війська. Загальна чисельність особового складу ВЧК до 1921 р. була 31 тис. чол.
Вже на той час кращі представники чекістів турбувалися про те, щоб відомство «щита та меча» було здатне не тільки надійно захищати безпеку Радянської держави, але і найкращими засобами відображати її гуманну природу. Так, один із перших співробітників ВЧК Станіслав Степанович Турло, активний учасник чекістських операцій «Трест», «Синдикат-2» та ряду інших в 1920 р. видав посібник «Червона контррозвідка», багато положень якого використовувалися в свій час, та на мій погляд, не втратили своєї актуальності і на сьогодення. У посібнику Турло пише, що «контррозвідувальна робота… складна і відповідальна, необхідно підносити її і пам’ятати, що вона потрібна і корисна для держави». Він рекомендує контррозвіднику постійно займатися самовихованням, розширювати свій кругозір, щоб при зустрічі з ворогом перемагати його морально.
Слід відзначити, що діяльність співробітників ВЧК і особисто Ф. Е. Дзержинський виходила за рамки своїх службових обов’язків. Чекісти не залишали поза увагою і боротьбу з дитячою бездоглядністю. Після імперіалістичної та громадянської воєн в країні залишилося біля 5 млн. безпритульних дітей. ВЧК проявила ініціативу у створенні дитячих будинків, трудових колоній (де підлітки могли навчатися і оволодівати робітничими та селянськими професіями). На їх утримання кожний чекіст відраховував десять процентів своєї зарплатні. Ф. Е. Дзержинський на цілі направляв більше половини свої зарплатні, розмір якої складав біля 200 крб. в місяць. Його співробітники в апараті одержували 100-180 карбованців. За 3-4 роки було покінчено з дитячою безпритульністю. Діти були збережені від голодної смерті, духовної та моральної деградації, їх навчили суспільно-корисним професія. Ії вихованців дитячих колоній вийшло багато знаменитих людей, серед них, наприклад, М. П. Дубінін – у 28 років доктор наук, академік зі світовим ім’ям. Його врятували від голодної смерті чекісти. Також серед вихованців дитячих колоній в подальшому були і майбутні розвідники та контррозвідники, до Вашої уваги, жоден з них не став зрадником, а до кінця своїх днів залишався вірним присязі та Радянській владі, хоча деякі з них зазнали репресій і т. д.
Всі покоління чекістів свято зберігали традиції, у витоків яких стояв Ф. Е. Дзержинський. Про високу моральну якість співробітників КДБ неодноразово і вказував академік А. Сахаров. У нього не було симпатій до чекістів, але напередодні розвитку СРСР він заявив, що КДБ – це єдина структура в країні, яка не корумпувалася.
Звичайно, у відомство, як показує історія, попадали і випадкові люди, як кажуть у народі, «в семье не без урода». У партії більшовиків у лютому 1917 р. нараховувалося біля 20 тис. членів. Вона не в змозі була заповнити своїми представниками навіть важливі державні пости. До Радянської влади, про що свідчить історія, примазувалися і кар’єристи, і ворожі радянському устрою люди, і про сіоністи заражені буржуазними та дрібнобуржуазними морально-психологічними цінностями.
У якості резюме про те, який політичний режим більше репресивний – радянський чи «демократичний буржуазний», наведу слова самого відомого «в’язня совісті» брєжневського періоду священика Дмитра Дудко, який уважно аналізуючи минуле і теперішнє, колишній дисидент, борець за демократію прийшов до висновку: «Ми всі – і Солженіцин і Сахаров – винні. Як не кричать, що в радянський час багато загинуло в таборах, але скільки загинуло тепер без суда та слідства, невідомо, ні в яке порівняння не йде та загибель. Ні, панове, перед жорстокістю демократії блідне різкий деспотизм».
Принагідно відзначу і слідуючий історичний факт, опозиціонери (Троцький, Зінов’єв та ін.) ведучи оборону з ЦК та особисто з Й. В. Сталіним намагалися втиснути свою агентуру в партійні та державні органи. Після смерті Менжинського, апарат ОГПУ, а пізніше НКВС, формував Генріх Ягода (Ієгуда Гершель). Внаслідок чого 90% всіх керівних посад в НКВС зайняли троцькісти та про сіоністи. Багато їх було і в оперативно-слідчих підрозділах. Масовці репресії 30-х років у значній мірі здійснювались і їх руками.
Спадкоємці тих, хто з антирадянських і кар’єристських переконань порушували соціалістичну законність – безпідставно репресували громадян, сьогодні після декількох перефарбувань знову на «коні». «Приватизувавши» народну власність і заволодівши безцінними багатствами країни, пінчуки, суркіси і Ко захопили кермо влади і монополізували ЗМІ, з допомогою яких розгорнули інформаційну війну проти пограбованого ними народу.

О. В. Філінюк
член ЦК Компартії України

http://rusmir.in.ua/namp/1656-vchk-gpu-ogpu-nkvd-mgb-kgb.html