Ігор Білозір був відомий як радикальний український патріот і часто необ'єктивно реагував на всілякі провокації. Одна із таких провокацій завершилась фатально... 8 травня 2000 року Ігор разом із друзями сидів у кав'ярні "Цісарська кава", що на проспекті Шевченка у Львові. Вже у кав'ярні до композитора почали приставати підозрілі молодики і між ними та Білозіром виникла суперечка. Пізно ввечері Ігор залишив кав'ярню і вирушив по проспекту Шевченка в напрямі власної домівки, що знаходилась за рогом Шевченка-Фредра. По дорозі його догнали ті самі молодики, тримаючи в руках кастети, і майже перед самим входом у Львівську обласну прокуратуру напали на композитора. Згодом людей, які жорстоко побили композитора, знайшли й судили.
20 днів пролежав він у одній із львівських лікарень. 28 травня 2000 року серце одного з найталановитіших композиторів України всіх часів зупинилося...
30 травня 2000 року в останню дорогу провели відомого співака, композитора, народного артиста України. Аби попрощатися зі своїм співвітчизником, тисячі небайдужих вишикувалися у кілометрові черги до Львівської філармонії, де стояла труна з тілом композитора.
О першій годині траурний похід вирушив центральною частиною міста. Стотисячна траурна процесія підійшла до пам`ятника Тарасові Шевченку, біля якого відбулось символічне прощання співака з Кобзарем, потім попрямувала до церкви Святого Андрія оо Василіан, де була відправлена панахида. А далі—на Личаківський цвинтар, до місця вічного спочинку артиста.
У день похорону біля обласної прокуратури відбувся "жалобний пікет". З обуренням виступали люди, говорили про той криміналітет, який запанував на Львівщині, про неспроможність правоохоронних органів підтримувати порядок. Емоції декого з учасників жалобного дійства переросли у стихійний погром кав`ярні "Цісарська кава". Працівники міліції навіть не намагалися втрутитись, зате згодом уже залишки невеличкої будівлі "Цісарської кави" охороняли кількадесят правоохоронців...
"Українська естрада поступилася перед експансією російськомовного примітиву. Нібито й немає законних підстав, щоб забороняти звучання російських пісень, але водночас повсюдна реклама сприяє тому, що саме на таку чужинецьку продукцію і є попит. На кого ж нам нарікати, якщо ми самі це купуємо і слухаємо? Найприкріше, що на такому сурогаті виховується майбутнє покоління, яке вже орієнтоване на суто розважальну культуру. Лірична пісня—то вже для них щось надскладне, переобтяжене. Тому так і трапляється, що той, хто наважується стати в обороні рідної пісні, наражається на смертельну небезпеку. З Ігорем Білозором ця трагедія трапилася не через алкоголь чи якісь побутові мотиви. Просто творча людина кинулася обстоювати українську культуру так стрімголов, що навіть не зважила на загрозу. А такі люди стають дуже вразливою мішенню. Ігореві не вибачили саме його української пісні. І то де—в серці Галичини, яка, як вважали, має сили протистояти русифікації. Але якщо так, то скоро взагалі українцям стане небезпечно жити вже навіть у Львові!" - так коментував цей випадок поет Богдан Стельмах, автор текстів до багатьох пісень Білозора.
"Адже ми всі винні в його смерті. Не лише тому, що мирно спали тої фатальної ночі, коли мордували нашу Пісню, нашу Душу, наше Сумління. Але й тому, що ми всі дозволяємо щодня нищити українську мову, книгу, культуру, пресу, пісню, слухаючи російську попсу, читаючи всілякі "Факти" чи купуючи друкований непотріб на ятках на центральних проспектах Королівського столичного міста Львова, який міська та обласна влада перетворила на базар"

"Мамина світлиця", як на мене - один з кращих шедеврів Білозіра. І безсмертний