«Сили та бажання допомагати нам зникають». Як живуть українські біженці в країнах ЄС

За даними агентства ООН у справах біженців, за час війни Україну залишили 6 мільйонів людей. Значна частина з них шукає притулку в країнах Євросоюзу.

Українці розповідають, що ставлення європейців до біженців та війни в Україні дуже різне. Здебільшого, місцеві жителі добре ставляться до вимушених переселенців та допомагають їм усім, чим можуть.

Але водночас багато українців зіткнулися з бюрократичною тяганиною, через яку досі не можуть отримати обіцяні виплати та оформити офіційний статус у ЄС. Крім того, за словами українців, чим довше йде війна, тим менше співчуття та допомоги європейці готові надавати біженцям.

Цю тенденцію українці пов'язують не лише із тривалістю війни, а й із місцем розташування конкретної країни ЄС. Серед біженців популярна думка, що чим далі європейська країна від України, тим менше там розуміння та готовності приймати українських переселенців.

"Страна" поговорила з українцями, які через війну змушені були покинути свій дім, і дізналася, як європейці сприймають біженців, що думають про російсько-українську війну і як приймають українців за кордоном.

Німеччина

Влада тимчасово проживає в Ганновері:

"З мамою та її чоловіком ми виїхали 23 лютого у відпустку до Туреччини, але, з відомих причин, додому так і не повернулися. У війну відмовлялися вірити до останнього, хоча до наступу зі сходу морально готувалися. Ми вже переживали це у 2014 році".

У Туреччині ми не дуже багато спілкувалися з іноземцями, але там мешкає знайомий мами. Він говорив про те, що насправді війну затіяла Америка, яка хоче "посунути" Росію. Приблизно такі самі тези постійно звучать на ТБ у Туреччині. При цьому війну і неправомірність дій Росії все ж таки визнають.

Через деякий час ми вирішили переїхати з Туреччини до Греції, бо там був син маминого чоловіка. У Греції я познайомилася з одним хлопцем близько 20 років. Якщо вірити йому, то серед молоді до дій РФ ставляться дуже негативно, самі греки виходять на мітинги, і коли в Афінах був проросійський автопробіг, вони самостійно намагалися "прикрити цю лавочку".

Після місяця у Греції ми переїхали до Німеччини. Волонтерський центр у Ганновері зустрів палітрою емоцій. Тут такі ж українці. І вже через те, що ти не один серед іноземців, що ти не чужий, стає легше. Працюють перекладачі, добровольці, люди приносять речі як допомогу. І ти сидиш у цьому різноманітті, вперше снідаєш о 14:00 булочкою з кавою і думаєш про те, що поки одні приходять до тебе додому вбивати та руйнувати, інші, навіть ніяк не пов'язані з тобою історією та культурою, пускають тебе до себе додому, щоб ти міг вижити.

Але ця примарна завіса дуже скоро і легко спадає. Поки повсюди розвішені українські прапори, а на автобусах наклейки з нашою символікою, виявляється, що рядовим німцям ми "не такі".

Люди, звичайно, різні, проте більшість із тих українців, кого я знаю, одразу почали вивчати мову, а хто знав німецьку хоч якось – пішли працювати. Ніхто не хоче просто сидіти на шиї у німців. Від самих німців постійно чуєш, що "для українців роблять усе, а для німців - нічого". І починаєш думати, що краще б не розумів інших мов.

Ти просиш їх не чіпати у розмові тему війни, а у відповідь чуєш "Мені байдуже, війни відбуваються всюди". Це не часто, але буває.

Німці спантеличені тим, що деяких продуктів на кшталт соняшникової олії немає на полицях, а альтернатива їм не подобається. При цьому звинувачують Україну в тому, що вона їх не забезпечує продовольством. Чуєш таке і думаєш: "Як взагалі можна так мислити?" Але їм все одно, вони не відмовляться від російського пального, хоча відмова коштуватиме всього близько 80-100 євро для німця на місяць. Проте Україна має постачати всьому світу соняшникову олію та зерно, бо люди голодують, а війна... "Ну, війни повсюди".

