«Якщо я не повернуся з війни, довго не плач, живи. Хочу, щоб ти була щаслива…» Пам’яті Олександра Машлая

Він часто казав, що буде велика війна. І першим пішов боронити рідну землю від загарбника. Заради майбутнього своїх дітей. Заради кожного з нас. Він вважав, що саме наше покоління має завершити це протистояння з одвічним ворогом. І виконав свій обов’язок перед Батьківщиною – поліг як Герой.

Молодший сержант Олександр Машлай загинув 6 травня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Благодатне на Донеччині. Йому було лише 40 років. Був призваний на військову службу до складу військової частини на посаду командира радіовідділення взводу зв’язку у складі 25-го окремого штурмового батальйону 47-ї бригади.

Олександр народився 9 липня 1983 року на Рівненщині, в містечку Гоща. Був пластуном, грав у театральній студії, де його мама була режисеркою. Освіту здобув у Національному університеті водного господарства та природокористування в місті Рівне, за фахом – еколог.

Був вихованцем ПЛАСТу, Молодіжного націоналістичного конгресу, співзасновником всеукраїнської молодіжної організації «Національний Альянс». Брав активну участь у Помаранчевій революції та Революції Гідності. У 2005 році разом з іншими протестувальниками був затриманий під час мітингу проти диктатора Лукашенка в Мінську.

Олександр був медійником, редактором молодіжного націоналістичного видання «Правий Поступ» та членом оргкомітету фестивалю українського духу «Бандерштат». Мав чималий досвід роботи в пресслужбах політичних партій та помічником депутатів.

Задовго до повномасштабного вторгнення записався до лав резерву Збройних сил України, вже маючи за плечима строкову службу. А з лютого 2022 року захищав територіальну цілісність України. Мав позивний Гот.

У складі новоствореного 25-го окремого штурмового батальйону в 2023 році брав участь у наступі під Роботиним на Запоріжжі. 3 жовтня 2023-го і до виходу обороняв Авдіївський коксохімічний завод, згодом село Бердичі Покровського району Донецької області. Також Олександр є автором і розробником шеврона 25-го ОШБ.

У бійця залишилися дружина, двоє синів, батьки та сестра.

Нині, у день народження Олександра, Волинські Новини публікують спогади дружини Валентини. Про те, яким він був, за що боровся і як героїчно поліг у боротьбі з окупантами.

ЩАСТЯ – ЗУСТРІТИ ОДНЕ ОДНОГО

Юних Сашка і Валю доля звела у студентські роки, які припали на початок 2000-х. Помаранчева революція, націоналістичний рух, відчайдушна боротьба за все українське. Обоє – небайдужі активісти націоналістичної громадської організації, молоді й пристрасні. Він – з Гощі, що на Рівненщині, вона – лучанка. Олександр навчався у Рівному на еколога, Валентина здобувала філологічну освіту в Луцьку. Увесь вільний час присвячували громадській роботі, популяризуючи українську історію й культуру, разом з однодумцями влаштовували патріотичні акції, вишколи, табори.

«Ми давно знали одне одного заочно, але якось не траплялося зустрічатися на спільних заходах і таборуваннях. Уперше побачилися на святкуванні нового 2005 року в Карпатах, але знайомства як такого навіть не було. Однак добре пам’ятаю, як ми вперше зустрілися поглядами й кілька разів переглянулися. А вже коли всі роз’їжджалися, то знову спіймала на собі його зацікавлений погляд. Пізніше він зізнався, що саме в ту мить закохався», – пригадує Валентина перші романтичні миттєвості.Коли у 2006 році Олександр пішов до армії, вона написала йому листа. Хоч до цього її спонукала не власна симпатія, а побратими з націоналістичної тусовки, де було заведено підтримувати своїх. Так і зав’язалося дружнє спілкування.Тоді Сашко не пройшов на місцевих виборах, балотуючись від «Пори». Був розчарований і роздумував, чи після бакалаврату вчитися далі, чи таки віддати борг державі. Зрештою вирішив служити, хоч у ті часи всі здебільшого уникали таких життєвих досвідів.

