«Ми живемо наче за демо-версією»: емігрант з волинським корінням – про життя у США та «американський рай»

«Американцям байдуже на життя інших, але дружити із ними потрібно обережно», – переконаний 40-річний Юрій Іщенко, який трохи менш як п’ять років живе та працює у США. Він розповів, чим кардинально відрізняється життя на іншому континенті, а також залишив кілька порад українцям, які мають намір або мрію емігрувати до Штатів.

Волинь – це край, де народилася й виросла мама Юрія. Тато чоловіка – з Тернополя.

«Можна сказати, що я волинянин лише наполовину. Але щоліта мама привозила мене на малу батьківщину, до бабусі та дідуся в Камінь-Каширський. Тому Волинь дуже люблю. Вона асоціюється у мене з дитинством», – каже Юрій.

За неповні п’ять років, що чоловік мешкає у США, в Україні й на рідній Волині був тричі.

«Моя мама народилась у Камені-Каширському в сім’ї пічника та аптекарки. У неї завжди був потяг до вчителювання. Ще навіть не закінчивши інституту, вона почала викладати хімію – спочатку за місцем проживання, а тоді її перевели у Тернопіль. Там вона вийшла заміж за мого батька. Так і вийшло, що я народився в Тернополі. А ось охрестили мене у Камені-Каширському. У часи Радянського Союзу дітей вчителів забороняли хрестити. Пам’ятаю, я не мав права навіть носити хрестика на грудях, бо це могло вплинути на подальшу мамину кар’єру», – ділиться життєвою історією співрозмовник.Як і всі діти, Юрій навчався у школі, а згодом вступив до вищого навчального закладу на спеціальність інженера-технолога. Вчився на стаціонарі до 2000-го. Але потім у житті молодого чоловіка стався переломний період – у нього виявили онкологію.

І сьогодні він розповідає про перегорнуту, проте таку неприємну та важку сторінку свого життя із болем у серці та сльозами на очах.

«Після того як відсвяткував 20-ліття, відчув себе недобре. Це тривало місяць. Батьки возили мене по лікарях, але фахівці не могли точно сказати, що зі мною таке. Після низки обстежень мені порадили звернутися у відділ гематології в Тернополі. Мене привезли туди, зробили мені аналізи та сказали вирок – гострий лімфобластний лейкоз. Лікар попередив, мовляв, хлопче, тобі лишилось жити два тижні. Я був молодим і того всього не розумів. Захворів – то й захворів, із ким не буває. З часом я зрозумів, що все дуже серйозно. Знав, що із лікарні вже можу не вийти. Але знайшлися люди, які змогли мені допомогти. Мене переправили на лікування у Київську міську клінічну лікарню № 9. Там працював друг мого батька. І відтоді розпочався зовсім невідомий для мене життєвий шлях. Я його пам’ятаю частково. Буває таке, що людина хоче забути певний період свого життя. Але є речі, які стерти з пам’яті не можна», – пальці чоловіка мимоволі сильно стискають чашку із чаєм.

Трошки перевівши подих, він продовжує.

«Інтенсивну терапію я приймав протягом чотирьох років. Мене лікували за експериментальним протоколом. Я підписав документи про добровільну згоду. Коли ж за два місяці терапії стало зрозуміло, що я непогано піддаюся лікуванню, перевели в палату інтенсивної терапії. За мене взялася завідувачка гематологічного відділення. За цим протоколом не лікували більше нікого у відділенні, тому що він підходить не всім хворим», – каже Юрій.І ось у 2005 році лікарі повідомили хлопцеві радісну звістку: хвороба відступила! Сам Юрій говорить, що тоді медики благословили його на життя поза лікарняними стінами, порадивши берегти себе.

Після цього він жодного разу не їздив до тієї лікарні, навіть у гості до тих, хто врятував йому життя – дуже боявся того відділення.

«Разом зі мною від онкології лікувалися ще десять хлопців та дівчат, але вийшов з лікарняних стін я один», – додає.

«Було дуже багато заборон, зокрема не можна було перебувати на сонці. Я розумів, що це врятує мене, тому дослухався до порад медиків. Я не маю права викреслити із життя перенесені в молодості страждання й біль. Про це пам’ятаю і тепер, щоразу, коли є спокуса позасмагати на сонці», – твердо акцентує чоловік.

Співрозмовник зізнався, що ніколи не планував емігрувати до США. Та все ж одного разу наважився кардинально змінити життя.