З іншого боку, є німці, які справді хочуть допомогти. Вони зв'язуються з українцями та допомагають у закупівлі необхідних речей та в інших питаннях. Таким чином ми змогли зібрати групу біженців та організовувати для них різні майстер-класи.

У Німеччині дуже багато новин про Україну крутять по радіо. У квітні щонайменше два тижні, поки ми жили в одній квартирі, з 8 до 9 вечора були новини про Маріуполь.

Німці, мої однолітки, підтримують Україну, але серед них дуже поширена думка, що "ми не знаємо всього", "українські джерела теж недостовірні" тощо. Вони сподіваються, що "братні народи примиряться". З кимось у розмовах мені вдалося розвіяти цей наратив про "братні народи", але дехто взагалі нічого про це не хоче чути, бо їм просто не вигідна наша війна через всі обмеження - як у постачаннях продуктів харчування з України, так й у постачанні палива.

До біженців у Німеччині здебільшого ставляться добре. Але з часом цієї допомоги стає дедалі менше. Йдеться саме про державні установи. Самі німці допомагають охоче. Багато хто пропонує житло (для цього є спеціальні сайти), консультації та допомогу у заповненні документів (я особисто зверталася до знайомого німця, щоб він підказав, чи вірно я розумію термінологію і що саме потрібно написати, вони дуже люб'язно за таке беруться), збирають якісь речі, організовують адаптаційні курси/групи/класи для школярів і т.д.

Німці кажуть, що їм для вступу до університету треба "пахати", а українці можуть вступити просто так. Насправді, "просто так" ми нічого не можемо, але вони підхопили цю тезу і нічого не чують тепер. У плані того, що "Німеччина повинна більше дбати про німців", досить вороже та лицемірне ставлення. І ніхто не намагається розібратися, які ж права українці мають у Німеччині. Бо насправді нам зовсім не простіше, ніж тим самим німцям. Безкоштовно та "просто так" ми можемо отримати тільки курси німецької мови.

Аліна, перебуває в Штутгарті:

"Коли я приїхала, то була в захваті від Німеччини: всі дуже допомагали, дуже привітно приймали. Але потім потроху ти розплющуєш очі і розумієш, що тут насправді не ставляться до війни в Україні серйозно. Здебільшого німці взагалі не відчувають, що неподалік йде страшна війна.

Також лякає, що українці, які поїхали до Німеччини задовго до війни, зараз хоч і волонтерять, але дуже заздрять нам, і кажуть, що "ми приїхали на все готове".

Звичайні місцеві жителі дуже часто допомагають нам – підійдуть, поплачуть із тобою, дадуть свій номер та скажуть звертатися будь-якої миті. Одного разу ми попросили жінку допомогти нам знайти банк, щоб оформити картку. У результаті вона провела нас через весь вокзал, витратила пів години, довела до банку, обняла та пішла.

А от у соціальних установах для біженців недостатньо волонтерів, які розмовляють німецькою/російською/українською. Крім того, у Німеччині великі проблеми з бюрократією. Ще 15 березня я подала документи на посвідку на проживання, з якою мені дозволяється тут працювати, жити, навчатися та відвідувати курси мови, і досі її не отримала.

Тут доводиться записувати і перевіряти ще раз кожен свій крок. Біженцям потрібно більше допомоги, але у соціальних установах до такого напливу взагалі не були готові. Плюс у німців немає особливого бажання це робити, у них такий менталітет – вони не будуть перепрацьовувати і понаднормово допомагати українцям.

При цьому в Німеччині багато орендодавців здають квартири українцям на певний термін безкоштовно. Багато місцевих, у яких маленькі апартаменти, готові безоплатно віддавати українцям навіть комору, в якій можна жити. Вони віддають останнє, хоч живуть із дітьми, і не бояться пускати сторонніх людей до себе в будинок.

Загалом усі досить добре ставляться до нас. Більше того, тут багато місцевих виступають проти канцлера Шольца та його політики. Але це не ті люди, які виходитимуть на "майдан" чи звичайний мітинг. У Німеччині можуть бути погані політики, і народ все одно все влаштовуватиме – зарплата, робота і стабільність є, отже, все добре. У цьому німці дуже відрізняються від нас. Через якийсь час я хочу повернутися в Україну із шикарними знаннями, які отримаю тут, щоби піднімати нашу країну".

