Мєдвєдєв і Путін можуть від задоволення потирати руки і, виконуючи заповіт свого попередника на російському троні, кожен наступний новий день починати з думки: чого б такого ще утнути Україні.
 
Московські резиденти, щедро понатикані у радах, кабінетах, «двіженіях» і рухах, партіях, студіях, церквах, мечетях, синагогах, ТзОВ, ЗАТ, ВАТ, ДП і т.п., можуть колоти дірки на погонах для чергових зірочок, а на лацканах піджаків чи під полою – для кремлівських орденів.
 
Чого б це, запитаєте?
 
А того. Європейські міністри закордонних справ 23 липня не тільки не назвали  приблизної дати прийняття України до свого союзу, а й взагалі не спромоглися заявити про будь-яку найвіддаленішу перспективу нашої інтеграції в ЄС. У них, бачте, виникли внутрішні проблеми. А друга з причин – внутрішня українська нестабільність, зумовлена, в тому числі і не в останню чергу, тертям між Президентом і Прем’єром.
 
Ось! Таку їхню розтаку (європейців, звичайно)!
 
Зрештою, мене мало обходить, що там цього разу вирішили-невирішили єврочиновники. І не про те йдеться, хто у нас, як писав поет про одного партійного боса, «болєє родінє-матєрі ценєн». Мені «за державу обідно», як казав інший відомий чолов’яга.
Не так було «обідно» при минулій владі, бо, гадалося, що з них візьмеш, підлабузників московських. А при теперішній страх як «обідно». Наші ж! Ми ж на Майдані!.. Він. Вона. Поруч польові командири Помаранчевої революції. А навкруги –  мільйони з вогниками віри, надії, любові в очах.
 
…У лютому 2004 року в Любліні фонд Аденауера проводив семінар для польських й українських депутатів. Польща тоді готувалася до вступу в ЄС, Україна – до президентських виборів. Це й були головні теми дискусій.
 
Останнього дня захотіла взяти у мене інтерв’ю кореспондент польського радіо Магда Гриднєвська: «Чи позначиться, – питає, –  на нашій сусідській співпраці те, що з 1 травня польсько-український кордон стане кордоном Євросоюзу?»
 
«Звичайно, – кажу, – будуть якийсь час труднощі з поїздками туди-сюди. Але 31 жовтня ми оберемо Президентом Віктора Ющенка і перемістимо кордон Євросоюзу на східні кордони України».
 
Кинута експромтом фраза переросла у всеукраїнську акцію «Кордони ЄС – на східні кордони України». У день вступу Польщі  до Євросоюзу мені вдалося залучити до акції ще й депутатів польського сейму. Вони нам навіть прикордонного стовпа передали, якого ми мали згодом встановити десь за хутором Михайлівським.
 
Стовп поки стоїть в офісі УНП у Луцьку.
 
І, виявляється, не Вітренко з Симоненком, не інший хто з москвофілів причиною, а свої – Президент і Прем’єр, у яких таке тертя, що налякало міністрів закордонних справ Євросоюзу.
 
Не побоялася Європа румунів, котрі розстріляли Чаушеску, не боїться розділених по дрібних державах колишніх югославів з їхніми недавніми етнічними кровопролиттями та теперішнім хитким миром. А ми зі своїми протиріччями і внутрішніми чварами, бачте, страшні.
 
Мені здається, що останній вердикт керівників зовнішньополітичних відомств країн ЄС, офіційно проголошені його причини – від лукавого. Не так наших національних особливостей (два українці – три гетьмани) бояться у старій Європі, як лячно посваритись через нас з російськими президентом і прем’єром (бо у них у надрах газ. А у нас?)  Отим «самі винні» (про наших Президента і Прем’єра) тільки дипломатично прикривається лукавство.
 
І все ж. Вступ України до європейської спільноти, як на мене, або хоч його чітко окреслені часові рамки – така цивілізаційно важлива для держави річ, що заради неї  варто б припинити Прем’єру тертя  з Президентом, її кабінету з його секретаріатом, і так само – в зворотньому напрямку.
 
«Обніміться!...» – благав український Пророк.