Сорочка, вишита риб’ячою кісткою, зберігається у луцькій школі

Музей народознавчого профілю «Світлиця» діє у Луцькій гімназії № 4 імені Модеста Левицького більше трьох років. Він оснащений мультимедійним центром, який використовується у навчальних і виховних цілях, інформують «Відомості.Ua».

Музей починали створювати з класної кімнати, де був облаштований куточок селянської хати з традиційним інтер’єром, а також двору — з криницею, тином і глечиками на ньому. Панно на стіні біля будиночка написав відомий на Волині художник Володимир Жупанюк.

Господиня «Світлиці» Леся Возняк все своє свідоме життя пов’язує з Луцькою гімназією № 4 імені Модеста Левицького. Тут вона навчалася, а після закінчення інституту прийшла сюди працювати на посаду вчителя початкових класів. Навіть ще в дитинстві гралася на гімназійному подвір’ї, бо мешкала у будинку, що поруч.

На педагогічній ниві трудиться вже 25 років. За цей час виробила й результативно запроваджує в навчально-виховний процес систему нестандартних уроків. А допомагає їй у цьому «Світлиця», яку відкрили у гімназії у 1991-му для ознайомлення з культурною спадщиною рідного краю та її відродження.

З 2001 року господинею «Світлиці» стала Леся Возняк. Крім того, другий рік поспіль Леся Антонівна веде авторську школу для педагогів міста під назвою «Музей «Світлиця» як колиска духовності молодших школярів».

Приблизно 70% усього, що є в музеї, зібрала саме Леся Антонівна. Тут і вишиті сорочки та запаска її бабусі, весільна сорочка її свекра, вишиті ікони родичів зі Львівщини тощо.

«Багато, звичайно, поприносили самі учні, батьки й учителі школи. Минулого року один тато ночви приніс, хтось - праску. Вчитель математики Володимир Романюк - колиску. Велику скриню презентувала колишня моя учениця Оля Павлова. Сім’я Ореста Патлякевича, випускника гімназії 2010 року, зберегла до наших днів і віддала до музею прабабусину весільну вишивану сорочку та запаску 1950 року. Родина Федоруків-Бердоусів передала до музею вишивані жіночі блузи та чоловічі сорочки, яким майже 100 років», - розповідає Леся Антонівна.

Щороку кількість експонатів збільшується, і тепер вони ледь вміщаються в одній кімнаті. Є гончарні вироби, старовинні меблі, знаряддя праці, колекція рушників і писанок. Криниця зі старовинним зрубом, на дні її джерело хлюпоче (дзеркальна ілюзія), тин, де експозиція постійно оновлюється і поповнюється залежно від пори року.

Але найціннішим серед усіх експонатів Леся Антонівна вважає дитячу сорочку, яку їй презентувала свекрушина сусідка.

«Її вишила у 49-му році, перебуваючи на засланні на Колимі, Ганна Василишин, уродженка села Сабанівка Радехівського району Львівської області. Всю їхню родину за участь в УПА було виселено на Далекий Схід Росії у виправно-трудові табори. Голки там не дозволяли мати, тому цю сорочку вишито риб’ячою кісткою. Це, звичайно, найдорожчий експонат. Однак про кожну річ я можу довго розповідати, і кожна по-своєму цінна й цікава», - розповідає вчителька

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---