Анна перебуває в невеликому містечку в Нижній Саксонії:

"Волонтери повністю опікуються нами з того моменту, як ми потрапили до Німеччини. Виїхали з Києва ми з мамою та бабусею у березні, приїхали до Берліна. Спочатку нас разом з іншими біженцями поселили в гуртожитку. Дуже довго ми стояли у черзі, щоб зареєструватися як біженці і отримати допомогу Ми жили в гуртожитку фактично два місяці, і тільки недавно нам виділили квартиру в невеликому містечку - порожню, без меблів.

Щоб облаштувати квартиру, можна звернутися до соцслужби із запитом на 3000€ (94 089 гривень), і потім потрібно надати чеки на підтвердження, що ти саме на меблі витратив ці гроші. Але нам пощастило: меблями забезпечили нас волонтери. Вони ж стали нашими покровителями і намагаються допомагати чим можуть. Волонтери надали нам велосипеди, дали на пів року безкоштовний абонемент до спортзалу.

Загалом у Німеччині українським біженцям допомагають достатньо, і виплат в принципі вистачає на все, якщо не жити на широку ногу. Хоча саме життя в Німеччині досить дороге.

У березні майже всі біженці з України їхали до Берліна і, мабуть, наївно розраховували, що їм дадуть тут житло. Але отримати квартиру в Берліні чи інших великих містах біженцям неможливо. Там розселяють або у гуртожитках, або у спортзалах. Знаю від знайомих, що у Дюссельдорфі біженці перший місяць прожили в готелі-хостелі з триразовим харчуванням у досить хороших умовах. А потім їм сказали, мовляв, усе: лавочка зачинена. І поселили всіх у спортзал. Сплять за шторками, ванна одна на всіх. Хоча спочатку їм сказали, що вони зможуть перебувати в готелі до кінця війни.

Оренду квартири нам поки що оплачує соцслужба. Як і комуналку, але мінімально: якщо перевищуєш норму споживання, все, що зверху, оплачуєш сам. І як довго соцслужба покриватиме ці витрати на квартиру, незрозуміло.

Зараз у центрі для біженців усіх направляють на курси німецької мови: ходиш безкоштовно до грудня, потім маєш скласти іспит на B1 (середній рівень знання мови). Якщо здав, отримуєш сертифікат і тоді центр може влаштувати тебе на роботу. Якщо не здав, вчиш мову далі - але вже за власний кошт.

Ми досі не знаємо, чи протягом усього часу навчання нам оплачуватимуть квартиру. Є чутка, що вже на третій місяць, коли з'явиться хоч мінімальний рівень знання мови, відправлятимуть на роботу. У Німеччині не хочуть, щоб українці просто сиділи на соцвиплатах. Щойно працевлаштовуєшся, виплати знімають. Наскільки я знаю, виплати можуть залишити (але не в повному обсязі), якщо зарплата дуже низька.

Виплати українським біженцям є різними, залежно від того, де ти живеш. Перші два місяці, поки ми жили у гуртожитку, отримували 98 € (3073 гривень) на людину. Тепер, коли ми вже на квартирі, нам мають заплатити більше – близько 300€ (9 446 гривень). Поки ми цих нових виплат ще не отримували, чекаємо.

Багато людей живуть ілюзіями і думають, що буде легко облаштуватись і налагодити нове життя в ЄС. Дехто намагається вступити до університету тут, але в Німеччині такий колосальний конкурс, що час очікування місця у ВНЗ може тривати 8-10 років. Реальніше вступити в аналог нашого ПТУ - Au Stimmung - tungung, коли ти два місяці вчишся, а два - працюєш. Роботу знайти складно, особливо якщо не знаєш німецької. Поки що всі біженці тільки ходять на мовні курси, і я не знаю нікого, хто вже знайшов би роботу тут. Усі зареєстровані в Job-центрі, за нами спостерігають, і будь-якої миті можуть сказати: йдіть на роботу. Тільки на яку? Не ясно.