«Ми стали листуватися, зідзвонюватися. Мені дуже сподобався його голос. Часто говорили ночами. Але спілкувалися на нейтральні теми, мовляв, його дуже цікавить доля волинського осередку НацАльянсу. Просив мене збирати всі випуски наших газет. Виявляється, вже тоді він розумів, що хоче бути зі мною, – із теплом пригадує Валя. – А коли прийшов із армії, одразу ж приїхав до Луцька й попросив показати місто. Я, звісно ж, влаштувала екскурсію, не здогадуючись, що насправді йому був потрібен не Луцьк, у якому він бував і раніше, це був привід провести час зі мною. Пам’ятаю, як пішли на каву, я принесла йому всі ті газети. Тоді я ще не розуміла, що він уже обрав мене…»Невдовзі Сашко ще раз навідався до Луцька під приводом піти компанією на концерт знайомого рівненського гурту. Насправді ж він просто хотів побачитися з тією, у яку безмежно закохався і лиш наважувався їй у цьому зізнатися.

«Вертаючись додому, він написав мені SMS, запитавши, чи я вільна. Але якось так підвів, що варіанта відмовити не було, – розповідає Валя. – Так ми й стали зустрічатися, бачилися на вихідних, проводили час разом, пізнавали одне одного. Пізніше Сашко жартував, мовляв, я повільно у нього закохувалася. А я й справді наче не могла повірити, що мені трапився такий ідеальний хлопець – милий, цікавий, веселий, інтелігентний. Мені була дуже приємна його увага. Подобалося, як він змужнів після армії – красунчик. А ще мене підкорило його почуття гумору – ми були на одній хвилі. Нам було добре разом, з ним завжди почувалася затишно і спокійно».

Якось Сашко повіз Валю до Києва. І не просто погуляти столицею, а найперше – щоб показати, де він служив.

«Незбагненна річ, але йому чомусь це було важливо. Хоча ще під час служби він часто ділився, як та армія його дістала, скільки всього недолугого і радянського він там пізнав… З тієї армії у нас з ним все почалося і все закінчилося…» – сумно зітхає молода вдова.Уже на першу річницю стосунків Сашко покликав Валю заміж. Для дівчини це було несподіванкою, адже вони ніколи про це не говорили, навіть жартома. Хоч відчувала, що наміри має серйозні.

«Помітила таку річ, що ми ніколи не фотографувалися разом. Якось на «Бандерштаті» нас хотіли зазнімкувати, а він кинув таку фразу, мовляв, повінчаємося, тоді сфотографуємося. І хоча забобонним не був, але чомусь вірив, що фотографуватися не варто», – пригадує Валя.

Вони стали сім’єю у 2008-му, йому було 25, їй – 24. Прожили у щасливому шлюбі 16 років. Народили двох чудових синів – Богдана і Ореста.«Я жодного разу ні на мить не пошкодувала про свій вибір. Усі ці роки ми були одне для одного найкращими друзями. Він ставився до мене як до божества. Ніколи не підвищив голос, не чула від нього жодного матюка, – провадить Валентина. – Хоч і сам з характером, часом впертий, але гордо називав себе підкаблучником і наголошував, що до такого звання не всім щастить дорости».

З особливим трепетом пригадує Валя, як Сашко зрадів новині про її першу вагітність. Хоч йому було лише 26. Дуже мріяв стати татом.

«Був надзвичайно делікатним і турботливим, коли мені, вагітній, часто бувало зле. Міг посеред ночі йти через пів міста, щоби принести мені улюблені смаколики. Неймовірні спогади…» – ділиться Валя.Другий син у подружжя з’явився, уже коли в Україні тривала війна.

«Нам треба другу дитину…» – прогулюючись якось містом, ні з того ні з сього серйозно заявив Сашко дружині, чим дуже її здивував.

«Він міркував, що у майбутньому все може трапитися, хтось із дітей може поїхати за кордон, тож нехай би було дві дитини, – пригадує жінка. – Друга вагітність теж видалася непростою, але він завше був поруч. Ми навіть спершу думали, що буде дівчинка. А коли дізналися, що народиться другий син, то Сашко дуже зрадів, мовляв, як гарно буде разом їздити велосипедами, ходити хлопчачою компанією в походи з наметами. Він мріяв про це».І якщо старший Богдан схожий більше на маму, то молодший син народився копією татка. Більше того, сам Сашко його й вигодував, а згодом навіть на цілий рік пішов у декрет.

