Хай усі знають, як вони захищали аеропорт. Спогад тестя загиблого волинянина

Наші хлопці воювали голі й босі, щоб напитися, росу касками збирали, їли сиру кукурудзу, соняшникове насіння, спали на холодній мерзлій землі... Розкажіть, нехай люди знають, як солдати насправді захищали Донецький аеропорт, - каже, ледве стримував сльози, Володимир Долгунський, тесть загиблого на сході волинянина Миколи Ларіна.

Для мене Коля, як рідний син, з ним разом хазяйнували, бо маю землю, є біля чого працювати. Був роботящий, тямущий, справжній господар. Планував йому передати своє чимале господарство. Та не судилося... У червні 2015 року Миколу посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня, – згадуючи добрим словом свого зятя, - йдеться у матеріалі видання Слово правди

.

- У Миколи Ларіна - сирітська доля, змалку ріс без батька, згодом померла мама. Надіятися не мав на кого, тому після восьми класів пішов працювати підвожчиком кормів у ТзОВ «П’ятидні», згодом – різноробочим, - згадує названий батько. - Побільшало погожих днів у його долі, коли познайомився із майбутньою дружиною Світланою та переїхав жити до нас - прийняли його, як сина. Двоє діток Бог послав: Павла і Людмилу – вже і вони на зорі повноліття.

Коля вмів усе робити: орав землю, сіяв, управляв коньми, доглядав худобу. Хліборобську науку переймав з-пів слова, і все казав: «Тату, як чогось не вмію, то вчіть». А мені вже й у нього можна було повчитися. Тішилося серце, що господарство матиму на кого залишити. Коли ж розпочалися військові дії на сході, зять місця собі не знаходив, рвався туди. Стримували, мовляв, то сіяти треба, то врожай збирати.

39-річного Миколу Ларіна мобілізували під час третьої хвилі у середині серпня. Спершу - навчання на Яворівському полігоні, звідти старшого солдата-стрільця направили у Дніпропетровськ у 93-ю окрему механізовану бригаду, яка боронила Донецький аеропорт.

У жовтні лише на п’ять днів приїхав у відпустку. Рідні його не впізнавали: Микола став мовчазний, задуманий і сумний. Пробували заспокоїти, а він їм: «Воюю за і далі вас захищатиму від тих москалів». Мабуть, щось недобре відчував, бо тоді відвідав усіх родичів, навіть далеких.

Уже пізніше, телефонуючи, казав: декілька чоловік з інших областей, яких мали перекинути з Дніпропетровська у «гарячу точку», написали рапорти про відмову. Цього не зробив жоден волинянин.

Операцію з оборони Донецького аеропорту українські війська розпочали у травні 2014-го, тривала вона понад 250 днів. Контроль над цим летовищем був стратегічно важливим. У цю обпалену і вигорілу до тла землю зубами вгризлися мужні українські бійці.

Майже місяць перебував у тому пеклі старший солдат Микола Ларін – із бійцями стрілецького відділення 93-ої ОМБ охороняв підступи до аеропорту з боку села Опитне. Ситуація тут стала критичною – ще у липні противник замкнув кільце оточення. Вузьким коридором, який забезпечили ударна група, кілька танків і БМП 93-ї бригади, бійцям підвозили постачання і боєприпаси. Але пізніше і цей зв’язок перервався...

Майже щодня Микола зв’язувався із рідними. Ні на що не скаржився. А якось написав у повідомленні: «Нас лишили наодинці із ворогом. Ніхто із своїх - ні командування, ні волонтери не навідуються, бо не можуть прорватися. Голодні й холодні, без води і їжі, мерзнемо. Вночі вилазимо з окопів і збираємо каскою росу, рвемо кукурудзу і соняшники...».

Дружина Світлана, прочитавши, не втрималася і зі сльозами серед ночі зателефонувала чоловікові. Він уже не приховував: їх постійно обстрілюють, снаряд потрапив у намет, де зберігалися речі, одяг, документи - все згоріло. Ще казав: «Звідси живим ніхто не вийде. Звідсіля не повертаються».

Останній раз телефонував до дружини 29 листопада і дуже поспішав: «Усе, буду бігти, бо хлопці мої уже йдуть у наступ». А наступного дня, у неділю, вранці його телефон уже не відповідав.

Микола Ларін загинув під час артилерійського обстрілу біля села Опитне у районі Донецького аеропорту від поранень, несумісних з життям. Смертельний осколок пройшов між пластинами бронежилета, розрізав мобільний, зачепив записник у міцній палітурці, травмував легені, печінку. Пораненого не встигли донесли до санчастини, дорогою він помер.

На Волинь в останню земну дорогу загиблого героя супроводжували луцькі волонтери, які раніше доставили на схід харчі і спорядження, а назад повернулись із цим найтяжчим вантажем, а із Луцька до Устилуга - Костянтин Зінкевич із друзями. Сотні лампадок і свічок освітили його шлях обабіч дороги в Устилузі. А коли бус зупинився біля будинку, де мешкав Микола, сюди довго йшли люди, розсікаючи світлом пітьму, ставили вздовж огорожі на замерзлій землі свічки і мовчки молилися.

Уже пізніше Володимир Володимирович знайшов у зятевій записній книжці номер телефону його побратима Сашка з Луцька і зв’язався з ним, але той розповів небагато: при артобстрілі Коля не встиг скочити в окоп і був смертельно поранений.

- Хотілося б більше довідатися про солдатські будні мого зятя. Нам усім дорога кожна вісточка про нього, ми пам’ятаємо його завжди. Знаю, що з ним разом воювали земляки з Луцька, Каменя-Каширського, Ковеля, то, можливо, хтось відгукнеться і зателефонує за номером 0977243298, просить Володимир Долгунський.

Тетяна АДАМОВИЧ.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---