Живемо ми зараз у маленькому містечку Нідерзаксен (Нижня Саксонія). Тут 50% населення – пенсіонери-німці, 50% – ми, біженці з України. До нас уже всі звикли, добре ставляться. У німецьких газетах пишуть про Україну. Їхні ЗМІ дуже стежать за ситуацією, всі німці знають, що відбувається в нашій країні. Я не помічаю на собі упередженості та косих поглядів. Хоча, можливо, це тому, що я добре знаю німецьку.

Але відчувається, що вже поступово сили та бажання допомагати українцям у Німеччині зникають. У березні, коли ми тільки приїхали, все було для нас: нам дарували подарунки, водили у перукарні, давали одяг, можна було навіть безкоштовно зробити сонцезахисні окуляри в оптиці. Нині вже нічого цього немає. З "плюшок" - можна купити окуляри, але лише для зору та на суму до 40-50 євро. Загальний посил такий: вам допомогу ж, мовляв, платять – самі викручуйтесь. "Spenden" (пожертвування – Ред.) закінчуються".

Італія

Антон, живе поруч із Салерно:

"З початку війни ми з сім'єю перебували в Києві, поки під наш будинок не "жахнула" ракета. До Італії ми їхали в автобусі два дні і одну ніч із Тернополя - нас із сім'єю забрали родичі. Зараз в області Салерно ми живемо вп'ятьох: я , мати, бабуся та двоє моїх братів (вони підлітки непризовного віку – Ред.).

Люди в Італії не цілком обізнані щодо війни в Україні, вони знають лише те, що показують у новинах. На вулицях досить часто можна побачити українські прапори: італійці намагаються підтримати нас. Деякі місцеві приймають взагалі незнайомих їм людей, іноді самі пропонують допомогу, коли дізнаються, що ти біженець із України. Багато хто ставиться зі співчуттям. Є невелика кількість людей, які намагаються допомогти справою, а є такі, яким все одно.

В Італії "розуміючих" місцевих десь 40%. Інші або байдужі, або намагаються зайняти нейтральну позицію. Сумно, але до початку війни в Італії, мабуть, половина населення не знала про існування України. Зараз, звичайно, вже розуміють, що Україна та Росія – дві абсолютно різні країни.

Допомагають українцям в Італії по-різному. Все залежить від місця проживання. Наприклад, у нашому місті в офісі Червоного Хреста раз на місяць видають талон, за яким ти можеш взяти в будь-якому магазині або супермаркеті товари безкоштовно (але тільки життєво необхідні речі).

А от із місцевою владою тут, чесно кажучи, безлад. Нам уже майже два місяці не видають соціальну допомогу, а ми попросили лише три сім-карти для навчання... Тому що домашнього інтернету ми не маємо, у Європі з цим проблеми.

Місяць ми намагалися оформити всі документи, і нас ганяли з одного місця в інше. У результаті ми зробили масу непотрібних документів перед тим, як заповнити те, що нам необхідно. Наразі очікуємо посвідки на проживання”.

Франція

Марина перебуває в портовому місті Шербур:

"Поїхала я з України з подругою і, по суті, через неї. Тому що, якби вона не запропонувала виїхати (а їй не було з ким), я б, напевно, так і залишилася в Україні.

Поїхали ми спочатку до Львова до моєї подруги, пробули там тиждень, після цього дісталися Пшемисля в Польщі. На вокзалі було дуже багато людей, велика товкучка. Їхали ми у тамбурі.

У Пшемислі дуже добре зустрічали біженців: нас нагодували, дали безкоштовні сім-карти, допомогли чим могли. Там ми потрапили до центру для біженців, де українці чекали якихось машин та автобусів, щоб виїхати до інших країн. Через день-півтора нам трапився волонтер, який привіз гуманітарку до цього центру – він сам із Шербура і збирався повертатися назад, але не хотів їхати порожньою машиною, тож запропонував охочим місце.

Оскільки ми спочатку планували їхати до Франції (тут живе подруга моєї тітки, а це хоч якийсь "якір"), ми погодилися доїхати з ним до Шербура, а далі, якщо що, поїздом до Парижа.

Ми завантажились в машину, з нами було два французькі волонтери і жінка, яка трохи розмовляла французькою і перекладала нам деякі фрази. Це було авансове враження про Францію, бо це перші люди звідти, яких ми зустріли. І вони були максимально хорошими, аж до того, що волонтер пропонував свої гроші моїй подрузі, яка їх втратила дорогою.