«Коли народився Орест, у мене виникли проблеми зі здоровʼям, я опинилася в лікарні, а чоловік лишився вдома з десятиденним немовлям. Це була неспокійна дитина – не давав спати, багато кричав. Та Сашко сам давав раду – годував, вставав кілька разів на ніч, готував суміші, заколихував, а вдень бавив його й гуляв. Був для нього і татом, і мамою. І навіть коли я вже повернулася додому, але ще не годувала, бо була на ліках, то він все одно ночами сам до нього вставав, мовляв, спи-відпочивай, ти ж все одно не знаєш, як ту суміш готувати. Він його дуже любив. І завжди так ніжно клав собі на груди. Мабуть, саме тому в них із меншим виник надзвичайно сильний емоційний звʼязок, – зворушує розповіддю Валя. – Коли Оресту виповнилося два рочки, мені вже дуже хотілося на роботу, й Сашко мене підтримав, а сам аж рік провів із ним у декреті».

ЗАВЖДИ ГОТУВАВСЯ ДО ВІЙНИ

Через кілька місяців після народження Ореста Олександру Машлаю принесли повістку. Тоді він записався у резерв і став регулярно їздити на військові навчання на полігон.

Відтоді часто повторював, що скоро буде велика війна. І тихо готувався до цього. Усі важливі події і зміни в державі оцінював крізь призму можливої майбутньої війни. Та ще й наголошував: потрібно остерігатися не тільки росіян, а й білорусів.

Незадовго до початку повномасштабної війни, в середині січня, його знову викликали на навчання. Зібрав речі, мав уже готовий наплічник з усім необхідним. Та за кілька днів сказав дружині, що поки відбій – без паніки, однак тривожні валізки мають бути напоготові.

«Тоді всі обговорювали, що може початися серйозна війна. Хтось вірив, хтось – ні. Ми ж особливо про це не говорили й надміру не тривожилися. Він постійно щось докуповував, готувався. Але я бачила в його очах спокій і готовність до всього. Звісно, в глибині душі кожен сподівався, що нічого страшного не трапиться, – пригадує. – 24 лютого він цілий день десь ходив, щось купував, зняв нам якісь гроші. Приходив і знову кудись йшов. А ввечері сказав, щоб 25 лютого я прийшла під військкомат, мовляв, у нас буде годинка, щоб попрощатися».Тоді, у другий день війни, біля військкомату в Луцьку юрмилася довжелезна черга охочих стати на захист рідної землі. Але 25 лютого просто перед ним зачинилися двері автобуса, в якому була 14-та бригада. Сашку сказали, мовляв, поїдеш з наступними, тож іще день він побув удома.«Зрештою потрапив у роту оборони Луцька при військкоматі і спершу був тут. У травні ненадовго поїхав у Володимир. Потім служив неподалік Житомира, відтак – в Ужгороді. Ще кілька місяців провів на рівненському полігоні. Там мав змогу поїхати до батьків, бо це близько, – розповідає Валентина. – Навіть вдалося усією родиною відзначити його 40-річчя у батьківській хаті. Щоправда, врізалося в пам’ять, як запалили одну велику свічку на святковому торті, яка мала б довго-довго горіти, а вона одразу погасла. Мені тоді йокнуло…»

