Проблема церков, які не хочуть йти на карантин і прагнуть проводити богослужіння як завжди, із натовпом вірян – це не лише українська проблема.

Перший негативний досвід із церквами отримала Південна Корея. Завдяки тому, що ця країна досліджувала ланцюжки хворих, вона встановила, що в середньому одна інфікована Cоvid-19 людина поширювала коронавірусну інфекцію серед 10-15 осіб.

Зокрема, там виявили, що одна з хворих поширила вірус серед кількох тисяч південних корейців саме через релігійну громаду. Тобто саме в церквах і храмах відбувається максимальне поширення вірусу.

Україна ще до того, як епідемія розпочалася на її території, мала уважно вивчати досвід тих країн, які зіткнулися з коронавірусом раніше, тоді б, зокрема, вона б розуміла, що неминуче виникне проблема високого рівня зараження медичних працівників, вона б переконалася у необхідності якомога скоріше припинити авіаційне сполучення з країнами, де поширювався вірус. У тому числі Україна б знала, що церкви стають місцем масового зараження людей, і почала б діяти завчасно, аби цього уникнути.

Проте ситуація з церквами не така проста, як здається. Тому що вони є одними з найсильніших організацій у світі, не залежно від того, чи то вони державні, чи то офіційні, чи то неофіційні.

З церквами важко змагатися, тому влади багатьох країн воліють із ними співпрацювати, а не сваритися. Це стосується і України. Традиційно українські церкви – це активно задіяні в політиці організації. Так склалося від початку незалежності України, і за роки незалежності церкви посилилися, а їхній вплив на владні інституції став потужним. Саме тому політики воліють ходити до церков і фотографуватися там.

Обмежувальні заходи для церков запроваджуються надзвичайно важко. Тому в Україні зафіксовано вже, як мінімум, два випадки поширення коронавірусу через церковні організації. Перший приклад – поширення вірусу у церквах Московського патріархату, а точніше – у Києво-Печерській лаврі.

Але насправді це може трапитися з будь-якою церквою. Нагадаю також, що перша жертва коронавірусу в Україні, яка померла у Житомирській області, як виявилося при відстеженні її контактів, встигла перед смертю сходити в церкву, де було кілька десятків вірян, її односельців…

Отже, гостро стоїть питання про церкву як місце спілкування широкого кола людей, серед яких може розповсюджуватися вірус. Як його вирішити? Якщо в державі громадянам забороняється збиратися більше певної кількості осіб, то ця заборона має стосуватися всіх, у тому числі й церковні громади. Тоді б йшлося про виконання або невиконання рішення влади.

Проте в Україні влада не захотіла сваритися з церквами, бо вони дуже потужні політичні організації. Влада воліє дружити і загравати з церковними ієрархами, які можуть впливати на свою паству, що під час виборів у країні стає електоратом. Тож влада просто побоялася. А запровадити ці обмеження було цілком реально.

В Україні існує Рада церков, на відміну від інших європейських країн. Владі потрібно було вчасно зустрітися з Радою церков, попрацювати і повідомити про необхідність запровадження обмежень на час карантину. Але цього не було зроблено. Поки що проблема з церквами не вийшла з-під контролю, але суттєво поглибилася. І зараз, після історії з Лаврою, церковні ієрархи зрозуміють необхідності обмежень на час епідемії.

Попереду Великдень, коли люди більш масово підуть до церков, що, звісно, сприятиме більш активному поширенню вірусу. Рішення, яке напрошується, очевидне: церкви слід змусити виконувати розпорядження влади про те, що не можна збиратися більше певної кількості осіб, а, відтак, церкви мали б ухвалити рішення про проведення онлайн-богослужінь.

Тому що для суспільства виглядає дивним і незрозумілим, чому для церков робиться виняток і встановлюються «особливі умови» карантину. Але насправді влада просто усвідомлює, що політичний вплив церков набагато більший, ніж у політичних партій, і тому боїться обмежити церковну діяльність. Що стосується небажання церков дотримуватися обмежень під час епідемії, то воно пояснюється, зокрема, наступним чином.

Церкви є не тільки політичними організаціями, але й фінансовими. Вони залежать від фінансових дотацій вірян. Але це – вибір громадян, які ходять до церкви (вони ж ходять добровільно, їх ніхто не примушує давати кошти церквам). Через те, зокрема, церкви противляться необхідності дотримуватися обмежень. Усвідомлення такої особливості церкви призвело до того, що у найбільш успішних країнах, колись протестантських, вплив церков постійно зменшується, і громадяни відходять від церковного життя.

В Україні ж ситуація протилежна: вона все більше стає клерикальною державою, і вплив церкви постійно посилюється. А, як відомо, організації, які стають впливовими, посилюються в тому числі й економічно. А економічний «зв’язок» церкви з вірянами відбувається через безпосереднє спілкування: звичайні громадяни приносять хліб священику, мільйонери здійснюють величезні дотації церквам – і все це йде через персональне спілкування.

Звісно ж, церкви в такому зацікавлені. Однак у ситуації, коли деякі бізнеси повністю припинили свою діяльність, наприклад, ресторанний бізнес, і багато українців живуть на заощадження, має бути рівномірна зона відповідальності.

Умовно кажучи, «затягувати паски» повинні не окремі категорії громадян, а всі. Найбільш мудрі церкви ставляться до цього з розумінням, бо, зрештою, у подальшому вони залежатимуть від того, скільки їх пастви виживе після пандемії. Це дуже грубо, але в цьому полягає інтерес церков – зберегти паству.

Тому вони повинні дбати про здоров’я своїх вірян. Прикрий приклад Києво-Печерської лаври змусить трошки протверезіти церковних ієрархів, які тепер повинні інакше поставитися до необхідності дотримання обмежень задля протидії епідемії.

Олександр Доній - політичний аналітик, голова Центру досліджень політичних цінностей, колишній народний депутат України, голова мистецького об’єднання «Остання барикада».

Текст опубліковано з інформаційного джерела УНІАН.