Вступ до вишів в Україні – серйозне випробування

Стукіт коліс потяга чи гудіння двигуна автомобіля стали для мене, як і для більшості абітурієнтів, звичними речами цього літа. Але чи можна сказати, що подаючи документи в університети різних міст, ми бачимо Україну? Півдня (або тижня) в дорозі: вокзал-університет-вокзал – і знову пів дня/тижня в дорозі – це звична траєкторія руху випускників. І коли повертаємося додому – уже не хочеться нікуди вступати і ніде вчитися. Спонтанно виникає дві думки: це ж щотижня доведеться так, а за кордоном усе це можна зробити за допомогою пошти.
 
А заходячи на сайт рейтингів, знову виникає бажання плюнути на все! Особливо псують настрій додаткові конкурси й випробування, які встановлюють окремі ВУЗи. Теж відразу постають питання (які, вочевидь, уже варто вважати риторичними?). По-перше: як може випускник середньої школи достеменно і точно знати, що таке монтаж, архітектонічне вирішення, врізки тощо. Виходить – без репетиторів не обійтись? По-друге: чому, цитуємо: «Якщо за результатами двох етапів творчого конкурсу набрано менш ніж 124 бали, вступник до участі в конкурсі сертифікатів не допускається». Зауважимо: ці творчі конкурси, приміром – з журналістики, проводяться в кілька етапів (в Києві – зокрема). Отже, треба шукати помешкання і т. д. Чому б не  допустити без творчого конкурсу до участі в рейтингу сертифікатів тих, у кого дуже високі бали?
 
А ще неймовірна кількість пільговиків… Будьмо відверті з собою: хіба можливо, щоби кожен четвертий, хто подає документи, був пільговиком (країна знедолених та інвалідів?).  І, якщо вже на те пішло, то навіщо державі оплачувати навчання будь-кого, якщо на це ж місце є кілька вступників із дуже високими балами (до слова: такі в рейтингу опиняються на 30-40 позиціях)? Звісно, благодійність – це чудово, але, як на мене, сферою її впровадження має бути зовсім не освіта, а охорона здоров’я, соціальне забезпечення тощо. В результаті наявного у нашій державі підходу обділеними виявляються якраз найкращі – її інтелектуальний цвіт і мозок. Не випадково мрія кожного другого обдарованого випускника – поїхати за кордон, де його поважатимуть за здобутки, а не цінуватимуть за неповноцінність…
 
Однак треба якось жити і вчитися… Тож залишається сподіватись на справедливість афоризму: «те, що нас не вбиває – робить нас сильнішими».
 
Володимир ГРЕБЕНЮК
м. Луцьк

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---