У серпні 2023-го звʼязківець 25-го окремого штурмового батальйону 47-ї бригади Олександр Машлай на тривалий час потрапив на Запоріжжя.«Перед тим як кудись мали зайти наші, Сашко зі своїми хлопцями встановлював зв’язок. Коли щось вийшло з ладу, зв’язківці мали все полагодити, відновити, переналаштувати. Йому подобалася ця робота. Він повсякчас учився, самотужки все опановував, ретельно й відповідально ставився до кожної деталі. І він таки дуже добре знався на цій справі. Особливо дбав про захист і був просто-таки зациклений, щоб усе зробити правильно. Часто наголошував, що через недбалість хтось може загинути. Він міг не їсти і не спати, поки не виконає роботу, від якої залежить життя і здоров’я інших. Часом падав з ніг від перевтоми, але роботу мусив виконати, – описує свого чоловіка-військового Валентина. – Для командира він був надійною опорою, той його дуже цінував і поважав. Називав розумним чоловіком, бо Сашко завжди знаходив якийсь вихід. А коли на день-другий його відпускали зі служби, то неодмінно хтось дзвонив, бо ж без нього не можуть щось під’єднати, увімкнути, запустити».Якось взимку 2023-го на тиждень-другий Олександр Машлай потрапив на військові навчання у Чехію, звідки приїхав із висновком, що нині найкращі зв’язківці – саме українські військові.«Йому дуже сподобалося, але зрештою він констатував: НАТО – це круто, у них все нове і сучасне, але їхній досвід зв’язку на рівні війни в Іраку 2001 року. Вони не пробували в нинішніх воєнних умовах встановлювати той же Starlink. Тобто він ділився з іноземцями уже своїми знаннями і досвідом, а ті натомість дякували, що українці навчили їх нового», – додає Валя, яка небезпідставно пишається своїм здібним і відповідальним чоловіком. Саме вона стала для коханого найвідданішою волонтеркою, яка діставала йому все найкраще з перших днів війни.«Я не вантажила його якимись побутовими проблемами з дому. Всі свої сили кинула на поміч йому. В перші дні дістала турнікет, коли ні в кого ще не було. І він жартував, що має найкращу персональну волонтерку. Ми просто існували в режимі, щоб він вижив, – розповідає Валентина. – Як і кожна дружина військового, я, звісно ж, особливо уважно читала новини з тих місцевостей, де був він, переживала. Однак він ніколи не вантажив і не лякав мене. Навпаки – надсилав фото, де він регоче, готує їсти, де якісь котики. Завжди цікавився, що в нас. Він дуже потребував оцієї привʼязки до дому. І хоч мало про це говорив, але коли приходив у відпустку, то завжди хотів дистанціюватися від воєнних реалій. Не носив тут військову форму, адже всі на це звертали увагу. А йому цього не хотілося, він прагнув бодай на трохи зануритися у просте звичне життя. Вдома завше казав, як же добре засинати у чистоті без мишачого смороду».

На жаль, за час війни вдома він бував дуже рідко – всього лиш кілька днів. Уже після загибелі чоловіка Валентина дізналася, що усі хлопці з його підрозділу вже встигли побувати у відпустці. А він не був удома майже рік, хоч дуже про це мріяв.«Він усіх пропускав, був дуже добрий, шкодував інших. У когось жінка народжує, в когось мама захворіла. І він мені казав: «Зрозумій, їм зараз більше треба». Не вмів хитрувати, не був нахабним. Зрештою, у відпустці не були лише він і командир», – констатує Валя.

Після Запоріжжя Олександр Машлай потрапив на Донеччину. Його батальйон вийшов із багатостраждальної Авдіївки останнім. По них били КАБами, вони рятувалися в укритті й до останнього тримали коксохімічний завод. А після наказу вийти звідти повернулися тільки з двома легко пораненими.«Я гадала, що Авдіївка – це вже найстрашніше, що могло з ним статися. Дуже переживала. І хай як важко було, він все одно надсилав фото, де вони з хлопцями жартують, дуркують. А якось надіслав світлину, де сидить у такому кріслі-гойдалці і вдає, наче він – бос мафії. У цьому весь Саша – умів мене насмішити, розрадити, – усміхаючись пригадує витівки коханого. – Одного разу каже мені, мовляв, вирішив схуднути, тепер буду щоранку бігати. Й скидає позитивне відео, де біжить по коксохімічному заводу. І тільки зараз я розумію, що він йшов туди ставити якийсь зв'язок і що насправді тоді по ньому стріляли. Бувало й таке, що ліз рихтувати зв’язок на 40-метрову вишку без бронежилета, а віджартовувався потім, мовляв, якщо вже влучать, то легше буде падати. Він ніколи не давав приводів хвилюватися ні мені, ні своїй мамі. Навпаки намагався бути самим собою – милим, позитивним, смішним. Мама була спокійна, бо і він зберігав спокій. Та й мені було легше, коли він тримався».Проте війна без повноцінного відпочинку і ротацій дається взнаки дуже швидко. Уже під час останньої відпустки Валя помітила за Сашком глибоку фізичну і моральну втому.

«Він був не те, що спокійний, а якийсь наче сповільнений, дивився в одну точку. Розповідав, що дуже багато хлопців загинуло. Саме він називав у рацію кожного. Тільки запам’ятає позивний – а людини вже нема. І хоч намагався не здружуватися з хлопцями, все одно пропускав увесь цей біль крізь себе. Він добре розумів, що надто зближуватися з людьми, а потім їх втрачати – дуже важко, – розмірковує Валя. – Було таке, що реагував на звичні міські звуки. Сидимо на кухні, за вікном звуки тролейбуса, а він уважно вслухається. А коли ми гуляли містом чи відпочивали у басейні, то він з такою своєрідною цікавістю і увагою спостерігав за цим спокійним цивільним життям. Не засуджував, але йому було важко споглядати, як одні розважаються, поки йому треба завтра повертатися на війну. Найцікавіше, що він завжди розрізняв, хто серед цих людей військовий, а хто цивільний. Я тепер теж навчилася це помічати, навіть якщо ці чоловіки без форми і начебто відпочивають та розважаються. Під час останніх таких розмов, хай як намагалася його підбадьорити, йому було прикро усвідомлювати, що так багато здорових чоловіків навколо поробили собі якісь штучні відстрочки, хтось зумів виїхати, поки такі, як він, тягнуть цю війну на своїх плечах. І все б нічого, коли б це був рік-два».