Жінка, яка їхала з нами, порадила не поспішати їхати до Парижа, запропонувала побути трохи у Шербурі – раптом нам сподобається.

Франція – дуже гарна країна. Очікувань у мене ніяких не було, але найбільшим відкриттям для нас стало те, що в маленькому містечку Шербур дуже добрі люди.

Одного разу я була у шпиталі і відчула різницю між французами та українцями. Наприклад, якщо ти приносиш не ті папери, спізнюєшся чи ставиш дурні питання, ми звикли, що від такого в Україні психують. Тут всі максимально терплячі, не поспішають і допомагають. Складно судити про ставлення французів саме до українських біженців, бо люди тут добре ставляться до всіх. Я щодо себе тут ще не зустрічала якогось грубого ставлення, щоб мене хтось зачепив чи нахамив.

Загалом до українців у Франції ставляться добре. Нам співчувають, кажуть: "Ви такі молодці, що не мовчите, боретеся наше серце з вами".

Що кажуть про війну у Франції? Я зустрічала різко негативне ставлення, хоча тут усі дуже толерантні і не показують відкритої агресії - вони просто кажуть, що не розуміють цього, що Путін жахлива людина і таке інше. Є люди, які намагаються обходити цю тему. І третій тип – це ті, хто співчувають, намагаються всіляко допомогти, бажають Україні перемоги у війні та радіють разом із нами навіть маленьким перемогам.

Негативного ставлення я не помічала до себе. Навіть до тих рідкісних українців, які хочуть всього й одразу. Я дивуюсь тому терпінню, з яким французи до цього ставляться: не хамлять, м'яко відповідають: "Вибачте, ми не можемо для вас цього зробити". Але, з іншого боку, у Франції дуже довга і складна бюрократична тяганина. Наприклад, за два місяці ми так і не отримали матеріальної допомоги.

Біженцям, чим можуть, охоче допомагають прості люди: їжею, речами, психологічно та морально, але сама держава – не дуже. Франція у цьому плані повільна країна. Можливо, вона не дуже рада біженцям, цього я й досі не зрозуміла. Через те, що ми потрапили до маленького містечка, тут максимально затишно, добре.

Загалом враження про французів у мене позитивне. Тільки від повільності Франції та її бюрократії трохи втомлюєшся. Мене відверто шокує, що незважаючи на те, що Франція – це країна ЄС, Україна дуже багато в чому зробила крок вперед".

Естонія

Арина, живе неподалік міста Сілламяе:

"З України я поїхала на початку березня потягом Київ-Варшава. Проїзд був безкоштовним, у зв'язку з чим була шалена тиснява, люди спали на підлозі у коридорі.

Після приїзду ми спочатку зареєструвалися в центрі біженців, після чого нас поселили на кілька днів у готель, а потім переселили до храму, де я зараз і живу. Крім цього, нам видали сім-карти на місяць, а також картку на безкоштовний проїзд Таллінном. Загалом місцеві досить милі люди, які допомагають у всьому, приносять гуманітарку. Є багато гуманітарних центрів, різних гарячих ліній, пунктів прийому.

Зараз я переїжджаю до містечка Сілламяе і, оскільки деякі міста межують з Росією, тут досить багато росіян. Періодично з ними зіштовхуємось. Вони дуже незадоволені відключенням російських каналів в Естонії і взагалі не вірять у війну.

Здебільшого естонці щиро не розуміють, що насправді відбувається в Україні. Вони живуть своїм мирним життям. Деякі місцеві були шоковані і абсолютно точно не розуміли, чому я сіпаюся від кожного гучного звуку.

В Естонії кожному біженцю потрібно оформити дозвіл на проживання (для українців зробили спрощену процедуру). Це, власне кажучи, внутрішній паспорт, без якого практично нічого неможливо зробити.

У державних установах до українців ставляться з розумінням, допомагають чим можуть. Я отримую місячну допомогу. А ось у якихось ТРЦ чи закладах - уже як пощастить, не всі налаштовані позитивно...