«На той момент у мене було двоє синів. Коли меншому не виповнилося й року, ми посадили його у візочок і поїхали заповнювати документи. Якою ж несподіванкою був телефонний дзвінок з посольства із повідомленням, що ми виграли «Зелену карту» – вид на проживання у США. Якщо чесно, я був розгубленим – не знав, що робитиму і як зароблятиму на життя на іншому континенті з двома дітьми. Українці, які переїжджають до США, здебільшого лишаються наодинці зі своїми проблемами. Але ми все одно ризикнули. Спочатку поїхали у Київ на медкомісію, після чого нам призначили співбесіду з консулом. Тож ми почали збирати речі», – розповідає Юрій.Як обирали локацію для переїзду?

У місті Філадельфії штату Пенсильванія живе мій гарний знайомий. У нього батько – священник. Він пообіцяв допомогти із житлом та роботою на перший час. Тому вирішили летіти туди. Вийшли з літака – в обличчя дихнуло гаряче повітря. Мені було настільки незвично і спекотно, що я задихався.

Через три дні після прибуття влаштувався працювати на будівництво до українців. Англійську мову я знав на рівні школи. Але одне діло – гарно вчитися, зовсім інше – розмовляти. Спочатку я згадував мову на рівні першокласника, потім – третьокласника. Тоді ти починаєш спілкуватися з поліцією та продавцями у магазині. Це вже спілкування на рівні десятого класу. Мова – це дуже важливо, бо, знаючи її, можна почуватися більш упевнено. Перекладачі є, але трапляються й екстрені ситуації, коли немає часу дзвонити і кликати перекладача.Які моменти були найскладнішими в чужій країні?

Найскладнішою була адаптація дітей. Мови вони тоді ще не знали, тож не могли зрозуміти, хто, що, де і як. Друзів немає. Ні з ким гуляти. Спільних майданчиків для ігор в Америці немає, там дітей треба возити у спеціально відведені для них місця.

У США люди не ходять одне до одного в гості. Кожен живе у власному соціальному осередку. У них і дружби як такої нема. У них є своя територія та власність.

Чим відрізняється менталітет українця та американця?

В американців мені дуже сподобалось те, що ні сусід, ні колега чи ще хтось не цікавиться твоїм особистим життям. Там люди не звикли влазити у чужу душу. Їм однаково, на автомобілі якої марки людина їздить, у що вдягається, де працює. Кожен проживає суто власне життя. Я не бачив і заздрості між людьми. Хіба що її ховають глибоко в душі. Американці не забивають голову дурницями. Наприклад, я після роботи на будівництві у брудній уніформі можу заскочити в магазин – і мене ніхто не осудить.

Як ставляться у США до емігрантів з України?

Надзвичайно добре. Намагаються усіляко допомогти, особливо, коли людина не розмовляє англійською. У такому разі в супермаркеті вам напишуть ціну на папері або спробують донести інформацію мовою жестів. Вони стараються допомогти, бо ж ти приїхав у їхню країну, хочеш тут жити, працювати, а отже, допомогти її розвивати. І навіть коли іноземець робить помилку в назві того чи того предмета, американець або змовчить узагалі, або дуже делікатно виправить, аби не бентежити людину.

Це один бік медалі. Є й інший. Не раджу напрошуватись у друзі до американців. Повір. Вони можуть з тобою пити каву, пиво, балакати про що завгодно, але якщо побачать, що друг порушив закон, – без зайвих вагань здадуть у поліцію.

Вони змалечку вчаться жити за законом. Якщо сусід, колега або друг порушує його, того, хто не заявив про це у поліцію, вважають співучасником.

Що мені найбільше не сподобалось – у школі дітей вчать розповідати про життя та стосунки своїх батьків. В Україні цього немає. У нас вчителі не мають право розпитувати в учнів про взаємини мами й тата, про те, чи б’ютьодне одного батьки вдома тощо.

Якими у США є стосунки між батьками та дітьми?

Коли у США жінка народжує дитину, здебільшого вона не може довго тримати її біля себе. Тому що їй потрібно йти на роботу заробляти гроші. В Америці працюють всі, і то постійно. Буває, що беруть раз на рік відпустку. Буває, що й не беруть взагалі. Багато роботодавців облаштовують для жінок, які годують, спеціальні кімнати з електричними відсмоктувачами грудного молока. Це тому, що багато матерів після пологів рано виходять на роботу. Діти в цей час – у спеціальних садочках-яслах або з нянею. Тобто малечу відривають від мами не лише фізично, а й морально, бо через молоко дитині також передається тепло та любов матері.

А як же такі звичні для нас, особливо перед різдвяними святами, американські фільми, де велика сім’я збирається за пишним столом..?

