Наша Острозька академія співробітничає з одним із білоруських вишів. Не скажу, що це співробітництво є аж таке корисне. Але, по-перше, як-не-як це - наші сусіди, а, по-друге, чому б не познайомитися з чужим досвідом.

Так ось, коли в Києві почався Майдан, наші стосунки з білоруськими колегами почали згортатися. Дійшло до того, що нам дали зрозуміти: ніякої співпраці далі не буде. І ось останнім часом ситуація різко змінилася – особливо після інавгурації президента Петра Порошенка, на якій був присутній Олександр Лукашенко. Білоруські колеги знову з нами захотіли дружити. Звісно, така зміна позиції обумовлена зміною політичної кон’юнктури. Білорусь, точніше її президент, хоче мати з Україною добрі стосунки.

Фрондерство Лукашенка

Взагалі цікаво спостерігати, як Лукашенко останні півроку поводився щодо України. З одного боку, він мусив йти в фарватері російської політики. Це зрозуміло. Від Росії він - дуже залежний. Фактично Росія його дотує, продаючи дешевий газ. Білорусь економічно мійно пов’язана з Росією. Водночас її керівництво ізольоване від Заходу. Адже на Заході на Лукашенка дивляться як на останнього диктатора Європи. Не дивно, що Білорусь під час голосування на Генеральній асамблеї ООН по резолюції, яка засуджувала анексію Криму Росією, голосувала проти, опинившись у нечисленному «клубі» російських сателітів.

Але є інший бік медалі. Лукашенко дозволяв собі різко висловлюватися на адресу Януковича, заявляючи, що в державі не буде порядку, коли діти її очільника займаються бізнесом. Принаймні якогось співчуття до незавидної долі цього диктатора-невдахи в нього не прозвучало. Більше того, Лукашенко заявляв, ніби він за територіальну цілісність України, навіть давав зрозуміти, що українцям треба було захищати Крим. Лукашенко тоді ще навіть зустрічався із головою Верховної Ради та виконувачем обов’язків президента України Олександром Турчиновим, тим самим визнаючи легітимність української влади, яку не хотіла визнавати російське керівництво. Зрештою, він прибув на інавгурацію президента Порошенка, відверто демонструючи визнання новообраного глави Української держави. І при цьому з уст Лукашенка ллються «освідчення» в його любові до України й українського народу. Любо слухати!

Та не будемо наївними. Лукашенко – вмілий і достатньо прагматичний політик. І якщо він заявляє про свою любов до України, то робить це не просто так. Щось за цим мусить стояти. Тільки – що?

Плани Путіна, плани Лукашенка

Очевидно, Лукашенко розуміє плани президента Росії Володимира Путіна. Він бачить, що, незважаючи на величезні ресурси Росії, вони експлуатуються вкрай невміло й розграбовуються. Забезпечити своїм підданим економічне процвітання Путін - не в змозі. І ситуація в перспективі буде погіршуватися. У такому випадку, щоб зберегти свій рейтинг чи навіть його приростити, Путіну потрібно зіграти на шовіністичних почуттях росіян. Найкраще це зробити, спекулюючи на ідеї відновлення Радянського Союзу. Не даремно ж Путін сказав, що розвал СРСР – це велика геополітична катастрофа.

Відновлення Радянського Союзу Путін, закономірно, почав із упокорення непокірної України. Адже остання все більше дистанціюється від Росії та виражає бажання інтегруватися в європейські структури. Але яка гарантія того, що після упокорення України, її прямого чи опосередкованого завоювання, Путін не захоче взятися за колишні республіки СРСР. І першою на черзі тут може стати Білорусь.

Так, Білорусь зараз покірно йде у фарватері російської політики. Вона – член СНД, Митного союзу. Здавалося, для чого її до Росії приєднувати? Але як знати, можливо, для тріумфу Путіну захочеться перетворити Білорусь в ще один суб’єкт Російської Федерації. Це буде нескладно зробити. Адже населення країни загалом налаштоване проросійськи. Чинити опору російській агресії не буде. Якщо треба, добровільно проголосує за «возз’єднання» зі «старшим братом». Та й Захід, для якого Білорусь – «європейський ізгой», особливо не буде противитися такому «возз’єднанню».

Звісно, такий розвиток подій зовсім не входить у плани Лукашенка. Він, як би там не було, хоче бути господарем Білорусі. І, відповідно, його Білорусь має бути суверенною. Хай навіть цей суверенітет буде обмежений. Лукашенко – тут йому треба віддати належне – здійснює «незалежницьку» гуманітарну політику. У школі як середній, так і вищій цілеспрямовано формується почуття патріотизму до Білорусі (правда, Білорусі лукашенківської). Те саме роблять мас-медіа. Є також різноманітні культурні проекти такого ж патріотичного спрямування. Звісно, цього недостатньо, щоб протистояти російській інформаційній та культурній агресії. Та все ж…

Лукашенко, очевидно, вважав, що поки Росія не «проковтнула» Україну, його не чіпатимуть. Тому він об’єктивно зацікавлений у існуванні «неросійської України». Звідси його підтримка України – можливо, не стільки реальна, скільки моральна. Але і на тім спасибі.

Проте останнім часом ситуація почала мінятися. Лукашенко почав випускати з тюрем політв’язнів. Тим самим це ніби сигнал для Заходу: я, мовляв, готовий іти на лібералізацію режиму й співпрацювати з вами. Для чого це йому? Він бачить, що Росія «загрузла» в Україні. Український горішок виявився їй не по зубах. Українська армія, попри свій розвал, чинить супротив і з кожним днем набуває бойового досвіду. Чи не станеться так, що Путін махне рукою на Україну й спробує підшукати для себе легший об’єкт тріумфальної анексії. І тут Білорусь може стати одним із перших претендентів. У цій ситуації фактором стримування росіян може стати Захід. Тому Лукашенко намагатиметься себе підстрахувати.

Але як би не було, об’єктивно зараз Лукашенко є нашим союзником. І українській владі цим варто було б скористатися.