http://www.dt.ua/2000/2229/66283/
№ 19 (747) 30 травня — 5 червня 2009
Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих. Черговим заходом із врятування іміджу прем’єр-міністра Юлії Тимошенко та збереження їй статус-кво надійного партнера перед російськими колегами стала постанова Кабінету міністрів України №392 від 22 квітня 2009 року «Деякі питання фінансування розрахунків за природний газ суб’єктів господарювання, що виробляють теплову енергію, яка споживається населенням». Місцеві ради та громади вкрай неоднозначно сприйняли дану постанову. На думку депутатів місцевих рад, цей документ не що інше, як спроба замасковано здійснити тиск на органи місцевого самоврядування з метою погашення заборгованості, яка утворилася станом на 1 квітня 2009 року через різницю в тарифах на теплову енергію, що виробляється підприємствами житлово-комунального господарства, шляхом здійснення ними запозичень у банках.
Простіше кажучи, аби врятувати ситуацію з боргами, уряд змушує міські ради взяти позику в банку для погашення заборгованості перед НАК «Нафтогаз України», а заодно цими коштами покрити державну частку боргу місцевих теплогенеруючих підприємств.
Така політика уряду щодо місцевих рад відверто вражає. Адже заборгованість, яка утворилася з 1 січня по 1 квітня 2009 року через різницю в тарифах на теплову енергію, виникла з вини уряду, оскільки практично всі міські ради ввійшли в опалювальний сезон 2008—2009 року з економічно обгрунтованими тарифами, що виключало збитковість підприємств житлово-комунального господарства, а в місцеві бюджети на 2009 рік було закладено кошти на оплату енергоносіїв згідно з цінами, встановленими до 1 січня 2009 року. Підвищення ціни за газ заднім числом — наприкінці січня 2009 року починаючи з 1 січня 2009 року — автоматично перевело всі підприємства, що виробляють теплову енергію, в категорію збиткових, і вина за це повністю лягає на уряд. Відповідно, обов’язок надання фінансової допомоги підприємствам, що виробляють теплову енергію, також повністю покладається на уряд, і було б логічно, щоб саме він здійснював для цієї мети запозичення у порядку, передбаченому постановою.
У місцевих громад викликає рішуче заперечення практика прийняття постанов уряду, що зачіпають життєво важливі інтереси територіальних громад, з голосу, без проведення попередніх консультацій з органами місцевого самоврядування та їх асоціаціями. Прийняття таких постанов свідчить про неспроможність керівництва Мінжитлокомунгоспу України здійснювати ефективне управління галуззю, більшою мірою воно вдається до спроб перекласти тягар фінансової відповідальності за прорахунки уряду в газовій сфері на плечі місцевих бюджетів, що знекровлює і без того мізерні фінанси територіальних громад.
Крім того, постанова Кабміну №392 містить ряд положень, що суперечать чинному законодавст­ву України. Нею, зокрема, перед­бачається, що векселі оформлюються за зобов’язаннями по запозиченнях (кредитах), які залучаються міськими радами для забезпечення видатків спеціального фонду на погашення різниці в тарифах, а також на фінансову допомогу суб’єктам господарювання, їх капіталізацію. Однак, згідно з чинним бюджетним законодавством, спрямування коштів, залучених на капіталізацію підприємства, фактично на розрахунки із НАК «Нафтогаз України» за спожитий газ, буде нецільовим використанням бюджетних коштів, що є бюджетним правопорушенням.
Погашення різниці в тарифах є зобов’язанням держави і підлягає оплаті за рахунок субвенції з державного бюджету (відповідно до Закону «Про Державний бюджет Ук­раїни на 2009 рік»). Враховуючи це, поперед­нє погашення цих зобов’язань держави запозиченими до місцевих бюджетів коштами суперечить статті 7 Бюд­жетного кодексу України (місцеві бюджети не несуть відповідальності за бюджетні зобов’язання держави).
Постанова №392 також передбачає здійснення міськими радами в установленому законодавством порядку запозичень у банках. Однак згідно з чинним порядком, визначеним зокрема й законами України, здійснення запозичень до бюджету — це тривала процедура, яка потребує прийняття відповідного рішення виключно міською радою, проведення експертизи бюджету Міністерством фінансів України.
Крім того, здійснення запозичень до місцевих бюджетів є проблематичним і з інших міркувань. Відповідно до статті 74 Бюджетного кодексу, видатки на обслуговування запозичень здійснюються за рахунок коштів загального фонду бюджету. В умовах дефіциту грошей на забезпечення захищених статей видатків за делегованими державою повноваженнями у соціально-культурній сфері, а також очікуваного невиконання запланованих (відповідно до розрахунків Міністерства фінансів України) доходів через негативний вплив кризи виділити кошти на обслуговування буде неможливо.
Ще один пункт постанови стосується відкриття окремих рахунків для зарахування запозичень і здійснення розрахунків з учасниками. Однак запозичення до місцевих бюджетів, відповідно до статті 74 Бюджетного кодексу, можуть здійснюватися лише до бюджету розвитку. Водночас надання дотації (фінансової підтримки) житлово-комунальному господарству є видатками загального фонду. Як поєднати ці різні речі?
І, нарешті, урядова постанова передбачає звільнення закупівлі послуг з отримання кредитів у банках від проведення тендерних процедур. Таке спрощення порядку, враховуючи розміри запозичень, які необхідно буде здійснити для погашення заборгованості перед НАК «Нафтогаз», призведе до неефективного використання коштів та створить підгрунтя для зловживань у цій сфері.
Слід також зазначити, що отримання кредитів для забезпечення видатків, перелічених у постанові, здійснюється без обмежень, установлених Мініс­терством фінансів України. Ця норма суперечить вимогам чинного бюджетного законодавства, не є конкретною. Це може призвести до неоднозначного її тлумачення і, знову ж таки, до неефективного використання коштів та може спричинити зловживання у цій сфері.
Є запитання і щодо векселів. Як відомо, стаття 4 Закону України «Про обіг векселів в Україні» передбачає видачу простих векселів лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари та надані послуги. Однак за місцевими бюджетами боргів за поставлені товари та надані послуги немає, тобто порушуються вимоги вищезазначеної статті.
Щоправда, не забули наші державні мужі влити до цієї діжки дьогтю і ложечку меду. Кабмін пропонує Мінфіну при підготовці держбюджетів на 2010—2012 роки передбачити, виходячи з фінансових можливостей, джерела фінансових ресурсів для проведення розрахунків з міськими радами. Та звідки візьмуться такі фінансові можливості, уряд жодним чином не обгрунтовує, а відтак, і не гарантує повернення коштів до міських бюджетів.
Аналогічну позицію стосовно цієї постанови висловила Асоціація міст України у своєму листі до прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. Проте на голос українських міст та громад так і не зважили.
Одним розчерком пера пані прем’єр акуратно зняла з себе відповідальність за державний борг перед місцевими радами по розрахунках за газ. Міста тим часом продовжують залазити в непосильні борги, беручи кредити в банках, які уже невдовзі доведеться повертати. Однак чи вистачить міським бюджетам цих грошей, аби залатати дірки, залишені урядом, або ж перед початком опалювального сезону доведеться брати черговий транш кредиту під чесне слово Кабміну? Ані місцевим радам, ані урядовцям це невідомо.
Зрозуміло одне: якщо такий «державницький» підхід та неефективне господарювання центральної влади триватиме й надалі, то скоро міські бюджети будуть спроможні сплачувати лишень кредити та відсотки.