Зрештою Сашко став часто казати дружині, що тепер він тут назавжди. Тим паче, коли отримав підвищення – молодшого сержанта.

«Сказав, що його вже ніколи не відпустять з армії і що іншої професії в цьому житті він не матиме. Й навіть, здавалося б, змирився з цим. Хоч вряди-годи жартома фантазував, мовляв, коли усе скінчиться, шитиму взуття на Північному ринку, як індуси на смішному відео в тіктоці, – занурюється у спогади Валентина. – Не раз казав: навіть якщо й буде якесь замороження, то все одно лишиться там, не зможе кинути хлопців. Не шукатиме можливостей перевестися ближче до дому, в тил. І я була готова переїхати з дітьми ближче до нього, у той же Покровськ, аби знати, що синам безпечно і є умови для навчання. Думали про це всерйоз, усвідомлюючи, що війна надовго. Казав: якщо хоч кілька разів на тиждень він зможе прийти додому до рідних, то буде щасливий».

ЗАГИНУВ НА ВЕЛИКДЕНЬ

Востаннє Валя і Сашко бачилися наприкінці лютого у Покровську на Донеччині. Тоді, в ніч на 28 лютого, росіяни завдали по центру міста чергового ракетного удару. Ще ввечері вони гуляли Покровськом, натхненні довгожданою зустріччю, фотографувалися біля пам’ятника Шевченку, а вже вранці місця їхніх прогулянок були встелені склом і уламками.«Вночі від того страшного обстрілу тряслися стіни. А Саша спить собі, навіть не реагує. Після Авдіївки, коли на них, бувало, стіни падали, йому вже нічого не було страшно. І хоч я дуже налякалася, але зрозуміла, що поруч з ним мені спокійно. Він спить – і я біля нього засинаю під канонади», – розповідає дружина військового.

Той важкий, хоч і сонячний ранок Валі запам’ятався в деталях. Прощатися доводилося не вперше, але того дня жінці було особливо тривожно на душі.Все було не так, як завжди. Сашко мовчав і непорушно дивився в одну точку. Навколо – побитий війною Покровськ, місто їхніх останніх щасливих митей разом, що навіть стало для них рідним. Останні обійми, останній поцілунок, останній погляд…

«Ніколи не думала, що полюблю Донецьку область. Цей болючий, вистражданий український край. Цей незрівнянний схід сонця на світанку, ці терикони… – згадує Валя. – Сашко не раз казав: місцеві люди насправді дуже бояться, що українські військові звідти підуть. Переконував: не можемо їх залишити, бо ми – їхня остання надія. Так, всюди російська. Так, мабуть, є поодинокі ждуни. Але це Україна, це українці… Саме там Леонтович написав свій славнозвісний «Щедрик».«Щоразу прощаючись, кожен з нас допускав думку, що це може бути востаннє. Щоразу обіцяла собі, що цього разу не плакатиму, а сльози рікою… – ділиться болісними спогадами останнього побачення з чоловіком. – От би ти приїхав на Великдень…»

Однак той Великдень став для близьких Сашка воістину чорним. 6 травня 40-річний молодший сержант Олександр Машлай загинув.

«Увечері в перший день Великодня вони стояли у відносно безпечному місці. Зірвався сильний вітер, який завалив у полі антену. Її треба було підняти – робота зв’язківців. Троє волиняк, які від початку служили разом, сіли в авто й поїхали. Мовляв, ми хутко туди й назад. Серед них – і мій Сашко, – розповідає найстрашніше. – Летів ворожий «Ланцет» з вибухівкою. Очевидно, шукав склад боєприпасів чи техніку. Нічого не знайшовши, щоб не пропав заряд, росіяни вдарили ним просто по машині. Вони одразу загорілися і вибухнули. Мали багато бензину, тому дуже довго горіли».Уже наступного дня командир власноруч зібрав те, що лишилося від воїнів. Залишки кількох кісток і попіл…

«Коли мені вранці зателефонував командир, я одразу відчула, що Саші вже нема. Не поранений, не зник безвісти – нема, – наче страшний сон пригадує Валя. – Командир сказав, що він не мучився, не відчував болю, помер швидко. Усі троє згоріли живцем».