Крім того, не всі хочуть брати українців на роботу чи здавати нам квартиру через розбіжності у політичних поглядах - знову ж таки, тут живе багато росіян та людей із пострадянським мисленням, яким Україна не мила".

Польща

Євгенія, проживає неподалік Вроцлава:

"Перше враження від поляків та Польщі загалом дуже хороше: люди приємні, дбайливі. Коли ми приїхали сюди три місяці тому, нас привітно зустріли на кордоні. Запитували, чи хочемо ми їсти, на кордоні стояли величезні тари та прилавки з різними засобами першої необіхдності та їжею Люди реально підготувалися, що буде величезна кількість біженців, і зустрічали всіх дуже добродушно.

Не було якоїсь надто дружньої атмосфери, поляки ставляться до нас саме шанобливо, з розумінням, але не з жалем. Нам вони коротко і ясно показали, що де і як, посадили на автобус, показали, де можна розміститися в пункті для біженців, уточнили мільйон разів, що нам потрібно.

Ми оселилися у готелі. Спочатку ми питали, чи є якісь правила щодо поведінки, що нам потрібно робити – мити підлогу чи, може, допомагати якось по готелі? Нам сказали: "Живіть скільки хочете, а якщо щось потрібно - говоріть". Але десь за тиждень стосунки із господарями зіпсувалися. Нам почали говорити, що ми нічого не робимо, при тому, що ми не мали змоги щось робити в принципі через мовний бар'єр. Плюс на той момент ми не мали оформлених документів. Тоді ми ще відходили від стресу, оскільки саме поняття війни дуже щільно відбилося в голові у кожного з нас.

Господарі на нас тиснули через те, що ми нібито нічого не робимо, не шукаємо роботу. Нам було складно – ми в чужій країні, нічого не знаємо. А попередньо ми дали номери своїх PESEL (ідентифікаційний номер, який дає право на роботу в Польщі за прийнятим для біженців спецзаконом) роботодавцям, нам передзвонили і сказали, що нас не візьмуть через незнання мови, хоча на співбесіді це не було проблемою.

Поляки не реагують гостро на українців. Про політику вони не дуже люблять говорити в принципі. Близько місяця тому, коли ми ходили різними соцзакладами, нас кожного разу запитували про те, яка ситуація в Україні, як наші батьки та родичі. Проте враження, що поляки сильно заглиблювалися в нашу ситуацію, я не мав. Навіть чоловік, у якого ми зараз живемо, не заводить розмови про політику. Він може запитати, як там у Києві, як там ситуація, ми перекинемось парою слів, і все.

Як європейці на нас реагують? У мене та моїх друзів негативного досвіду не було. Загалом у Польщі біженцям допомагають охоче: надають продукти, гуманітарку. Але зараз вся ця допомога поступово йде на спад.

Австрія

Олександра, живе у Відні:

"Зараз я перебуваю в столиці Австрії. Це не перша країна, в якій я побувала після початку війни. Спочатку була у Словаччині, потім поїхала працювати до Мілана, потім поїхала до друзів у Відень. Тут живу вже півтора місяці. Плюс я була у Німеччині, і у Франції. Так що досвід життя за час війни я маю відразу в декількох країнах.

У Німеччині та Австрії досить добре – дуже багато робиться для українських біженців. Є гуманітарні центри, допомога щодо надання житла. А от у Мілані таких умов практично не існує – ні виплат, ні житла. Тобто в європейських країнах, які найближче до України, умови для біженців найкращі. В міру віддалення від України буквально зникає все. Наприклад, у Франції немає ані безкоштовного проїзду, ані пільг – нічого такого для українців.

У Відні мені з помешканням допомагають друзі. Ще одні мої знайомі живуть у пансіонаті – там місцева влада безкоштовно видавала квартири для багатьох українських сімей. А ось у Німеччині з житлом складніше. Там, якщо держава один раз не заплатила господарям гроші за те, що вони прийняли біженців, то наших можуть просто вигнати з квартири.

Здебільшого люди у Європі не розуміють, що таке війна. Згодом європейці перестали згадувати про неї. Згас ентузіазм у співчутті.

Якщо чесно, мені не подобається позиція європейців щодо війни в Україні. Я доводжу, що винен не лише Путін, а й люди у Росії, які цю війну підтримують. А європейці у відповідь захищають росіян.

