Не схотів бути «диванним патріотом», – доброволець з Любомля

Історія жителя Любомля, Сергія Степанченка, вражає. Він пішов на фронт добровольцем, пішов, щоб не зрадити пам’яті батька – той загинув на війні в Афганістані. Про долю Степанченка-сташого та Степанченка-молодшого, нині бійця 128-ої гірсько-піхотної бригади, розповів на своїй сторінці у Фейсбук журналіст газети «Наше життя» Сергій Мариньоха.

Батько волинського бійця загинув, коли тому було шістнадцять. Дорослішати випало без надійного батьківського плеча. Закінчив школу, відслужив строкову у морфлоті, одружився. Певний час працював водієм у ветлікарні, займався підприємницькою діяльністю, а останні кілька років їздив на заробітки. Коли завирувала війна на Донбасі, не зміг спокійно на це дивитися — пішов у військо добровольцем.

«Не захотів я бути «диванним патріотом» перед телевізором, — зізнається, — тим більше, що це означало б зрадити пам’ять свого батька. Він воював за сумнівні інтереси тепер вже неіснуючої держави за її межами, а тут треба боронити свою рідну землю. Як же можна сидіти, склавши руки? Зрештою, мої діди теж понюхали пороху під час Другої світової війни, тож виходить, що в нашій родині я представник третього поспіль покоління, яке мусить брати до рук зброю».

З серпня минулого року Сергій Степанченко — боєць 128-ї гірсько-піхотної бригади. Після місяця вишколу на полігоні його перевели на службу у зону АТО. Оскільки має фах водія, то за кермом потужного «Урала», якого лагідно називає «Баркасом» (напевно, це своєрідний спогад про службу у морфлоті), перевозить на блок-пости продовольство та боєприпаси. Спочатку був під Щастям, Станицею-Луганською, нині його військова частина знаходиться в одній з найбільш гарячих точок України — під Дебальцевим.

«За час перебування на Сході я багато чого побачив та усвідомив. Донбас — це неначе зовсім інший світ, — розповідає доброволець. — За двадцять років місцевий криміналітет перетворив цей край у своєрідну резервацію, народу постійно забивали баки братерством з Росією, спекулювали на радянському минулому, а самі натомість набивали кишені. Тож, не дивно, що близько 60 відсотків громадян тут підтримували союз з північним сусідом, ще близько 30 стояли на засадах єдності України, решта — самі не знали чого хочуть. Щоправда, у звільнених містах Донбасу це співвідношення змінюється на користь України. Люди починають розуміти, що вони накоїли, коли минулої весни зупиняли наші колони, лягаючи під колеса і гусениці військової техніки. Вони вже усвідомлюють, що ми не стріляємо по житлових масивах — це провокації сепаратистів, серед яких більшість — «відморозки», «гопники», наркомани, інший соціальний непотріб.

Але ми обов’язково переможемо — у цьому я впевнений стовідсотково, інакше не пішов би до війська добровольцем».

Зазначимо, що за станом на 11 лютого Сергій Степанченко перебував у госпіталі в Мукачевому – підліковував давні хвороби, що загострилися після майже піврічного перебування у зоні бойових дій. Боєць каже, що невдовзі знову буде у строю і сяде за кермо свого «Баркаса».

Така можливість в нього з’явиться вже незабаром, бо до Луцька на ротацію 25 лютого приїжджають бійці 128-ої гірсько-піхотної бригади, в лавах якої служив і Сергій.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---