Київ, Басарабський ринок. Липень 1975 року. Сидять лiтнi жiнки з пригородних сiл, торгують черешнею i вишнею. До них пiдходить 15-рiчний юнак, цiкавиться цiнами, спробує зiставити їх з цiнами Подiльського ринку. Несподiвано одна з селянок питає:

- Ви, певно, з Львiвщини? - Саме так звернулася до ровесника свого онука - поважно, на "Ви". (Тiльки не лiтературною мовою, а "суржиком".)

- Нi. - каже хлопець, - не з Львiвщини.

З боку "бабок" були ще два припущення - про Луцьк i про Рiвне. (Чомусь Тернопiль i Буковину не пригадали.) Втiм, обидва рази не вгадали.

Нарештi, юнак каже: - Та я тутешнiй, київський...

Жiнки здивувалися, а та, що згадувала Львiвщину, зауважила:

- Ось дивна рiч! Київський, а розмовляєте українською! Наша, тутешня молодь вже давненько українською не розмовляє!

...Три роки тому я розмiстив замiтку про той випадок на одному з київских ресурсiв. I вiдразу отримав вiдповiдь вiд одного вiдвiдувача: "Врёшь, Микки-Маус галицайский! В 70-е годы на Бессарабском рынке только по-русски говорили!"

Нi, читачам я не набрехав. За правдивiсть вiдповiдаю, бо тим 15-рiчним хлопцем зразку 1975 року був... саме я! Набрехав я... бабкам. Боявся, що, якщо поясню, звiдки я тодi приїхав насправдi, якусь бабку Святий Кондратiй хватить...

Тих лiтнiх селянок, певна рiч, зараз вже немає. А їхнi онуки, мої ровiсники - чи змiнили своє ставлення до української мови, чи нi?