Мене дуже напружує співчуття на адресу росіян у Європі. Пам'ятаю, як 9 травня у Відні проходила акція, на якій поліція захищала та допомагала росіянам, при цьому взявши українців у кільце. Ми стояли, і коли росіяни йшли маршем, нам не давали вийти і обмежили свободу пересування (йдеться про концерт на честь 9 травня у Відні та марш "Безсмертного полку". Одночасно з ними проходила акція протесту українців. Австрійська поліція розділила кордонами дві акції, щоб не допустити зіткнень).

Європейці дуже часто кажуть, що "війна - це погано" і перериваються на "але", після якого починають шукати мінуси та можливу провину українців у цьому. Вони аргументують це тим, що у війні винні дві сторони. Їм час перестати шукати "подвійне дно" і називати нас із Росією "братами".

У Берліні я стикалася з фразами а-ля "біженці набігли". Деякі люди незадоволені кількістю приїжджих з України, підвищенням цін, спричиненим війною. Негативні настрої є, але здебільшого позитив переважає.

Лояльніше до нас відносяться країни-сусіди: Польща, Литва, Латвія, Словаччина".

Єлизавета, живе у Відні:

"Сюди я приїхала на початку березня, через кілька тижнів після початку війни. З України ми поїхали з мамою, сестрою та племінницею. Взяли двох собак, валізи, дітей, себе, попрощалися з татом і поїхали до Львова. Потім 33 години ми перебували на кордоні - ця дорога здавалася нескінченною. У підсумку з Києва до Відня ми добиралися чотири дні.

Спочатку я жила в сім'ї дорослих італійців, їм по 40 років. Вони були дуже ініціативними у допомозі українцям.

Зараз я живу в одного швейцара – йому близько тридцяти років. Не можу сказати, що йому все одно на те, що відбувається, але, як на мене, він недостатньо розуміє масштаб війни і того, що переживають наші люди. Я показувала йому фотографії з нашої поїздки на Рожеві озера (Херсонська область) та розповіла, що сьогодні там відбуваються жахливі речі. На що він мені відповів: "Ти не хвилюйся, ми туди приїдемо, і все виправимо".

Відчуття, ніби деякі європейці не мали якихось серйозних негараздів, вони живуть у своєму світі в рожевих окулярах і не надають нашим проблемам особливого значення.

Правила в Австрії не надто складні. Коли ти приїжджаєш, потрібно піти до "Австрії центру" - це міжнародний центр, де необхідно заповнити документи. Плюс треба заселитися у квартиру і обов'язково мати прописку, бо без неї тобі не дадуть "блакитну картку", а це є аналог місцевого паспорта. І лише з пропискою тобі можуть давати виплати на їжу – це 100 євро на дитину та 215 євро на дорослого.

Загалом австрійці до нас дуже добре ставляться, їм не однаково на війну, але вони не усвідомлюють масштабу катастрофи".

Чехія

Єлизавета, живе у Празі:

"Перші враження були дуже змішаними, тому що на третій день перебування тут у мене вкрали гаманець, у якому були всі мої гроші – його так і не повернули. Зараз я записалася на мовні курси, де навчаються українці, росіяни, білоруси, казахи, киргизи, узбеки. У всіх ставлення до війни різне.

Самі чехи більш чуйні, все чудово розуміють, допомагають нам, чим можуть. Хоча є й ті, хто каже, мовляв, навіщо ви їх сюди пустили і даєте гроші з наших податків.

У самій Празі вже проходило безліч мітингів, на які виходили як українці з чехами, так і громадяни Білорусі, Казахстану та інші. Чехи розуміють усі жахи війни, готові підтримати та вислухати.

Багато чехів були здивовані рефлексами, які з'явилися у нас після війни. Мені дуже запам'яталося, коли волонтери свердлили стіну, щоб повісити полички, а одна жінка злякалася гучних звуків і почала панікувати. Але місцеві чуйно поставилися до цього, заспокоювали її.

А після того, як Україна перемогла на Євробаченні, мені чехи казали: "Після малої перемоги йде велика, то все буде Україна".

