Поки у Києві вирують політичні пристрасті, у Лісняках - своє життя

Село Лісняки на перший погляд нічим суттєво не відрізняється від інших на Поліссі. Хіба тим, що з десяток років тут ніхто не продає самогон – зуміли ж люди зламати хребет бізнесу на жіночих сльозах. П’ятдесят шість осель, з яких у сімнадцяти мешкають особи старшого віку, майже тридцять молодих сімей, десятеро дітей, серед яких п’ятеро – учні початкової школи. Ось і вся скромна сільська статистика, йдеться у газеті Волинські Новини від 14 вересня.

– У нас зо тридцять жителів працюють в Польщі, Білорусі, Росії, – розповідають лісняківці, – бо більш як п’ятдесят не мають офіційної роботи.

А як виживають ті, хто не має можливості поїхати на заробітки? У підмозі стає домашнє господарство. Бо в цьому маленькому селі налічується до п’ятдесяти корів. Не по одній годувальниці, а значно більше утримують сім’ї Наталії Куцевич, Світлани Волошин, Лідії Голуб, Петра Остапука, Руслани Остапук, Світлани Панасюк, Людмили Середи. А щоб запорати таке велике господарство, потрібно не один гектар поля обробити, бо худобу треба чимось годувати, не лише сіном. А ще хтось старається припасти копійку від проданої картоплі та іншої городини, хтось сім’ями збирає в сезон чорниці чи гриби, якими щедро обдаровує тутешня природа. Так і вікує село, не сподіваючись ні на київську владу, ні на місцеву.

– Нам хоч магазин якийсь відкрили б, – в один голос кажуть люди. – Бо той підприємець, що працював раніше, згорнув діяльність, тому й по хліб доводиться вирушати в сусідні села або до райцентру.

Ще донедавна була в Лісняках і школа. Але через недостатню кількість учнів навчання в ній призупинили. Болить серце у ветерана педагогічної ниви Лариси Ковальчук, яка не один десяток років віддала цій навчальній установі, коли бачить повибивані в ній вікна, обсипану стелю, мишей, що на повну хазяйнують у приміщенні.

Не можуть лісняківці похвалитися й клубом. Єдине, що привертає увагу в селі, – церква, яку з любов’ю виплекали роботящі руки тутешніх майстрів.

СЕРЕД ПОХОВАНИХ НА МІСЦЕВОМУ КЛАДОВИЩІ Є УГОРЦІ

На п’ятачку поблизу фельд­шерсько-акушерського пункту розташоване сільське кладовище. Тут серед поховань привертає увагу надгробок, що під ним покояться партизани, які загинули, визволяючи спалені нацистами вщент під час Другої світової війни Лісняки. Один із них – Штефан Мату, прізвища трьох інших невідомі, хоч місцеві краєзнавці доклали максимум зусиль, щоб встановити історичну справедливість. А от родичі Штефана приїздили в село, багато років листувалися з Ларисою Ковальчук. Та зв’язок із угорцями обірвався, як тільки Україна здобула незалежність.

– Неподалік села покоїться й загибла єврейська сім’я, в тому урочищі вона й мешкала, – розповідає Лариса Ковальчук. – Там спочиває мати з двома малими доньками, яких розстріляли місцеві поліцаї тільки за те, що вони євреї, про голову родини, на жаль, нічого невідомо. Очевидці тих подій розповідали, як ті дітки просилися, щоб їх залишили живими, обіцяли пасти катам худобу. Але ті були невблаганними. Нині місце страти заросло чагарниками. Їх би вирубати, обгородити могилку та поставити на ній хреста.



ЖІНКА, ЯКА ПЕРЕЖИЛА БЛОКАДУ ЛЕНІНГРАДА

Люди старшого покоління доб­рим словом згадують у селі Тетяну Вітер, яка приїхала в Лісняки, вже будучи на пенсії. Донька Тетяни Семенівни вийшла заміж за хлопця з цього села і мешкала в Ковелі. А коли батьки постаріли та почали хворіти, вирішила забрати їх із Луганської області, куди замолоду закинула їх доля, на Волинь. Тож Вітри купили хатинку, відремонтували її, власноруч збудували лазню. Скільки жила сім’я на Старовижівщині, стільки й тримали порося, курей, обробляли город так, що на ньому не було жодної зелинки.

– Тетяна Семенівна була родом із Ленінграда, – розповідає Лариса Ковальчук. – Пережила там блокаду. А коли померла її мама, то бездиханне тіло лежало у квартирі місяць, бо через обстріли небіжчицю не мог­ли поховати. Про страшне воєнне лихоліття жінка не раз розповідала школярам. А ще про те, як у сталінські часи за моток ниток потрапила у в’язницю. Та була вона людиною доброї душі і щирого серця, відгукувалася на прохання сільчан, розділяла з ними і щастя, і горе, любила працювати. А ще відзначала разом з іншими всі свята – чи то державні, чи релігійні. На День Перемоги постійно запрошувала до себе в гості односельців. На знак глибокої віри в її оселі перед іконами завжди горіла лампадка.

Лариса Федорівна з усмішкою згадує такий випадок: якось запросила вона в гості до себе Тетяну Семенівну. Раптом вбігає до хати донька Оля і каже, що гостя стоїть перед хвірткою, але на подвір’я не заходить.

– Я вийшла на вулицю і запитую в Тетяни: «Чому ж ви до хати не йдете?». А вона подивилася на годинник і відповідає: «До призначеного часу залишилося ще п’ять хвилин. Як я можу порушити домовленість?». Ось якою педантичною була ця розумна й працьовита жінка.

ПОКИ В ЛІСНЯКАХ ПЕЧУТЬ ХЛІБ...

...Доти й житиме село. А пекти хліб тут уміють. Запашний, духмяний, з хрумкою золотистою скоринкою. Житній на капустяному листку і навпереміш із пшеницею – у заводській формі. Який кому до смаку. В оселі Ольги Остапук у такі дні смачно пахне житнім духом. Ніна Куцевич своє вміння передала невістці Наталці. А в Лідії Коваль діжка така, що будь-яка господиня позаздрить. Ми добре знаємо, що без натруджених жіночих рук, які три кутки кожної хати тримають, у будь-якій справі не обійтися. Усе вони можуть, усе вміють. А до хліба ставляться з особ­ливою шаною, бо він – основа життя. З ним ідуть на хрестини до новонародженого, ним благословляють наречених, ним проводжають небіжчика в останню путь. Тож поки в Києві вирують політичні пристрасті, у Лісняках кипить своє життя. Звідси до столиці ой як далеко. А може, це й добре?



Наталія ЛЕГКА

Фото автора

Старовижівський район

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---