А відтак – прірва болю тривалістю в сім місяців, доки сім’я чекала на офіційне підтвердження загибелі. Дні минали, як каторга. Військовослужбовець Олександр Машлай отримав статус безвісти зниклого, рідні чекали результатів ДНК-експертизи.

Бувало, Валя дозволяла собі думку про те, що насправді усе це велика помилка. А раптом він не загинув? А раптом у полоні? Починала набирати його номер і провалювалася у тимчасове забуття.

«Це було нестерпно. І тривати так могло дуже довго, адже хлопці гинуть щодня. Зрештою нам дуже допоміг Сергій Мерчук (екскерівник патрульної поліції Рівненщини, – ВН), який тоді служив у Селідовому, де в морзі зберігалися останки Сашка. Він дивом домігся довгоочікуваних результатів ДНК – збіг 99,9%, – розповідає дружина загиблого воїна. – Так у День Святого Миколая моїм дітям надійшло офіційне сповіщення з військкомату, що їхній тато загинув. І ми вдруге пережили це горе…»Дружині не повідомили, коли саме привезуть останки чоловіка. Сповістили про прибуття в морг вже за фактом. Одначе перед тим вона серцем відчула, коли це трапилося. Вийшла ввечері на балкон – аж раптом туди, у засклений і зачинений простір, невідомо як і звідки залетів маленький кажан й упав їй до ніг. У ту мить в грудях йокнуло – жінка відчула, що її коханий повернувся додому.

В останню земну дорогу Сашка провели 9 грудня. Поховали на алеї почесних поховань на міському цвинтарі в Гаразджі, яка болісно майоріє синьо-жовтим.

«Коли було 9, а потім 40 днів, він снився багатьом близьким. Мені наснився юним, радісним, усміхненим, – крізь сльози пригадує. – Коли ж привезли додому останнього загиблого, який був з ним у тій злощасній машині, знову мені наснився. Ніби дуже швидко йде, я його не можу наздогнати. І каже: «Я йду, бо хлопці прийшли…» Бувало, насниться і каже: «У мене все добре, тут так гарно… Тут стільки хлопців… І стільки ще приходить…»

Бувало, в горюванні за коханим Валю, наче лещатами, сковувала образа: «Як же він міг, він же обіцяв повернутися… Думала собі і ридала. А потім знову і знову винила себе – може, це я не зуміла вимолити його в Господа? Адже Сашко не раз казав, що повертався живим-здоровим з таких ризикованих ситуацій, що годі й уявити. Повертався, бо знав, що я його чекаю…»Нині, через рік після гіркої втрати, вдова полеглого Героя тільки приходить до тями. Одначе осягнути й опанувати горе не вдається. Чорна діра у серці пульсує нестерпним болем.

«Минув рік, і зараз мені ще важче, ніж на початку. Тільки тепер починаю по-справжньому усвідомлювати, що зі мною трапилося. Цілий рік я наче нічого не відчувала – просто існувала. Тільки зараз стала помічати, як цвітуть дерева, як співають птахи, якими барвами й ароматами все навколо квітує. А водночас у мені вирує прірва болю, який нічим не вгамувати. Іноді сльози душать лиш від думки про свою безпорадність. Я розумію, що час трохи притупить біль втрати, але оце страшне усвідомлення, що нашого щастя вже ніколи не буде, розриває серце. Що вже ніколи не триматиму його за руку, що ніколи не зможу до нього пригорнутися, що він більше ніколи не скаже «кохаю». Сашко став мені всім. Втративши його, я втратила частину себе, – не стримуючи сліз, промовляє Валентина. – Ми мали багато мрій. Здавалося, все життя попереду. А не судилося. Тепер все, що мене тримає на плаву, – це наші діти. Якби не вони, не знаю, як дала б раду цьому горю».Валентина пригадує, як на початку війни Олександр завів розмову про те, що буде, коли його раптом не стане.