З документів у Чехії потрібні закордонний паспорт та бажано звичайний паспорт. За допомогою паспорта роблять спеціальну візу на рік, а потім, за бажанням, можна продовжити. З нею також можна пересуватися іншими країнами Євросоюзу і вона на якийсь час дає безкоштовний проїзд у громадському транспорті.

Допомогу українським біженцям виплачують щомісяця на суму 5 тисяч крон (6 340 гривень), готівкою або на карту, яку тут можна оформити.

Наразі я безкоштовно живу у квартирі – господареві за мене платить держава. Ми з ним просто домовилися, що робимо у ній ремонт, а матеріали він допоможе сплатити. Більше того, він дозволив жити із тваринами, а в нас їх багато.

Із роботою тут мені допомогла місцева благодійна організація. Тепер я працюю баристою пару разів на тиждень і паралельно вивчаю мову.

Нідерланди

Єлизавета, перебуває в Роттердамі:

"Я виїхала з України 26 лютого. З першого дня війни ми з сім'єю дві доби стояли на кордоні з Польщею, були величезні черги. Я відчувала себе твариною, заточеною в клітці: не могла помитися і почистити зуби кілька днів. На заправках їжа та вода закінчувалася, бо її не постачали, бензин теж.

Коли ми з сім'єю їхали машиною з Києва на кордон, то застали багато аварій: люди на нервах, у спробах врятуватися мимоволі створювали аварійні ситуації. Ніколи в житті до цього я не відчувала такого сильного тваринного страху смерті, він паралізував мене.

Очікувань щодо країн ЄС у мене спочатку не було, я навіть не думала про це. Єдина думка, яка мене не покидала, це врятуватись, покинути територію, яку обстрілюють.

Зараз я живу у Роттердамі – це вже четверте нідерландське місто за період війни. Тут багато молодих людей, я щиро відчуваю їхнє співчуття. Хоч Нідерланди й далеко розташовані від України, люди переживають за нас.

Весь цей період ми живемо у волонтерів, вони пропонують свої квартири з хорошими умовами, поки самі в роз'їздах. Я не можу відповідати за всіх людей, особливо старшого покоління, адже саме ця вікова категорія найчастіше дотримується консервативних поглядів.

Людей, які надали нам квартиру, ми знайшли через Фейсбук, помітили пост і нам самі написали. Вони допомагають нам шукати житло далі, дозволяють брати будь-які продукти/засоби гігієни у них вдома, не турбують і не порушують тему війни.

Європа, особливо центральні міста Нідерландів, такі як Амстердам, Утрехт, Роттердам та інші з населенням близько 1 млн людей, мають кризу житла. Тут немає тенденції будувати висотні будинки, як нові ЖК в Україні. Середня висота квартирного будинку – це 3-6 поверхів. Мінімальна ціна квартири 1000-1200 € (31370 - 37644 гривень) без комунальних послуг. Щоб зняти квартиру, зарплата має бути мінімум утричі більшою за вартість самих апартаментів, тобто близько 3000€ (94 110 гривень).

Крім цього, для офіційної оренди квартири потрібен BSN номер, який має кожен мешканець Нідерландів. Цей номер можна отримати у Gemeete (муніципалітет). Але, щоб його отримати, потрібно попередньо зареєструватися. Для цього українському біженцю потрібно, щоб місцева людина прописала його у себе в квартирі, що не так просто, бо в одній квартирі може бути прописано щонайбільше дві людини.

З березня до середини травня на території Нідерландів українцям можна було їздити на міжміських поїздах безкоштовно, просто показуючи документи. Іноді у нас їх навіть не питали, ми просто говорили, що з України, і нас одразу без запитань пропускали. Зараз безкоштовно їздити можна лише територією міста, тобто на автобусі/трамваї, але не на міжміських поїздах - тепер вони платні. Середня ціна квитка 10€ (313,72 гривень), що є досить мало як для високих зарплат місцевих.

Держава надає українським біженцям фінансову допомогу у розмірі 500 € (15 686 гривень) на місяць на особу. У Нідерландах бюрократія не така велика, як у Німеччині, також тут менші черги або їх взагалі немає.

Загалом нідерландці підтримують українців. Багато хто з них відкрито виступає проти Росії і вірить у нашу перемогу".

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---