«Тато навчив не здаватися, навіть коли дуже важко», – донька загиблого поліцейського з Волині Юрія Стеблянка

Сьогодні, 7 травня, поліцейському Юрію Стеблянку з Ківерців мало б виповнитися 47, та йому назавжди 45.

У лютому 2023 року Юрій добровільно приєднався до Об’єднаної штурмової бригади Нацполіції «Лють». Із собою взяв не тільки досвід, а й усвідомлення: має захистити країну і майбутнє трьох неповнолітніх доньок. Уже за кілька місяців він виконував бойові завдання на одному з найгарячіших напрямків – Бахмутському.

16 жовтня під час штурму поблизу села Курдюмівка Юрій загинув. Посмертно поліцейському-добровольцю, заступнику начальника сектору кримінальної поліції ВП №1 (місто Ківерці) Луцького РУП надали звання підполковника поліції та нагородили орденом «За мужність».

Читати ще: У Луцьку рідним загиблих бійців бригади Нацполіції «Лють» вручили державні відзнаки

Напередодні його Дня народження колеги загиблого підполковника з ГУНП у Волинській області поспілкувалися з його дружиною Тетяною і 18-річною донькою Марією – аби зберегти памʼять про чоловіка, тата, захисника.

Тетяно, Марійко, розкажіть, яким був ваш чоловік та тато Юрій. Як ви його описали б людям, які ніколи його не знали?

Дуже добрим, чуйним, турботливим, люблячим чоловіком, – відповідає Тетяна. – Найкращим для нас. Він був дуже позитивним і ніколи не відмовляв людям у допомозі. Ми були в шлюбі 20 років, разом створили дружну хорошу сім’ю, народили трьох донечок.

Справді, він був дуже людяний. Завжди допомагав тим, хто цього потребував, і вчив нас робити так само. Для нього не було різниці – людина з бідної чи багатої сім’ї. Він завжди казав, що всі рівні, не можна оцінювати людину за статусом. Він вірив, що немає поганих людей – є ті, які мають погані долі, які зламалися і їх треба підтримати, – додає Марія. – Тато завжди допомагав знайти свій шлях і підтримував будь-яку мою ідею, навіть якщо я сама в неї не вірила. Він був за своїх дітей.

Завжди давав добрі поради, бо багато чого бачив у житті, міг підказати, як краще вчинити, а зараз цього порадника немає. Мені дуже важко тепер, бо здається, що я можу ухвалювати неправильні рішення.

А так у тата запитала б – він підказав би.

На роботі він був серйозним, зосередженим, дуже любив те, що робив. А вдома – більш легкий, життєрадісний, – додає Тетяна.

Читати ще: «Поки поліція воює на фронті і захищає вас в тилу, руки геть від них», – волинський боєць «Люті» Олег Булатов

Коли і як він вирішив захищати Україну?

Ще з початку повномасштабної війни казав, що хоче піти в добровольці. Хай що я казала, хай як просила – стояв на своєму. У лютому 2023 року Юра доєднався до Об’єднаної штурмової бригади Нацполіції «Лють».

Він казав, що мусить, що хоче щось змінити і не може сидіти на місці. Навіть троє неповнолітніх дітей його не зупинили.

Що він розповідав вам про свою службу там, на сході?

Він оберігав нас від поганих новин, не хотів, щоб ми ще більше хвилювалися. Розумів, що ми й так переживаємо. Завжди заспокоював, казав, що все буде добре, що війна скоро закінчиться і ми переможемо.

Якщо вам комфортно згадати, яким день був, коли ви дізналися про загибель Юрія?

Він написав, що в неділю йде з хлопцями на завдання, на штурм, і мав повернутися в понеділок. Але не повернувся… Я почала хвилюватися, але навіть не припускала такого, що він може загинути.

У вівторок вже всіх почала обдзвонювати, хлопці сказали, що Юра загинув, але тіла не можуть забрати, бо в тій місцевості – активні бої.

Майже два місяці я жила у невідомості, продовжувала вірити, що з ним усе гаразд. Знаєте, як кажуть: надія помирає останньою. Вона померла того дня, коли мені офіційно повідомили про загибель.

Читати ще: «За кожного бійця відчуваю відповідальність, бо це мої хлопці», – волинянин Балу з бригади «Лють»

Що вам тоді допомогло втриматися на ногах?

Діти… Знаєте, коли згадую – то мене як по живому ріжуть. Розумію, що заради дітей мушу триматися, хто має їх піднімати, як не я?

Що ви хотіли б, щоб люди знали про вашого чоловіка і тата?

Часто люди знецінюють роботу поліції, кажуть, що поліція не воює. Але мій чоловік був поліцейським і, маючи трьох діток, пішов захищати нас із вами, – каже Тетяна.

Я хочу, щоб люди не забували, яку ціну ми платимо, аби жити тут, і віддавати шану тим воїнам, які поклали життя за нашу державу. Я хочу, щоб пам'ятали, що вони всі теж хотіли жити, мали сім’ї, але стали на захист своєї країни, не боячись, що можуть загинути і в один момент втратити все, – доповнює маму Марія.

Чи є щось, що ви продовжуєте робити заради нього або в пам'ять про нього?

Мама хоче і тато хотів, щоб усі діти вивчилися й мали вищу освіту, щоб ішли за своїми мріями. Це і робимо заради нього, – ділиться дівчина.

А що ви перейняли чи навчилися від нього?

Не здаватися. Навіть коли дуже важко. Тато завжди казав: хай там як, а треба завжди йти вперед і не зламатися. Він часто повторював фразу: «Терпи, терпи – терпець тебе шліфує…» Напевно, ці слова найбільше мені допомогли тоді, коли дізналася про його загибель.

Читати ще: «Прагну помститися за племінника та товариша, які загинули під Куп’янськом», – штурмовик бригади «Лють» з Волині

Якби у вас була змога зараз щось йому сказати, що це було б?

Що ми дуже за ним сумуємо…

Востаннє я бачила тата на його день народження – 7 травня.

Це було рівно два роки тому.

Ми всі поїхали до лісу відсвяткувати, провести разом гарний день. Тато дуже любив природу. Я тоді зробила фото на полароїд, досі ношу його із собою… Йому тоді виповнилося 45. Більше ми не бачилися. Татові назавжди 45…

Марина БАЛДИЧ

Фото Ігоря ЛІВОШУКА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---