У США діти та батьки втрачають зв'язок дуже рано. Так, вони зустрічаються за святковим столом на День подяки чи Різдво. Але це не так любов, як ритуал або загальне правило.

У мене є багато друзів-американців. Їхні родини збираються за святковим столом. Але їхні святкування суттєво відрізняються від наших. На мою думку, вони більше дотримуються традицій, ніж зважають на почуття та людські стосунки.

Коли діти досягають 16-річного віку, вони йдуть із сім’ї або в гуртожитки при коледжах, або ж у наймане житло. При цьому можуть приходити в гості до батьків не більш як раз на рік.

Якось ти обмовився про те, що у Штатах діти платять за оренду житла батькам. Це так?

Я знаю цікаву історію, коли молода пара одружилася, але з бізнесом щось пішло не так, тож вони збанкрутували. Тоді син прийшов до батьків з проханням дозволити йому із дружиною пожити у їхньому домі доти, доки сім’я не стане на ноги. Батьки погодились і поселили молодят у житловому підвалі. Але син щомісяця платив батькові за оренду житла. Враховуючи те, що платити йому не було як, чоловік був змушений узяти кредит, аби розрахуватися з батьками.

У США кожен штат – як окрема держава з власними, іноді карколомними для українців, законами. Чи доводилось мати проблеми через незнання місцевих законів?

У мого знайомого була ситуація: він відпочивав із друзями у пабі. Зробив комплімент незнайомій дівчині. Їй це не сподобалось, тому вона викликала поліцію і подала на нього до суду. Як вони при цьому знайомляться й одружуються – для мене досі загадка. Одне скажу точно: у США жінка має більше прав, ніж чоловік. І це беззаперечний факт. У разі конфлікту і суд, і поліція спочатку розглядають скарги прекрасної статі. Якщо виявляється, що правда все-таки на боці чоловіка – справу переглядають.

Коли українець може претендувати на отримання громадянства у США?

«Грін карту» дають на 10 років. Але після п’яти років проживання у Штатах за умови відсутності проблем із законом можна подавати заяву на громадянство.

Її переглядають, проводять повну перевірку ситуації у сім’ї. Про це можуть допитувати навіть сусідів. Після цього запрошують на співбесіду. І, залежно від набраної кількості балів, ухвалюють рішення.

Що ти можеш порадити українцям, які дуже хочуть виїхати в США? Що вони мають знати та вміти першочергово?

Для того щоб жити у США, потрібно важко й чесно працювати. Можливо, хтось і фантазує про «американський рай», мовляв, приїхав, позбирав гроші і розбагатів – це не так. Американці часто прокидаються о четвертій ранку, аби зібратися на роботу, що триває по 10-15 годин на добу.Українські жінки у США здебільшого доглядають людей поважного віку. Чоловіки часто спочатку працюють на будівництві або займаються перевезеннями.

Є такі, які йдуть вчитися. Але навчання у США дуже дороге, тому доступне не всім. Наприклад, якщо ти хочеш отримати фах електрика, потрібно заплатити хорошу суму за навчання.

Українські дипломи, а також щеплення недійсні в Америці.

Українцям, які у подальшому стають власниками бізнесу, треба добре знати англійську мову. Адже без цього неможливо спілкуватися з інспекторами.

На мою думку, людина має володіти мовою тієї країни, у якій живе. Американці це дуже цінують, сприймаючи знання мови як бажання стати корисним країні, тому всіляко допомагають.

Для людей, які приїхали, але не можуть зв’язати навіть двох слів англійською, є безплатні курси з вивчення мови – при коледжах та навіть монастирях.

Ми – емігранти. Ми живемо у США наче за демо-версією. У нас нема повного доступу до американського життя. Ми не маємо права голосувати, обирати президента. Ми просто ходимо на роботу, виховуємо дітей, діти ходять у школу, де і вливаються в американське суспільство краще за нас, дорослих. Вони краще знають мову, бо спілкуються з місцевими дітьми, у школі їх вчать законів. Діти емігрантів зазвичай стають на ноги завдяки важкій праці батьків.

Я знаю велику кількість сімей, які повертаються до України, бо не витримують. Перші роки еміграції дуже важкі. Серце їсть велика туга за рідними.

Якщо є бажання жити у США – треба вчитися і постійно вдосконалюватися. Потрібно читати й знати закони того штату, на території якого плануєте проживати або працювати. Не знаючи закону, в халепу можна втрапити дуже швидко. А люди, які дотримуються законів, у Америці не мають проблем.

Вікторія СЕМЕНЮК

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---