«Якщо я не повернуся з війни, ти довго не плач. Живи далі. Я хочу, щоб ти була щаслива…» – ошелешив несподіваними словами дружину, яка тоді навіть образилася.

«А вже коли був у Авдіївці, якось знову спитав, чи пам’ятаю цю розмову. Я знову дуже сердилася. Бо ж він – моє перше, єдине і останнє кохання – спокійно говорить про те, що навіть уявити страшно. Тепер я розумію: йому було важливо озвучити це, бо він дуже мене любив. Хоч і був ревнивим, але егоїстом – аж ніяк, – ділиться Валя. – Завжди казав, мовляв, яка ж мені гарна жінка дісталася, умів робити компліменти. Я точно знала, що йому ніхто, крім мене, не треба, ні на кого й не гляне. Вірність у стосунках йому була надзвичайно важлива».Хай як важко нині жити без коханого, Валя таки знаходить в собі сили розповідати про свого Героя Гота. Зберегти пам’ять про найкращого чоловіка, тата, сина, громадянина, націоналіста, воїна – тепер її місія. Бо саме такі, як він, варті вшанування.

«Про нього ніхто не може сказати нічого поганого. Хай де і з ким він працював, усі відгукуються про Сашка як про інтелігентного, освіченого, мудрого, здібного, відповідального, справедливого. Він з усіма міг порозумітися. Ніколи не втручався в конфлікти, не тримав ні на кого образи, ніколи не сперечався з дурнями. Завжди допоможе, виручить, навчить, пояснить. У ньому ніколи не було агресії чи зарозумілості. Він був чесний, правильний, чуйний. Побратими розповідали, що навіть з «аватарами» знаходив спільну мову, – з приємністю і гордістю розповідає про свого чоловіка. – А ще він мав унікальні педагогічні здібності, міг навчити дитину будь-чого. І для своїх синів був і лишається авторитетом, любив з ними розважатися й дуркувати. Їм його дуже бракує».Сини не бачили тата майже рік. 15-річний Богдан звістку про загибель тата сприйняв по-дорослому – хотів побути сам і помовчати. Семирічний Орест дуже плакав і кричав, бо ж мама запевняла, що тато неодмінно повернеться додому. Нині ж менший любить розповідати іншим про свого тата-воїна, яким дуже пишається.

Коли сім’ї принесли сповіщення про смерть, Орест взяв татове фото й спокійно звернувся до дядька-військового: «Гляньте, який в мене гарний тато був…» І кремезний чолов’яга, який ледь не щодня бачить горе війни, не стримав сліз.«Буває, купуємо щось у бабусь на ринку. Ті кажуть малому слухатися маму й тата, а він спокійно і гордо відповідає, що тато загинув на війні, бо його вбили нікчемні росіяни. Він усім хоче розказати про свого тата. Тим часом старший дорікає, мовляв, для чого ти усім це розказуєш. А дитина пишається. Тато – на небі, але тато – Герой. Хоч іноді йому буває дуже сумно. Не знаю, чи добре він його пам’ятатиме, адже Оресту було лиш чотири, коли Сашко пішов на війну, та й бачилися вони за цей час тільки кілька разів. Та він має багато хороших мирних спогадів, постійно дивиться фото. Знаю, що через отой сильний емоційний зв’язок він любить тата навіть більше, ніж маму. І мені від цього тепло. Нехай… – міркує Валентина. – Щоправда, буває, Орест каже речі, які мене направду лякають. Коли був останній страшний обстріл Луцька, він видав страшне: «Мамо, якщо ми загинемо, ми ж тата побачимо…» Дитина у сім років не має робити такі висновки».Тепер Валя щоночі чекає коханого Сашка у снах. Зберігає речі, пропахлі війною. А біля серця поряд з хрестиком носить його обручку – як символ їхнього вічного кохання.

«Така любов буває раз в ніколи… Тепер я знаю, що це про нас… Невимовно сумно прокидатися щоранку з прикрим усвідомленням, що все це не сон. Його більше немає і не буде, – гірко зітхає. – Я була записана в його телефоні «Квіточка моя», адже наша історія почалася із мого псевдо Ромашка. Він привозив мені квіти з усіх місць, де бував. Тепер квіти везу йому я. На мовчазні побачення на цвинтарі…»Вічна памʼять і шана Герою, який поклав життя на вівтар Української Незалежності. Герої не вмирають…

Ірина КАЧАН

Фото з архіву Олександра і Валентини Машлаїв

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---