Мало хто чув про Ігоря Багнюка – підполковника російської армії.

Його робота в Головному обчислювальному центрі Генштабу не передбачає ані катування в’язнів, ані вбивства власноруч. Він лише програмує траєкторії балістичних ракет, які за кілька годин вражають лікарні, школи чи житлові будинки в Україні.

За всіма свідченнями, Багнюк добре справляється зі своєю роботою. Глава рф нагородив його медаллю.

Поки діти по всій Європі у Великодній понеділок, 6 квітня, ласували солодощами, ще один слухняний – а може, й завзятий – виконавець натиснув кнопку в якомусь офісі чи бункері й забрав життя дворічної Ганни та її матері Дарії Сапун, коли російські ракети та «шахеди» накрили Одесу.

Шістдесят років тому Ганна Арендт висвітлювала судовий процес над Адольфом Айхманом і запровадила в суспільний дискурс поняття «банальність зла». Сьогодні воно живе не лише в Багнюку – вбивці в білих рукавичках, – а й у його верховному головнокомандувачі володимирі путіні.

Арендт позбавляє нас моральної розради – можливості покласти всю провину на одного абсолютного злодія. Було б простіше, якби це було правдою, але небезпека криється в державному устрої, який породжує й нормалізує насильство. Буденність айхманів і багнюків жахає. Але ще більше жахає отруйна культура вседозволеності й колективної безвідповідальності, що їх породила, і суспільна риторика «ми жертва», якою і нацистська Німеччина, і сьогоднішня росія виправдовують скоєне.

Арендт описала механізм влади, що визначав панування московії протягом століть і знову проявляється в її війні проти України.

володимир путін – людина без честі й без совісті, воєнний злочинець, якого розшукує Міжнародний кримінальний суд. Він несе пряму відповідальність за вбивство українських дітей. Але він – не виняток. путін є закономірним результатом імперської й кровожерливої системи, що відтворює правителів його ґатунку з разючою послідовністю впродовж століть.

Розгляньмо докази.

Іван Грозний (1547–1584) створив першу таємну поліцію московії – опричнину – для приборкання бояр. Звісно, він вів загарбницькі війни в ім’я Святої Русі – назви, украденої в Києва. Бо чим була москва на той час? Глухим прикордоння, яке ледве вийшло з ролі збирачів податків для монгольських ханів – і раптом оголосило себе спадкоємцем тисячолітньої цивілізації. Знущання з підданих Івана не бентежили, адже це був шлях до «величі». путін назвав Івана «збирачем руських земель», не згадавши, що ці землі належали іншим народам – мордвинам, татарам, марійцям, – яких москва зганяла з рідних земель, убивала, морила голодом або гнала на наступну війну.

Петро I (1682–1725) завершив те, що почав Іван: у 1721 році він перейменував московське царство на «російську імперію», остаточно привласнивши назву, яку вкрали попередники. Звернувши погляд на Захід і побачивши там щось привабливе, він узявся модернізувати свою відсталу імперію – звісно ж, на кістках кріпаків. Велика Північна війна, яку розпочав Петро, дала росії вихід до моря – і переконала кремль, що агресія себе виправдовує. У червні 2022 року путін порівняв своє вторгнення в Україну безпосередньо із завоюваннями Петра. «Ми теж повертаємо своє» – стара імперська брехня в новій упаковці.

Микола I (1825–1855) цензурував усе, придушував меншини, заснував Третє відділення – попередника КДБ – і розпочав Кримську війну заради регіональної гегемонії, яку вважав своїм богоданим правом. Захід називав його «жандармом Європи» і вважав російську армію непереможною. Микола ганебно програв і помер, спостерігаючи, як його гординя розсипається під Севастополем. москва вміла краще сіяти страх, аніж перемагати у війнах, – різниця, яку західні лідери досі не збагнули.

Микола II (1894–1917) успадкував надзвичайне економічне піднесення й розтринькав його на російсько-японській війні, яку кремль вщент програв. Відтак він утягнув імперію в Першу світову з тією самою хибною впевненістю, придушуючи інакодумство й насильно русифікуючи меншини зі ще більшим запалом, ніж його попередники.

Йосип Сталін (1924–1953) – найповчальніший приклад для тих, хто сьогодні в Білому домі, Сенаті чи Конгресі, Єлисейському палаці чи Бундестазі закликає до поступок москві. У 1939 році союзники сподівалися залучити Сталіна до антигітлерівської коаліції. Натомість він підписав таємний пакт зі ще одним архітектором колоніального хижацтва, щоб поділити Східну Європу – анексувавши держави Балтії й вдершись у Польщу зі сходу, поки нацистська Німеччина наступала із заходу.

Коли після зради Гітлера союзники прийшли на допомогу совєцькій росії, кремль узяв їхню підтримку – і відплатив чорною невдячністю. Сталін гнав свої армії до Берліна не для того, щоб наблизити перемогу свободи над тиранією, а щоб понатикати совєцьких прапорів у чужих країнах.

Залізна завіса й гонка ядерних озброєнь – ось що колективний Захід отримав у винагороду за довіру до москви. Ті, хто сьогодні закликає до поступок путіну, аби відірвати його від Пекіна, мають добре поміркувати над цією історією.

Навіть Борис Єльцин – оспіваний на самітах G8 і прославлений Вільним Світом за поховання совєцького минулого – розпочав криваву війну в Чечні, роздав багатства росії лояльним олігархам, усміхнено підписав Будапештський меморандум – документ, який виявився таким самим порожнім, як та усмішка, – і обрав наступника з лав чекістів, аби забезпечити собі недоторканність. Примарні інтереси звичайних росіян і мрії про свободу нікого не цікавили. Єльцин був більше путіним, ніж заведено вважати.

Щоб підтримувати підкорення всередині країни, івани, петри й володимири залякували сусідів і вдавалися до максимального насильства та людожерства за першої нагоди. Напади на сусідів, міф про велич і культ жертовності – це валюта внутрішньої легітимності.

москва завжди будувала не державу для людей, а машину для вилучення – і називала це цивілізацією. Жоден із тих, хто сідав на кремлівський трон, не витрачав би марно прибутки та ресурси на благо російського народу – адже багатство мало текти до центру, а не розподілятися. Це загрожувало б видобувній системі, зосередженій у москві, яка живиться власними внутрішніми колоніями.

Західним політикам нарешті необхідно зрозуміти: путін – не стратегічний геній, він не грає в тривимірні шахи. Вести імперські війни, підкоряти та знищувати народи – як підвладних московському царству, так і тих, що поруч, – його спадщина, його привілей і його обов’язок. Так само як це було для кожного правителя до нього.

Жодна «інша росія» не чекає, щоб її відкрили чи визволили. Є лише ця росія. Матрьошка одного й того самого потягу пожирати й нищити, але під різними брендами: царська імперія, СРСР, тюрма народів, рашистська федерація – зберігає ті самі звички протягом п’яти століть. Перший крок до протидії агресії з боку кремля – припинити дивуватися їй.

Трибунал щодо воєнних злочинів для виконавців і десятиліття осмислення для суспільства, яке повірило брехні, у кращому разі обрао апатію, а в гіршому – вітало московські війни – ось єдиний відомий антидот від банальності зла.

Багнюк, путін і росія мусять постати перед обома.

Ендрю Чахоян

Академічний директор в Амстердамському університеті, викладає курс з глобалізації

Спеціально для hromadske.